Zommersteinhof

   Зазвичай ми називаємо фонтаном декоративний водяний пристрій, що під тиском викидає струмінь води вертикально або під різними кутами. Але історично фонтани були суто утилітарними і служили для забезпечення питною водою жителів міст. За допомогою труб або акведуків вода з джерел, річок чи озер стікала до резервуарів, зроблених у вигляді кам’яних басейнів, які власне і називали фонтанами, оскільки це слово походить від латинського "fons" (в родовому відмінку fontes), що означало джерело.

    Львів від зарання історії потерпав від браку питної води, тому вже на початку XV століття почались роботи по прокладанню водогонів, що сходилися на площі Ринок до криниці. У XVII ст. на головній ринковій криниці встановили бронзову фігуру німфи Мелюзини. На початку ХІХ ст. площу Ринок прикрасили чотирма фонтанами з фігурами Нептуна, Амфітрити, Адоніса і Діани авторства Гартмана Вітвера.

Фонтани площі Ринок.

    Ці фонтани понад століття виконували роль звичайних колодязів – перекупки брали в них воду, щоб освіжити овочі і фрукти, а львів’яни носили з них відрами воду додому, як це бачимо на поштівці 1901 року. Та й в наші часи вони скоріше виконують роль декоративних криниць, а не фонтанів (в сучасному розумінні), бо мало хто звертає увагу на те, чи дзюрчить у них вода, чи ні…

Жінка несе воду з фонтану «Адоніс» на поштівці 1901 року. Художник Ст. Тондос, 1886 рік

   Єврейські громади старались не залежати від міської влади, тож збудували собі власні колодязі. Один був біля синагоги на площі Старий Ринок (фото 1930 року тут), в наш час він виконує декоративну функцію.

Криниця на площі Старий Ринок. Світлина 1863 р. Кадастрова карта 1849/1853. Сучасне фото Zommersteinhof

   Другий колодязь був у середмісті на сучасній площі Коліївщини. У 1844 р. його переробили на фонтан, рештки котрого у 2020 році відкрили з-під землі археологи. Відтак фонтан було відновлено за схожою конструкцією з білокам’яних блоків, а по цямрині на ідиш, українською та польською мовами було вирізьблено імена мешканців площі, що проживали тут з кінця ХІХ століття до Другої світової війни (детальніше тут).

 
Фото розкопок: Юрій Мартинович, Еспресо Захід. Сучасне фото Zommersteinhof

    З найстарших колодязів до наших часів збереглась криниця на території колишнього бернардинського монастиря. Щоправда у неї зовсім інше походження. На цьому місці був похований монах-бернардинець Ян з Дуклі, який за життя прославився надзвичайною святобливістю, смиренням і горливістю. З часом його могила перетворилась на місце паломництва. У 1520 р. останки Яна з Дуклі вирішили перенести до костелу. Коли ж викопали могилу, яма одразу наповнилась водою. Тож на цьому місці збудували криницю, присвячену Яну з Дуклі, спочатку дерев’яну, а у 1748-1755 рр. кам’яну. Невдовзі над нею встановили ротонду з фігурою благословенного монаха. Згодом з’явилась легенда, що при викопуванні останків, з могили вдарило джерело. Але скоріш за все це наслідок того, що напевно цей колодязь, як і усі міські криниці в архівних джерелах виступає під назвою fontes (джерело).

 
Ротонда над криницею св. Яна з Дуклі. Джерело: polonika.pl

   Коли місто вийшло за межі середньовічних мурів, на різних вулицях і площах почали з’являтись загальнодоступні криниці. Здається, найдавнішим зображенням такого колодязя є літографія 1837 р., на якій представлено храм св. Андрія, перед яким - на нинішній площі Соборній - видно кам’яну криницю.

Колодязь на літографії 1837 року (джерело: Przyjaciel ludu №49 rok 1837).

   А найстарше зображення фонтану бачимо на літографії 1850-х років неподалік театру Скарбка. Театр було збудовано у 1842 р., Полтва іще протікала відкритим руслом, тож цей фонтан стояв на березі ріки. Скоріш за все, його знесли, коли змінювали русло ріки для будівництва Міського театру (тепер Театру опери і балету). Треба додати, що деякі фахівці вважають, що усе, крім театру, є фантазією автора літографії. Як би там не було, на літографії 1900 р. фонтану вже немає (літографія тут). 


Літографія сер. ХІХ ст. Підпис: "Nowy Teatr N.W. Stanisława Hrabiego Abdank Skarbka w królewskim mieście Lwowie Królestwa Galicji i Lodomeryi"

   І все ж на цьому місці у ХІХ ст. була не настільки велика, але гарна криниця з якоюсь скульптурою. Можна знайти її на мапі "Plan Kr. Stol. miasta Lwowa" 1871 року. Помітно її на маловідомій світлині театру Скарбека, зробленій до побудови Оперного театру. На жаль, якість фотографії мізерна.


Криниця біля театру Скарбка. Фото ХІХ ст.

   На іншому фото зафіксовано праці по зміні русла і засклепінню Полтви. Водночас можна помітити цю саму криницю з фігурою. Якість світлини теж слабенька, але по силуету фігури можна припустити, що це св. Ян Непомуцький. Для кращого зрозуміння, де саме була ця студня, достатньо порівняти це фото з сучасним видом на будинки навпроти. 

Засклепіння Полтви біля театру Скарбка. Старе фото 1890-х років. Сучасне фото 2024 року Zommersteinhof

   Декілька вже неіснуючих криниць можна помітити на старих мапах, а відтак, знаючи їхнє розташування, варто ретельніше придивитись до старих світлин.

Кадастрова карта 1849/1853. Криниці на сучасних площах ген. Григоренка, Марійській, Маланюка, Соборній і в кінці пр. Шевченка

    Одна з криниць - не дуже помітна на світлині - потрапила на сторінки щоденника львівського історика Мєчислава Опалека:
   «/.../ мої батьки переїхали ближче до центру міста і зайняли квартиру у великій трифронтовій кам’яниці Самсона Верфеля на площі Смольки № 3. Навпроти кам’яниці була вул. монументальна криниця з круглою кам’яною цямриною, прикрашена посередині великою вазою та чотирма дельфінами, майстерним витвором львівського ливарництва. Місцем навколо криниці була стоянка візників, які іноді підкріплювалися в корчмі Маркуса Ґраффа на сусідній вул. Коллонтая. Це був тихий заклад, без бійок, можливо тому, що зовсім поруч, на площі Смольки № 4 знаходилась дирекція поліції. На місці, в котрому шемрав водотриск, встановлено у 1912 р. пам'ятник Францішеку Смольці. /.../"
               (М. Опалек «Про Львів і мою молодість. Сторінки із щоденника 1881–1901». Оссолінеум, 1983)

 

Криниця на пл. Ф. Смольки (тепер пл. ім. генерала Григоренка). Фото кінця ХІХ ст. Джерело: facebook. Фото 1911 р. Джерело: Ретро-Львів

 
Криниця на пл. Домбровського (тепер пл. Маланюка). Джерело: Вікіпедія і lvivcenter

Криниця на вул. Зеленій. Джерело: Facebook Старий Львів у кольорі


Криниця на Бернардинській площі (тепер пл. Соборна). Світлина поч. ХХ ст.

Криниця на Академічній (тепер пр. Шевченка). Фото 1880-90-х рр. Джерело: lvivcenter

Криниця на вул. Кароля Людвіка (тепер пр. Свободи). Фото до 1900 р. Джерело: Architekt


Криниця перед церквою св. Анни. Світлина 1895-1900 роки. Джерело lvivcenter


Криниця біля торговиці на Краківській площі (тепер пл. Я. Осмомисла). Фото кінця ХІХ ст. Джерело: photo-lviv.in.ua

Криниця на вул. Підвальній. Справа іще немає сучасного будинку Товариства "Дністер", а отже це фото зроблено до 1905 р.
 
   Більшості цих криниць не судилось зберегтись до наших часів. Одні поступились, звільняючи місця для пам’ятників, інші зникли під натиском цивілізації – водорозбірним колонкам і міській водопровідній мережі. Але були й такі криниці, що залишились і стали окрасою нашого міста.

   Одним з найстарших історичних фонтанів, що зберігся до наших часів, є архітектурно-скульптурна композиція з Богородицею на площі Марійській. Початково це була криниця посередині великої площі, що утворилась завдяки тому, що річку сховали під землю.

Криниця на площі Фердинанда. Фрагмент акварелі А. Ґаттона. 1847 рік

   У 1861 році криницю прикрасили фігурою Діви Марії, яку виготовив з білосніжного мармуру скульптор з Мюнхена Йоганн Непомук Гауттманн.

 
Криниця з фігурою Діви Марії посеред площі до встановлення пам'ятника А. Міцкевичу (ХІХ ст.)

    На початку ХХ ст. студню було ліквідовано задля збудування пам’ятника Адаму Міцкевичу, а скульптуру перенесено на сучасне місце, де спеціально для неї було збудовано високий п’єдестал у вигляді фонтану.


Фонтан з фігурою Діви Марії на новому місці

    В радянські часи Богородиця зникла, а замість неї з’явилась декоративна чаша, яка опиралась на хвости бронзових дельфінів (скульптор Є. Дзиндра). Це був мабуть перший львівський фонтан, до якого можна було вжити поетичне слово водограй. Він шумів струменями води, які виблискували на сонці, переповняючи чашу. Львів’яни і гості міста любили фотографуватись на його тлі, він потрапляв на сторінки путівників і поштівок.

Фонтан радянського періоду. Фото розбитої чаші з дельфінами від Jurko Voloshchak

   У 1997 р. верхню частину фонтану розібрали і знищили, а на її місці встановили мармурову копію попередньої скульптури Діви Марії, оригінал якої зберігається у церкві святого Андрія. Фонтан повернувся до первісного вигляду, от тільки фігуру Богородиці повернули в сторону вул. Коперника. Тепер - подібно до ринкових фонтанів - вода просто ллється з декоративних голівок дельфінів до нижньої чаші.

Голівка дельфіна, з дзьобу якого влітку витікає струмінь води. Джерело: photo-lviv.in.ua

    Криниця на вул. Коперника з'явилась десь у середині ХІХ століття. Воду до неї було проведено з джерела. Значно пізніше криницю прикрасили два леви, які раніше підтримували балкон ратушевої вежі до її падіння. Приблизно у 1950-х роках джерело замулилось і вода зникла.

    У 2017-2018 рр. було проведено потужну реставрацію криниці: м. ін. перемуровано підпірну стінку, очищено чашу криниці, відреставровано скульптури левів та запущено в дію фонтан «Криниця з левами».

  
Фонтан на вул. Коперника. Фото 1912 р. Автор Юзеф Косьцєша-Яворський (fototeka). Сучасне фото Zommersteinhof.

   Ще одну криницю бачимо на світлині 1900 р. під стіною монастиря св. Онуфрія. Як і багато інших подібних "службових" криниць, вона не тільки не стала фонтаном, а взагалі зникла. Напевно проведення водогонів до кам'яниць зробило її непотрібною.


Фонтан на вул. Жовківській (тепер Б. Хмельницького). Світлина 1900 р.

  Серед давніх фонтанів Львова треба згадати іще один - на пл. Галицькій. От тільки він декілька разів повністю змінював свій вигляд, поки зовсім не зник. Тут теж колись була звичайна криниця, яку у 1880 р. переоблаштували під фонтан і прикрасили скульптурою "Світезянки", німфи озера Світязь і героїні поеми Адама Міцкевича. Автором скульптури був відомий  львівський скульптор Т. Блотницький.


Фонтан Світезянка

   Радянська влада у 1950-му році вирішила прибрати фігуру і встановити замість неї скульптуру безіменного хлопчика. 


Фонтани Світезянка і Хлопчик. Джерело: lvivcenter. 

   Хлопчик надто довго не простояв і близько 1970 р. на його місці було споруджено абстрактну скульптурну композицію "Кульбаба". Пізніше цей фонтан досить довго не працював, а потім – теж довго – тривали  археологічні і будівельні роботи на огородженому майданчику. Нарешті у 2023 році огорожу було знято і виявилось, що фонтан зник, а на його місці залишилось тільки коло, позначене відмінним від бруківки камінням.  


Фонтан "Кульбаба". Джерело: lvivcenter. Фото 2024 р. Zommersteinhof

      Проте площа не залишилась без фонтану. Процес реконструкції скверу полягав на збудуванні нового водограю. На наступній світлині видно трасування контуру чаші "Свитезянки" і декілька метрів далі - новий сухий фонтан, присвячений Герою України Дмитру "Да Вінчі" Коцюбайлу та усім добровольцям російсько-української війни. 

Сучасний вигляд площі. Фото Zommersteinhof

   Так само як Свитезянку назавжди було втрачено чудовий фонтан з німфою роботи Антонія Попеля (1900 року), який стояв у Пасажі Миколяша біля виходу на вулицю Коперника. Цей фонтан  був знищений під час бомбардування Львова літаками Люфтваффе.


Рекламна поштівка початку ХХ ст. Лівіше фонтану - вихід на вул. Коперника

   Іще один цілком втрачений фонтан знаходився перед Головним залізничним вокзалом. До другої світової війни він не являв собою щось цікаве. У 1950-х рр. фонтан було цілковито перебудовано - з'явились великий кам'яний басейн з рибками (теж кам'яними) і центральна ваза.

 
Світлини з фонтаном 1927 р. (джерело: onebid.pl) і 2019 р. (джерело: dyvys.info)

   Це була позитивна зміна і фонтан тішив очі людей, що переміщались вокзальною площею. Проте в останні роки автомобільний рух зріс настільки, що фонтан опинився на острові, до якого не було можливості підійти. Зрештою велетенська перебудова Двірцевої площі 2019-20 рр. не залишила йому право на існування. Після радикальних змін на площі значно лівіше з'явився інший дуже симпатичний грайливий фонтан "для людей", біля якого можна відпочити, а в темну пору дня ще й помилуватись грою струменів з кольоровою підсвіткою.


Сучасний фонтан. Фото 1. Автор Ledi Deniz. Фото 2 від portal.lviv.ua 

     Невеличкий фонтан э на Польському військовому меморіалі, що становить частину Личаківського цвинтаря. Збудований у 1926-39 рр. меморіал був майже повністю знищений в часи СРСР. У 2005 р. відбулось урочисте відкриття відновленого польського меморіалу і фонтан знову зашепотів над могилами загиблих.

 
Фонтан і вид на цвинтар, 1930 рік. Джерело [9]  

   Окремо треба сказати про два фонтани у Стрийському парку, доля яких теж була непроста і від історичних «водотрисків» залишилось небагато.

    Перший фонтан - це так звані «Русалки». Він був створений у 1894 р. радше як велика водойма, у дзеркалі якої чудово відбивались навколишні будівлі Крайової виставки. Посередині  знаходилась класична ваза, з якої догори бив струмінь води. Вже у 1920-х роках басейн засипали землею і створили у ньому дуже гарну клумбу. Після  Другої світової війни фонтан реконструювали, а у 1980-х роках посередині встановили бронзову скульптуру з трьох русалок, які тепер безглуздо стирчать посеред сухого басейну. По суті від історичного фонтану залишився тільки бетонний контур басейну.

 
Світлини фонтану у 1894 р. (photo-lviv.in.ua) і клумби у 1939 р. (photo-lviv.in.ua)

 
Світлини фонтану у 1960 р. (photo-lviv.in.ua) і сучасного стану (фото Zommersteinhof)

    Другий фонтан (на місці сучасного «Івасика Телесика») також був збудований у 1894 р. Він являв собою справжнє чудо техніки: струмені води били на різну висоту, підсвічувались різними кольорами, при цьому ще й звучала музика (технічний опис тут). Фігури для масивної вежі у центрі фонтану створив видатний скульптор Л. Марконі. У вечірню годину люди заповнювали навколишні ресторани, кнайпу і цукерню, для решти глядачів виставлялись стільці і починалось видовище.

 
Світлини фонтану 1894 р. (автор Е. Тшемеський) і 1910 р. (джерело lviv.center)

   Чомусь у 1906 р. фонтан був демонтований, а у міжвоєнні роки на його місці було збудовано павільйон фабрики порцеляни «Пациків». У 1950-х рр. на цьому місці знову зробили фонтан зі скульптурною композицією, що складається з лебедів і хлопчика. По суті, від попереднього фонтану залишилась тільки локація, але з більш щасливим закінченням, тому що після реконструкції у 2009-2011 рр. фонтан «Івасик Телесик», як і його попередник став тішити людей світло-музичним шоу.

 
Світлини павільйону 1928 р. і сучасного фонтану. Джерело: varta.com.ua

   Насамкінець варто згадати фонтани питної води. У Львові подекуди можна зустріти старовинні пристрої, які називають умивальниками або рукомийниками. Але дивним є те, що у багатьох з них мити руки дуже незручно, бо у них надто маленькі раковини, а крани відносно високо. Власники таких антикварних "умивальників" часто вішають на кран гумову трубку, щоби вода не бризкала навколо. А деколи переробляють їх на декоративні столики або квіткові вазони. Справа в тому, що такі пристрої з маленькими раковинами служили не для миття рук, овочів чи посуду, а для набирання води. Саме тому можемо зустріти їх у досить незвичних місцях – на стінах коридорів, балконних галерей, внутрішніх дворів тощо.

Ось як описує такий експонат Музей водопостачання у Бидґощі на своїй сторінці у ФБ (тут):

   "Це не домашня кухонна раковина чи раковина для ванної кімнати – це вуличний "водник/здрой"... тобто специфічна форма раковини, яка розміщується назовні будинків. Його встановлювали, в тому числі, у дворах кам'яниць, у такому випадку він забезпечував водою мешканців. Бувало, що таку раковину встановлювали і зі сторони вулиці, тоді спраглі перехожі могли напитися або вмитися водою за рахунок власника даного будинку, котрий, встановлюючи "водник", демонстрував свій високий соціальний статус, заможність, а, перш за все, свідчив, що його будинок вже має підключення до мережі водопостачання, яке було таким бажаним на той час."

   Ви можете спитати, чому в тему фонтанів увірвались умивальники. Справа в тому, що в період промислової революції і появи водогінної мережі люди нарешті перестали ходити за водою до міських фонтанів. Відтоді доступ до води з'явився хоч і не у кожному помешканні багатоквартирних будинків, але принаймні в загальнодоступних для мешканців місцях. Саме тому у багатьох європейських мовах вони досі називаються настінними фонтанами: англ. wall fountain, фр. fontaine murale, чеськ. nástěnná fontána тощо. Якщо ж для пошуку в Ґуґл додати слово антикваріат, то ви побачите, наскільки цей товар є популярним і ходовим в інтернет-аукціонах - antique fontaine murale.

Львівські вуличні настінні раковини. Світлини з forgottengalicia

   У вестибюлі будинку Шпрехера можна побачити два настінних фонтани. Кожен складається з класичних для фонтану елементів: голівка дельфіна, з якої вода наповнювала верхню чашу і переливалась по краях до нижньої. Колись цей вестибюль був просто чарівним місцем - очікуючи прийому в якійсь конторі, можна було відпочити під шум водограїв, а взимку погрітись біля великого каміну навпроти них (хоча здається, що цей камін радше був бутафорією).

 
Настінний фонтан у фойє будинку Шпрехера (пл. Міцкевича, 8). Фото Zommersteinhof

    Найгарніший настінний фонтан знаходиться у колишньому Шляхетському Казино (нині Будинок вчених). Кажуть, що під час світських раутів з нього лилось шампанське, і якщо це правда, то це був винний фонтан (фр. fontaine à vin). Дуже прикро, що він не працює… 😉

Настінний фонтан у Будинку Вчених. Світлина з lwow.info

Використані джерела:

1. Фонтани Львова. Вікіпедія
2. Як змінилися фонтани Львова упродовж ста років. Фото до і після
3. В. Прокопів. Фонтан, що перетворювався на клумбу
4. На вулиці Коперника запрацював фонтан «Криниця з левами»
5. Площа Галицька - фонтан

Газети «Голос народа» видання 1914 і 2014 років

    ЛЬВОВ ® ЛЬВІВ

    Проте ця публікація зовсім не про політику, а про те, що назва нашого міста у формі ЛЬВОВ має глибоке історичне коріння. Вас ніколи не дивувало, що назву містечка Бібрка виводять від бобра, або те що назва міста Тернопіль має закінчення від грецького –поль, що походить від πολις (поліс) - «місто»?

    Справа в тому, що ми маємо справу з так званим «ікавізмом» — явищем в історії староукраїнської мови, що полягає в переході голосних звуків „o” і „е” у закритих складах у „i”, а „є” в „Ї”. Цей процес почався приблизно від кінця XVI до початку XVII ст. Першими прикладами написання „і” на місці „о” науковці називають тексти в Полтавських актових книгах.

    Щодо звуку „є” можна впевнитись, що ще принаймні у кінці XV ст. писали Києв, а не Київ.

Заснування Києва. Радзивілівський літопис, кінець XV ст.

   Але з Києвом усе просто, бо він не мав інших назв, в той час як Львів протягом історії мав декілька назв – Лемберґ, Леополіс, Леонтополіс і т.д. Щодо пошуків написання назви нашого міста через „о”, то у старовинній літературі вона найчастіше виступає у формі присвійного прикметника: городъ Льва, Льва-городъ, Львигород і т. п. Крім того досить важко знайти написання назви міста у називному відмінку, частіше вона зустрічається в інших відмінках, як от у князя Лева - «дана грамота въ Лвовѣ» [1], або у букварі Івана Федорова - «выдруковано во Лвовѣ» тощо.

Грамота князя Лева Даниловича ХІІІ ст. і буквар Івана Федорова 1574 року.

  В охоронному листі молдавського господаря і воєводи Стефана ІV (1463 р.) зустрічається назва «мѣсто Ливовске», що дещо заплутує пошук істини.

«Мѣсто Ливовске» в охоронному листі молдавського господаря і воєводи Стефана ІV (1463 р.)

    Дуже важливим документом є «Львівський літопис», написаний  українським (південноруським) скорописом наприкінці 30-40 років XVII століття, через що він є цінною пам'яткою української мови. І треба сказати, що в ньому один раз є назва міста в називному відмінку – Львов, також є вісім разів прикметник «львовський». Прояви ікавізму в літописі вже помітні (сніг, місто, діло, Дніпр), але є слова, які ми тепер пишемо через „i” (Краковськоє передмістя, Войсько Запорозькоє, гаковниця, вечор, а також іменники у родовому відмінку множини з закінченням „-ов”: козаков, татаров, священиков і т. п.).

    Цікаво, що під кінець ХІV ст. з'являється зовсім інша форма написання назви нашого міста – Ильвов. Це було пов'язано з появою в українській мові приставного „и” на початку деяких слів. Прикладами можуть послужити слова «израда» замість «зрада», «ильняний» замість «льняний», «иржа» замість «ржа» тощо. Вживання цієї форми очевидно було так частим і тривалим, що навіть у 1886 р. професор Євгеній Желеховський вирішив привести її у своєму «Малоруско-нїмецкому словарі» [2]. 

   Але найважливішим в цьому словнику є те, що саме в ньому вперше з’явилась друком назва нашого міста у формі Львів!

  
Євгеній Желеховський. Малоруско-німецький словар. 1886 р.

   В наші часи ікавізм вплинув на написання прізвища професора – тепер він не Желеховський, а Желехівський… Як на мене, це неправильно. Якщо так піде далі з історичними прізвищами, то будемо мати єпископа Івана Малахівського, архітектора Петра Красівського (від села Красів), графа Аґенора Ґолухівського (від родового села Ґолухів) та інших, колись закінчимо сьогоденні гострі дебати «Острог чи Остріг» (відтак князь Василь-Костянтин Острозький може стати Острізьким по аналогії з «Кривий Ріг – криворізький»), потім зробимо Севастопіль, Мелітопіль, Тираспіль і т. д., і т. п.

    LWOW ® LWÓW

   У польській мові відбувались дещо інші процеси, але з буквою „ó”, яка відповідає нашому звуку „у”. Польські науковці кажуть, що в літературі ця буква вперше з'явилась у 1654 р. у видавництві друкарні Замойської академії. Отже, раніше мала б існувати назва міста у формі Львов (Lwow), а не Львув (Lwów). Однак проблема полягає в тому, що у старих польських документах вживались німецькі або латинські назви Лембурґ, Ламбурґ, Леополіс тощо.

    Здається найстарішим документом, в якому зустрічається назва «Lwow» - це привілей про надання Львову маґдебурзького права. У Центральному державному історичному архіві України зберігаються декілька оригінальних королівських грамот, в яких Казимир Великий вживав німецькі назви Лембурґ (Lemburg) або Ламбурґ (Lamburg) і  тільки в цьому привілеї - Львов (Lwow). Проблема з грамотою про привілей полягає в тому, що вона є копією, написаною у XV столітті (оригінал не зберігся), а саме в цей час відбувався поступовий процес полонізації Львова. І хоча бурґомістр Б. Зиморович у своєму творі «Потрійний Львів» відносить перехід від німецького Львова до польського на 1550 рік, то все ж цей процес почався значно раніше. Протягом XV ст. у складі міського населення відбувався наплив польського елементу і вже під кінець століття стали помітні рішучі зміни в міських елітах. При цьому німецька мова поступово витіснялась з урядових актів, німецькі імена і прізвища спольщувались, тому можна припустити, що переписувач королівської грамоти хотів вжити слов’янську назву міста, а такою назвою і в польській і українській мовах очевидно була форма Львов (Lwow).  

Грамоти короля Казимира Великого:
1. Підтвердна грамота короля Казимира Великого спадкового права дітей львівського війта Матвія... Дата документа: 22.08. 1352 року (archives.gov.ua)
2. Підтвердна грамота короля Казимира ІV привілеїв короля Казимира ІІІ про надання у 1356 році м. Львову маґдебурзького права... Дата документа: 5.04.1460 р. (archives.gov.ua)
3. Підтвердна грамота короля Казимира Великого статуту м. Львова. Дата документа: 28.12.1360 р. (archives.gov.ua)
4. Грамота короля Казимира Великого мельнику Конраду із Прусії... Дата документа: 16.08.1365 р. archives.gov.ua)

    Географічний словник Королівства Польського [3], виданий у 1880-1914 роках, перераховує руські назви міста Львов, Львів, Львіград, Львігород, Ільвів. Щодо польської назви Словник згадує, що форма Lwów відома з XV ст., а водночас зустрічались назви Lowow, Lywow, а також – увага! - Lwow у Хроніці тшемешненського монастиря, написаної у XV-XVI століттях [4].

Хроніки тшемешненського монастиря з виданої у Львові у 1877 р. збірки історичних документів «Monumenta Poloniae Historica».

    Польська назва Львова має цікаву аналогію – місто Львувек (Lwówek), про яке у Вікіпедії написано, що вперше буква Ó з’являється в його назві щойно у 1884 року. Назва цього міста, як і нашого, походить від особового імені Лев та назви герба Лев. Спочатку місто називалося Львов, а сучасна зменшувальна форма Львовек з’явилася тільки в другій половині XV ст., щоб відрізнити його від нашого міста Львова. Це досить цікавий момент, оскільки він підтверджує, що крім німецьких і латинських назв наше місто вживало слов’янську форму Львов (Lwow).

Сторінка з Вікіпедії

   Як вже було вище сказано, буква „ó” вперше з'явилась в літературі у 1654 р. Але процес її адаптації був довгим і непростим. Середньовічні польські писарі взагалі мали величезну проблему з тим, що треба було використовувати 24 літери латинського алфавіту для мови, в якій є удвічі більше звуків. Літератори, друкарі і мовознавці поділились на дві течії: одні вважали за необхідне впровадити різні спеціальні знаки до букв у вигляді штрихів, крапок тощо, інші противились цьому.

   У листі польського королевича Якуба Собеського, написаному у 1733 р., можна знайти цілком сучасні літери „ś”, „ć”, „ę”, „ą”, але буква „ó” - відсутня. Видно це в написанні слів «Королевич» і «Жовква» (в сучасній польській мові - «Królewicz» і «Żółkiew»).

Фрагмент листа Якуба Собеського (1733 р.). Повний лист тут.

   Зрештою якось усі ці орфографічні зміни унормувались, бо в рукописі Конституції 3 травня 1791 року буква „ó” знаходиться у відповідних сучасній мові словах (впевнитись у цьому можна тут).

   Складно сказати, коли ж в польських джерелах остаточно припинили писати Lwow і перейшли до форми Lwów? Складнощів додає те, що при відмінюванні як в українській мові замість „i”, так і в польській замість „ó” з’являється звук „о”: до Львова (do Lwowa), у Львові (we Lwowie) тощо. Але напевно це сталось на зламі XVIII-XIX століть. До прикладу, у наукових працях Дениса Зубрицького як от «Історичні дослідження про русько-слов'янські друкарні в Галичині» (1836 р.) і «Хроніці міста Львова» вживається саме форма Львув (Lwów).

    В цій темі досить цікавою є знаменита панорама Львова, зроблена за зразком панорами авторства Аврелія Пассаротті. Ми звикли бачити її з заголовком «Leopolis» [5], але в даному випадку цей дереворит, створений у 1835 р., має в заголовку назву Львов (Lwow) [6]. На додаток внизу панорами можемо побачити слово «гора» у двох варіантах: Лиса Гура і Гора Щепана (Łysa Góra i Gora Szczepana).

Панорама Львова. Дереворит 1835 р. (із фондів Сілезької Бібліотеки в м. Катовіце, Польща)

    На карті 1859 року авторства польського генерала і картографа В. Хшановського [7] можемо побачити ту саму історичну форму Львов (Lwow). Крім того можна побачити Жулкев (Żółkiew), Куліков (Kulikow), Лелехувка (Lelechówka) і цікаво написана назва Городка - Грудек (Grudek, а не сучасне написання - Gródek). Навіть Краків (Krakow) написано через звичайне „o”, хоча поряд з ним є місто написане через „ó” - Подгуже (Podgórze).

   
Фрагмент карти 1859 року В. Хшановського

   Натомість на карті Польщі, виданій у 1883 році [8], можна вже побачити написані по-сучасному Львув (Lwów) і Кракув (Kraków), але усі інші міста надалі не мають у назві букви „ó” - Jaworow, Sambor, Bobrka, Złoczow і т. д.

Фрагмент карти 1859 року

    Висновок.
    Форма написання назви міста Львов, давніше присутня в обох мовах, поступово змінювалась приблизно з XVII ст. Напевно цей процес швидше відбувався в живій мові, ніж в письмовій. Зрештою у ХІХ столітті остаточно затвердились форми: Львів – в українській мові і літературі та Львув (Łwów) – у польській. Отож, форма Львов має своє історичне підґрунтя і про це треба пам’ятати, але використовувати її можна хіба що в історичних розвідках, особливо після того, як москвофіли і московити пробували знову насильно її впровадити.

Корисні посилання:   
  1. Ізборник. Грамоти XIV ст.
  2. Малоруско-німецький словар. Євгеній Желеховський, 1886 р.
  3. Географічний словник Королівства Польського, т. 5, стор. 496
  4. Хроніка тшемешненського монастиря
  5. Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті 1617-1618 рр.
  6. Panorama Lwowa; drzeworyt sztorcowy, 1835 rok.
  7. W. Chrzanowski, Karta dawnej Polski 1:300 000 /1859 rok/ 
  8. Mapa Polski, wydana w 1883 r. w dwóchsetną rocznicę odsieczy Wiednia
  9. Привілеї міста Львова 
10. Samogłoski pochylone
11. Історія польської орфографії

«Юліуш Дуткевич – перший фотограф Гуцульщини»

         Альманах Карпатський «Плай» №58, 2019 рік
         Переклад з польської мови Zommersteinhof

   Уважні читачі моєї статті в альманаху "Плай" № 57 "Делегат Татранського Товариства під Чорногорою" напевно пам'ятають відповідь відця Софрона Вітвицького на прохання Максиміліана Новицького «надіслати зображення, на якому представлено гуцулів або тутешню околицю». Звучала вона так: Imposibilia nemo obligatur, що треба перекласти як "ні від кого не можна вимагати неможливих речей". Автор цих слів мав рацію, у 1875 році – все захворювання про це – ще не існували жодної фотографії гуцулів і Гуцульщини, принаймні напевно не існували фотографії, зроблені на природі.

   Тож хто був тим першим, який сфотографував гуцулів і коли це сталося?

   Треба знати, що найдавніша відома фотографія гуцулів під назвою «Родина у святкових костюмах. Русини горяни (гуцули) із села Луги Мармарошського повіту північно-східної Угорщини» була представлена ​​вже у квітні 1867 р. на виставці «Слов'янський світ» у московському Манежі та пізніше неодноразово відтворювана, в т. ч. у вигляді ксилографії. За представлення галицьких і угорських русинів на цій виставці відповідав Яків Головацький, який уже в 1830-х роках мандрував по Гуцульщині, а в 1839 р. досяг навіть Лугу, але він ніколи не був фотографом. Зрештою в цей період мало хто знає, що таке фотографія. Отже, все вказує на те, що московська фотографія була зроблена в якомусь ательє під час організації вище названої виставки і на ньому зображені місцеві статистики, одягнені в костюми, що привіз Я. Головацький (світлина тут).

«Русини горяни (гуцули) із села Луги Мармарошського повіту північно-східної Угорщини»

   В останній чверті ХІХ ст. в Галичині та Буковині з'явилося чимало місцевих фотографів, у коло яких входила й Гуцульщина, але побічно. Серед них були: Оскар Ґальтер, який мав фотоательє в Радівцях, фотографував буковинських гуцулів і співпрацював із живописцем Зіґмунтом Айдукевичем; я. Герман з ательє у Чернівцях і Львові; Едвард Тшемеський зі Львова, що розпочав діяльність з початку 70-х років, інший львівський фотограф Юзеф Едер, що працював з 1861 р. і мав фотоательє у Станиславові та Яссах; Альфред Силкевич з Тернополя; Теодозій Багринович з Чернівців і Львова; львів'янин Едмунд Рембецький.Усі вони мають поодинокі студійні світлини гуцулів, а Тшемеський і Рембецький також мають пленерні знімки, але зроблені вже після 1890 р. Але жодного з них виключно, ані можна навіть разом узятих, не порівняти з Юліушем Дуткевичем із Коломиї,

   Презентацію його доробку потрібно було б розпочати кількома словами про нього самого, але з цим є поважний клопіт, оскільки ми маємо дуже мало інформації. Невідомо навіть, коли і де він народився і коли помер. Щоправда, Ксенія Кебузинська [2] з Університету Торонто подає як рік його народження - 1834 р., а як місце – м. Будапешт, але із застереженням «ймовірно», і без посилання на будь-які документи. Що гірше, ми також абсолютно нічого не знаємо, де Дуткевич здобув кваліфікацію фотографа, а в ті часи це не було знань, які можна було б отримати будь-де.

   Першу добру датовану інформацію про Юліуша Дуткевича маємо з кінця 1869 року. Це доносити до нас Загальний станиславівський календар за 1870 р., застосований для використання всіма мешканцями, в рекламі, розміщеній на п'ятій з кінця сторінки.

Реклама фотоательє Юліуша Дуткевича зі станиславівського календаря.

   Давайте важливо прочитати це оголошення та спробувати отримати з нього якомога більше інформації. Наприклад, що означає фразу "новооблаштований закладений"? Щоб зрозуміти її, можна бути корисним знати, що 28 вересня 1868 року Станиславів постраждав від найбільшої пожежі у вашій історії. Згоріли майже всі дерев'яні будинки в центрі, повністю вигоріла площа Ринок разом з ратушею. Пожежа почалася на вул. Липовій, у безпосередній близькості від будинку Антонія Суханка - тодішнього бургомістра Станиславова. Чи можна це позначати, що «новооблаштований заклад», що знаходиться в будинку доктора Суханка – це продовження діяльності, перерваної пожежі, чи зовсім нова ініціатива?

   Перший варіант, здається, підтверджується повідомленням, що містить у цьому оголошенні про володіння «великим запасом краєвидів з околиці Галичини (особливо придністровських)», які фотографії, мабуть, були зроблені раніше. Отже, ми можемо з певною обережністю припустити, що Дуткевич фотографував уже з середини 1860-х років і що він міг уже тоді працювати у Станиславові.

    Здається, що саме з тих «придністровських краєвидів» Дуткевича, знятих у 1960-х роках, трохи збереглися до наших часів. Серед них, між іншими, краєвиди наддністрянських сіл Чудиківці та Єпископське Устя (зараз - Устя), замки в Раковці та Чернеліці, а також села на російському боці кордону: Жванець, Чорнокозинці, Ісаківці, перебіковці і Вітківці [3]. Можливо, з того ж часу переходять фотографії сусіднього Бучача.

   Викликає подів технічний зміст реклами, яка багато розповідає про знання та вміння Дуткевича. Він пропонує фотографії різних розмірів «за останнім винаходом», а також випалювання їх на порцеляні, склі та емалі. Питання, де і коли він цього навчився, залишається без відповіді.

   Реклама ательє Дуткевича повторюється в станиславівських календарях за 1871 та 1873 роки. У першому додатково пропонуються «історичні картини» та «портрети різних визначних пам’яток», у другому — інформація про наявність «у значній кількості «сімейної групи Його Цісарської Величності Франца Йосифа I», яка була Найяснішим паном прийнята і відзначена». На реверсах картонів з фотографіями Дуткевича з пізнішого періоду поруч із цісарською медаллю стоїть дата 1871 — чи б це була нагорода за фотографії, зроблені цісарській родині, «прийняті й відзначені» Францом Йосифом?

   З галицької преси ми можемо довідатися, що 9 листопада 1873 року Юліуш Дуткевич взяв участь у зборах, викликаних редакцією «Goniec Stanisławowski», що було на межі банкрутства, на якому дискутували щодо потреби видання місцевого часопису. Тож, схоже, він був шанованою людиною і з його думкою в місці рахувалися [4].

   Сучасний український портал про Івано-Франківськ надає інформацію з тогочасної преси регулярно про те, що в місті відбувалися фотовиставки і що в лютому 1874 року можна було побачити роботи Юліуша Дуткевича, які представляли краєвиди Станіславова у великих форматах. Ніби то було визнано (авторка Олена Бучик не вказує джерело), ​​що фотографії були зроблені дуже майстерно і викликали схвалення у публікації [5].

   Можна припустити, що, працюючи у Станиславові принаймні кілька років, Дуткевич зробив якісь фотографії міста. На жаль, мабуть жодного з них не збереглося. Мені вдалося знайти лише два реверси портретних фотографій із станиславівського ательє Дуткевича. Один із них створює у своїй статті Галина Ніцея [6]. На ньому без жодного прикрас напис: „Zakład Fotograficzny. i. конц. Drukarnia kart Wizytowech. i Adresowe, Juliusza Dutkiewicza w Stanisławowie” (Фотографічний заклад. i. конц. Друкарня візитів. і Адресове, Юліуша Дуткевича у Станиславові). Як погодити цей текст — лінгвістично неграмотний — зі змістом реклами в Календарі, в яких немає жодного слова про друкарню? Єдине пояснення – цей реверс походить із часів більш ранньої діяльності Дуткевича, ще до пожежі міста.

   Натомість, в колекції Румунської національної бібліотеки є два портрети у форматі carte de visite — чоловіки та жінки — підписані Юліусом Дуткевичем на аверсі та відбитком «Photographien von Julius Dutkiewicz Suceava» на реверсі. Вони жодним чином не датовані, але, судячи з простої палітурки, невеликого формату та не найкращої якості виконання, можна допустити, що вони походять з перших років діяльності нашого фотографа. Можливо, як і багато інших фотографів, які мали закладки в різних містах, Дуткевич також мав свою філію в Сучаві. Тут варто згадати, що залізничне сполучення між Станиславовим і Сучавою було відкрито лише в 1869 році.

Реверси фотографій Юліуша Дуткевича до 1880 року

  Але це ще не все. Був Дуткевич і у Львові. Відомі реверси фотографій з його львівського ательє, яке він деякий час провадив на площі Маріацької біля готелю «Європейський» разом із Ю. Вангом [7], пропонуючи там, між іншим, випалювання фотографій на порцеляні. Автори Давньої львівської фотографії 1839–1939 рр. припускають, що це сталося близько 1875 р. [8]

  Другий станиславівський аверс фотографії Дуткевича виразно більш оздобний і лінгвістично також бездоганний. Цікаво, що його графічна форма ідентична коломийському аверсу. Найімовірніше, вони походять з часу, коли Дуткевич паралельно провадив ательє в Станиславові та Коломиї, тобто з середини 1970-х років.

   І все ж таки Юліуш Дуткевич асоціюється переважно з Коломиєю. Тільки тут інформація теж дуже неповна. Наталя Храбатин у статті «Станиславівські фотоательє та фотографи», розміщеній на сайті «Галицького кореспондента» [9], пише, що перша фотовиставка в Коломиї відбулася в 1871 р. і на ній були представлені світлини Юліуша Дуткевича, але, на жаль, не подає жодних джерел походження цієї інформації. Тому ми не знаємо, коли наш герой відкрив ательє в цьому місті і де воно знаходилося. Ми приречені робити висновки з уривчастої інформації про події з його участю, що з’являлися в тогочасній пресі.

   Однією з таких подій було завершення в листопаді 1878 р. перед трибуналом у Коломиї нашумівшого процесу над тринадцятьма гуцулами, членами банди Юри Драгирука [10]. Про банду, її вчинки та жалісний кінець ми напишемо в окремій статті, тут же обмежимося нагадуванням того факту, що – як повідомляла "Gazeta Narodowa" – наприкінці процесу голова коломийського трибуналу суддя Владислав Кавецький запросив місцевого фотографа Дуткевича, щоби сфотографувати притягнутих до відповідальності злочинців і сам трибунал разом із прокурором [11].

Фотографія банди Драгірука, зроблена Юліушем Дуткевичем у листопаді 1878 року. Стоять (злива   направо): Яків Гондарук, Микола Кемічук, Федір Бесащук, Лесь Рептик, Стефан Порчук; сидять у другому ряду: Дмитер Ґонсецький, Юра Драгірук, Миколай Драгірук, Лук'єн Мазян; сидять у першому ряду: Василь Чуртко, Семен Мицканюк, Іван Мицканюк, Василь Зеленюк. Текст внизу: «Банда розбійників з Жабйого, засуджена судом присяжних у Коломиї». Джерело: Halcyon dec. 2014 рік

   Зроблені тоді фотографії дійшли до наших часів і є унікальним документом епохи. Ці симпатичні, впевнені в собі молоді люди катували своїх жертв, обливаючи їх киплячою смолою, щоб розкрити інформацію про приховані гроші. Після вироку трибуналу, що присудив їм довгі роки в'язниці, жоден з ними вже ніколи не повернеться до рідного села, а їхній ватажок через півроку повисне на шибениці, у дворі коломийської Ратуші.

   Чи були вони першими гуцулами перед об'єктивом Дуткевича? Здається, що з деякою обережністю ми можемо відповісти на це питання ствердно.

   Крім фотографії тринадцяти підсудних Дуткевич зробив принаймні кілька портретів учасників банди, в т. ч. їхнього ватажка Юрія Драгірука, Дмитра Ґонсецького та Лук'єна Мазяна.

Анна Гердедюк, тітка Юри Драгирука, Лук'єна Мазян і Дмитро Ґонсецький. Джерело: Halcyon dec. 2014 рік

   І групове фото, і три відомі мені портрети, здається, були зроблені в одному місці. На всіх них видно підлогу з широких дошок та встановлене в глибині намальоване тло, характерне для тогочасних студійних фотографій. Показово, що портрет Ґонсецького був наклеєний на картонну коробку з відбитком «Станиславові Ю. Дуткевич». Найімовірніше, альбуміновий відбиток є дещо більшого розміру, ніж відведене для нього місце на картоні, і закриває верхню частину друкованого напису «фотограф у Станиславові». Тож можна зрозуміти, що Дуткевич або водночас керував закладами в Станиславові та Коломиї, або використав картон зі старих запасів. Це може означати, що в Коломиї у 1878 р. він тільки починав свою діяльність. Проте йому, мабуть, тут сподобалося, оскільки з 1880 року він згадує вже тільки це місто як свою резиденцію.

   Як стало, що Дуткевич взявся за фотографування гуцульських краєвидів, а насамперед Чорногорі? Для відповіді на це питання слід заглибитися в документи та звіти перших років діяльності Чорногірського відділу Татранського товариства в Коломиї. Особливо цінними є численні розповіді секретаря відділу Чорногірського відділу, а водночас жвавого журналіста Марцелія Туркавського. Наприклад, він пише про першу поїздку Відділу, яка відбулася 10 червня 1878 року і мала за мету вершину Рокити:

   «Перед початком походу на Рокиту зібрані туристи скористалися присутністю попередньо замовленого коломийського фотографа, щоб дати з себе під брамою зазнімкувати вид. Члени правління та комітету на конях зайняли почесну першу позицію під самою тріумфальною аркою брами, всі інші групи туристів і присутніх селян стали перед нами розвернутою шеренгою [було близько 400 осіб. всього – А. В.].

    Кожна присутній намагався висунутися вперед настільки, щоб і хоча б його голова була вивчена. Двічі фотографував той непорадний майстер хімії наш образ, на нещастя цікаві чародійським мистецтвом гуцули вдерлися до його фотографічного кабінету на самій вершині й розбили його скло (принаймні так він стверджував). Тож не дивно, що фотограма цілости з складених шматочків скла, вийшла дуже посередньо...» [26]

   Чим невезучим фотографом був Юліуш Дуткевич? Дуже ймовірно, хоча, звісно, ​​були й інші фотографії в Коломиї. Можливо, Дуткевича вирізняло те, що він уже мав досвід фотозйомки на природі, про що свідчать пейзажі, запропоновані в його рекламі. І якщо так, то керівництво Чорногірського відділу не збентежила цю першу невдачу. Знову надаймо слово Марцелію Туркавському, який у книзі «Спогади Чорногорі» пише таке:

   «[Липень 1879 р.] Довший час ми носилися з думкою, вважаємо бездоганним, видати свою вартість альбом чорногірських краєвидів, хоча б у меншому розмірі і не так зразково виконаний (зрештою ми в Коломиї!), як щось давно опублікований у Кракові чудовий татранський альбом. . Тепер була чудова нагода здійснити цей план, після чого при наочному огляді гірських краєвидів ми могли показати фотографуючому місці (сторони) більш красиві та рідкісні; з цієї причини Правління водночас прийняло субвенцію 50 рейнських злотих місцевому фотографу, пану Д., який товаришив би нам із відповідним пристроєм і, відповідно до умов, доставив певну кількість фотографічних видів, з якими був складений альбом; але цей проект, який, до речі, досі не покинутий, затримався через непередбачені ресурси, а саме з причини тимчасового від'їзду згаданого виконавця з Коломиї.»

   До речі, секретар Туркавський чудово будував своє речення, а останнє з наведених вище цитат є просто шедевром. Пан Д. - це безсумнівно Юліуш Дуткевич, а проект 1879 р. затримався, але ненадовго, а лише на рік. Це сталося з причини того, що Чорногірський відділ Т. Т. створив у вересні 1879 р. організаційний комітет «Етнографічної виставки Покуття», який одразу почав активно працювати. Тут, до речі, варто відзначити, що до складу комітету, зокрема, увійшли: Владислав Пшибиславський, який був його головою, та Владислав Кавецький, активні діячі Чорногірського відділу, два роки тому були членами Коломийського трибуналу, сфотографовані Дуткевичем під час суду над Драгіруком. . . 

   Виставка стала безпрецедентною підставою з далекосяжними наслідками для розширеного етнографічного дослідження Гуцульщини, для розвитку Чорногірського відділу, і - як вийшло - для самого Дуткевича. Ми вже писали про це в альманасі «Płaj» №12, тому повторюватися не буду, звернувши увагу проте на представлені на ній фотографії. Незамінний Марцелій Туркавський пише в брошурі, виданій у 1880 році після старіння краківського часопису «Czas»:

   «Для того, щоб і відділ фотографічних міг виглядати на виставці якомога краще, а відзначити, включив повну збірку краєвидів і типів Покуття, звичайно, окремі, виставковий комітет уклав домовленості з місцевим фотографом Дуткевичем, який зобов’язувався надати альбом (два примірники для виставки) з усіх повітів, особливо види Чорногорі, за відповідну винагороду (за кожну фотографію краєвидів у міністерському форматі 5 рейнських злотих, типів - 2 рейнських злотих). Треба також справедливо визнати, що виконавець альбому свого нелегкого завдання досить успішно». Таким чином на цій експозиції ми мали довгий ряд виставлених на стіні або розміщених на столах фотографій з торгової точки Покуття, дуже вдалі партії Чорногорі, напр., Говерлі, Попа Івана, Шпиць, притулку Ґреґоровича в Ґаджині,досить багато гуцульських і покутських мешканців, не менш багатих мальовничих краєвидів Городенщини, серед яких вирізнялися краєвиди на руїні Раковця на Дністрі, старого замку в Чернелиці, села Ясенова Пільного та багатьох інших. З міста та Коломийського повіту віддавна мав цей же фотограф багато гарних світлин, тому вони були дуже корисні для цієї колекції.» [12]

Будинок етнографічної виставки в Коломиї. Світлина Ю. Дуткевича. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

   Якщо у вересні 1880 року відвідувачі виставки в Коломиї вже могли милуватися замовленими фотографіями, то Дуткевич мав їх зробити влітку 1880 року. Це підтверджує Леопольд Вайгель, член оргкомітету виставки, який писав, що в 1880 році коломийський фотограф Юліуш Дуткевич з його допомогою фотографував Чорногору. У чому полягала ця допомога, ми можемо тільки здогадатися. Ймовірно, вона полягала в першу чергу у визначених місцях, які варто фотографувати, але, ймовірно, також у допомозі дістатися до них. [13]

   Тож ми вже знаємо, що перші світлини Чорногорі увійшли до альбомів, підготовлених до коломийської виставки. Сьогодні, окрім описів і звітів з огляду, ми маємо два альбоми, які відповідають, швидше за все, ідентичні або такі, що були підготовлені для неї.

   Перший – альбом із Львівського музею етнографії та художнього промислу. У шкіряній палітурці він містить 71 фотографію кабінетного формату (нім. Kabinettformat) та має назву "Покуття. Типи 1880" [Тип, типаж - людина з характерною зовнішністю, яка служить моделлю для художника, скульптора, фотографа]. Описи, надруковані на картонних підкладках, рукописні анотації Владислава Пшибиславського на світлинах, а також походження з його бібліотеки вказують на те, що альбом міг бути скомплектований під час виставки.Можливо, це той альбом, про який Пшибиславський згадує в листі до Оскара Кольберга від 17 червня 1881 року: «Щодо фотографій, то я охоче вам позичу, а точніше вишлю, тому що мої фотографії переплетені в один альбом, краєвиди і типи є великими для великих». посилки, але напишіть мені, що вам потрібно, я візьму від Дуткевича."

   Другий — «Альбом Покуття», який зараз знаходиться в колекції Бібліотеки рідкісних книг Томаса Фішера в Університеті Торонто і походить із колекції онука видатного колекціонера Емерика Гуттен-Чапського (1828–1896). Про особливості його створення ми нічого не знаємо, але його вміст, подібний із львівським альбомом, показав про те, що він міг бути укладений під час виставки в Коломиї. З 67 фотографій у ньому 47 – краєвиди, 26 із яких – Чорногора та її найближчі околиці. Більшість фотографій описані так, що червоний на картоні, над альбуміновим відбитком, видно напис «Покуття», нижче — назва повіту. Внизу, під світлиною, її опис, а ще нижче такий текст: «Накладом і старанням Комітету етнографічної виставки в Коломиї - фотографував Юліуш Дуткевич».Поодинокі фотографії, описані таким же чином, також можна знайти в музеях, в т. ч. в Національному музеї в Кракові. Серед зібраних у цьому альбомі відмінно описаних і оформлених світлин є фотографія банди Драгірука 1878 року, про яку я згадував вище.

   Аналізуючи збережені світлини Дуткевича, можна з великою частиною ймовірності стверджувати, що високогірні краєвиди Чорногорі він фотографував лише один раз за свій кар'єру, а саме у 1880 році за допомогою Вайгеля. Безперечно, це були перші світлини Чорногори, зроблені щоправда через двадцять років після перших фотографій Татр, але піонерські у Східних Карпатах, тому варто приділити їм трохи більше уваги. Сьогодні важко відтворити маршрут Вайгеля та Дуткевича, але можна спробувати встановити, які фотографії були зроблені саме тоді. З одного боку, ми не можемо мати факт експонування їх на коломийській виставці, з іншого – може бути корисним знання про сфотографований об’єкт.

   Схоже, що під час цієї подорожі вони побували в Кутах, Устєріках і Верхньому Ясенові та долині Білого Черемошу до клаузи імені кронпринца Рудольфа на Перкалабі. Були також у Гриняві та долині Пробійній, на Грамітному водоспаді, у Буркуті та на озері Шибене. У власному Чорногорі вони були на полонині Поливній і Піп Івані, а також у притулку Татранського Товариства в Ґаджині, а також на Шпицях і Кріслі Довбуша, у притулку Станиславівського відділу ТТ на Заросляку та у Верховині.

   На цьому етапі варто запитати себе, яку техніку він використовував для фотографування Дуткевича? Усе вказує на те, що найдавніші негативи, принаймні до початку 1980-х років, були створені Дуткевичем у техніці мокрої колодійної пластини, а відбитки зроблені контактним способом на альбуміновому папері. Попередньо підготовлену скляну пластинку фотограф повинен був покрити суспензією колодії разом із перед просвічуванням в апараті, а потім знову проявити її, поки колодій не висох і не втратив чутливості. Тому фотозйомка на природі була пов'язана зі значними труднощами і великими витратами. У такій екскурсії мусили брати участь багато людей, великих для транспортування обладнання – реактивів, апаратів, лінз, посуд тощо, а також, насамперед, переносної темної кімнати.Фотографії, зроблені для виставки, найбільш ймовірні,

   Фотографії, надруковані на дуже тонкому альбомному папері, пізніше наклеювалися на товсті картки, часто оздобні, з віньєткою (літографією) на звороті. Найдавніші в малому форматі carte de visite, пізніші в кабінетному форматі (прибл. 10,5 х 6,5 см) або - особливо ті виставкові та альбомні - у т. зв. « форматі четвірки» (бл. 20 х 15 см). Фотографії більшого розміру Дуткевич наклеював на картон розміром 27 х 21 см, декорований літографічними віньєтками, і тільки потім створював з них альбом. У 1980-х роках вологі колодієві пластини були замінені сухими бромо-желатиновими пластинами, які не потрібно було активно проявляти. Коли саме Дуткевич почав використовувати цю новинку, сьогодні сказати важко.  Ретельний аналіз оригінальних фотографій експертом з усіх методів, ймовірно, вирішить цю проблему. Картони для своїх фотографій Дуткевич друкував між іншими у віденських літографічних закладах Леопольда Туркеля та Eisenschiml & Wachtl.

   Як я вже казав, виставка в Коломиї стала проривом у кар'єрі Дуткевича, але не обійшлося без ініціативи нашого фотографа, який знав про можливість, що з'явилася, і вирішив нею. «Gazeta Narodowa» № 37 від 16 лютого 1881 року повідомила:

   «Коломия 10 лютого. (Іще про виставку) Хто був на етнографічній виставці в Коломиї, не можна заперечити, що її пишноті вагомий внесок зробив також коломийський фотограф пан Юліуш Дуткевич своїми фотороботами, на яких зображені краєвиди гір, міст, замків, руїн, сіл та ін., а також типи народу Покуття і частини Буковини.виключно високопоставлених осіб, ці роботи привернули увагу цісаря та архікнязя Кароля Людвіка, які подовження затримувались біля них і висловлювали свою похвалу. краєвидів і типів, а потім з двома помічниками старовинно працював понад два місяці - на крейдовому картоні 30/40 сантимів розміром, дуже обережно і з усією точністю, як технічно, так і художньо загалом, зробив кілька десятків таких краєвидів і типів та розташував їх. відповідно до повітів в одному фотоальбомі, у шкатулці,

Оздобна шкатулка з альбомом, подарована цісареві. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

   Не знаю, хто був автором цієї замітки, але судячи з розгорнутої побудови останнього речення, можна сміливо вважати, що її написав Туркавський. З цієї нотатки випливає, що в 1880 році Дуткевич вдруге, після Коломийської виставки, відвідав Покуття, тобто на межі вересня і жовтня. Але, мабуть, це була надто пізня пора для фотографій з Чорногори, тому що саме він фотографував, ми не знаємо. Таке інше, десятки фотографій, зібраних в альбомі, потрапили до цісарського двору у Відні. І про цей ефект можна було прочитати в тогочасній пресі: «Юліуш Дуткевич, фотограф у Коломиї, отримав від Найяснішого Пана медаль за мистецтво та науку» [14] або: «Коломия 28 травня.Місцевий фотограф пан Юліуш Дуткевич за подарунок цісареві Альбому краєвидів з гір коломийських і самої Коломиї отримав у ті дні золоту медаль за заслуги» [15]. ( kuk Österreichisches Ehrenzeichen für Kunst und Wissenschaft), тобто за твори в галузі мистецтва та науки, незабаром з’явилася на звороті всіх фотографій Дуткевича, поруч із зображенням пам’ятної медалі Коломийської виставки та герба Коломиї.

   Сьогодні ми можемо знайти фотографії Юліуша Дуткевича, надіслані цісареві, у найбільшій їх колекції, яка нараховує приблизно 330 одиниць, які знаходяться в Австрійській національній бібліотеці, яка 258 з них зробила доступними онлайн на своєму веб-сайті [16]. Серед них 121 фотографія власна з цісарського альбому. Також там можна побачити фотографію пурпурової оксамитової шкатулки зі срібними наріжниками. Світлини описані як окремі аркуші з альбому «Спогади про Коломію» (Erinnerungen an Kolomea), датованого приблизно 1880 роком, і під спільним інвентарним номером Pk 106. Портрети не підписані, в усіх випадках не видно підписаних на копіях, розміщених в Інтернеті. Кожна портретна фотографія має додатковий двозначний номер з буквою a або b, тому що вони розміщені на одному картоні.Фотографії на природі розміщені на картонах окремо, тому на них є лише номер, але видно підписи внизу оправи - всією польською мовою і в основному ідентичним тим з альбому, що зберігається в бібліотеці Фішера. Відбитки на альбуміновому папері наклеєні на картонки з надрукованою оздобною рамкою з профільованими кутами. Портретні відбитки мають закруглені наріжники.

   Протест в цісарському альбомі є й низка світлин з-поза меж Покуття. І так, наприклад, під № 1 знаходиться вид на Гримайлів Скальського повіту з палацом і ставком, а під № 7 - руїни замку у Вигнанці в Чорткові. Є там фотографія під назвою «Інтер'єр монастиря в Сучавиці з розписами часів князя Штефана Води – Радовецького повіту на Буковині» (трохи помилково, бо мова також йде про те, що фото зроблено в середині оборонних стін). На цьому зображено церкву в монастирі Сучавиця з розписами на зовнішніх стінах. Мабуть, це найдавніше фото цієї унікальної пам'ятки. Також є фотографії монастиря в Путні – мабуть, найстарішого, поблизу Пожорити (рум. Pojorâta), Ватри Дорней і Радовців.Ми не знаємо, коли Дуткевич зробив ці знімки, але одне можна сказати точно – до 1880 року.

   Насамкінець, у цьому альбомі – фото головного павільйону коломийської виставки та репродукція картини Юзефа Ярошинського «Повернення гуцулів з Чорногорі». Що стосується фотографій на природі з горами, то відмінності між альбомами неякісні, а кілкісні. Тож ми не знаємо, що Дуткевич додатково фотографував після виставки. Цікаво, що ні в Покутському, ні в цісарському альбомі немає фото з долини Пруту. Судячи з усього, під час мандрівки під опікою Вайгеля, а також тієї, що була розпочата відразу після виставки, фотограф до долини Пруту не дістався.

   А тепер намагаємося поглянути на найдавніші світлини Чорногорі та її околиці, зроблені Дуткевичем у 1880 році.

   Почнемо з Буркути, де фотограф зробив принаймні два кадри: вид на курорт від річки Чорний Черемош та альтанку, побудовану над джерелом у верхній долині. Якщо перша фотографія збереглася лише в альбомі Торонто, то альтанка є в кількох колекціях, у т. ч. в Національному музеї в Кракові. На фото з альтанкою, ймовірно, зображений сам Леопольд Вайгель – у капелюсі, на правій стороні кадру. Альтанка в Буркуті. Джерело:  Österreichische Nationalbibliothek    Леопольд Вайгель писав про Буркут, що в 1879 році тут було збудовано будинок для гостей на шість сімей і відремонтовано ванні кімнати [17]. Усе вказує на те, що Дуткевич фотографував саме цей будинок, зведений роком раніше в рамках спроби відновити курорт. 

Вид на оздоровчий заклад в Буркуті зі сторони Черемоша

   Маємо дві фотографії з найближчих околиць Буркута. На одній зображено Явірник із чудовою будівлею лісництва, розташоване в дівчачому потоці Подороватий до річки Чорний Черемош. На той час ліси та лісництва в Явірнику були взяті в оренду від австрійської скарбниці пруською спілкою Gotz & Comp. На світлині, ймовірно, видно фрагмент цієї дороги, збудованої цим консорціумом, про яку згадує о. Софрон Вітвицький у листуванні з Максиміліаном Новицьким.

Лісництво в селі Явірник. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

На другому фото видно озеро Шибене, про яке, ймовірно, писав Юзеф Баковський [18]:

   "Гарну і велику фотографію цього озера [Шибене] зробив пан Дуткевич з Коломиї. Є тільки одна вада, за яку її можна було б дорікнути, що вона не представляє все озеро; по сфотографованій частині важко скласти виявлення про її розмір і ціле."

   Світлина в цісарському альбомі була підписана: «Озеро на Шибеному під Чорною Горою – Косівський повіт».

Вид на озеро Шибене. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

   Від озера караван нашого фотографа помандрував на полонину Поливна, де була зроблена найстаріша фотографія чорногірської пастушої колиби, підписана: «Стаї на полонині Поливна під Чорногорою».

Стая на полонині Поливна

   Ще одне фото Дуткевич зробив зі схилів Мунчела на схід, у напрямку вершини Дземброня і Піп Іван. Підпис під нею: «Частина Чорної гори, яку називають Піп Іван».

Найдавніша світлина гори Піп Іван. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

   Від Мунчела траса мандрівки провела до гірського притулку в Ґаджині з перервою на дорозі для фотографування "Виду на гору, яку написав Кріслом Довбуша у Дземброні".

Вид на гору, називають яку Кріслом Довбуша у Дземброні

   На наступному фото «Притулок імені Ґреґоровича Чорногірського відділу Татранського Товариства в Гаджині під Чорною Горою». Так вони підписані в обох альбомах – цісарському і в бібліотеці Торонто, але в Національному музеї у Варшаві зберігається ця сама фотографія, на якій написано олівцем: «Подорож на Чорно-Гору». Крім цього там записано три прізвища з датами народження та смерті: Авґуст Замойський (1856–1917), Владислав Сапєга (1853–1920) та Леон Сапєга (1856–1893) [19].

Притулок імені Ґреґоровича у Ґаджині. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

   Все вказує на те, що серед постатей, зображених на фотографіях, є ці троє аристократів. Звідки вони там взялися, важко сказати. Це могла бути абсолютно випадкова зустріч, хоча в тому, що на інших фотографіях з цією подорожчю ми їх не знаходимо. Леон Сапєга був (як і його батько Адам) членом Татранського товариства. Можливо, пани поїхали на Чорногору і знайшли одне щось давно відданого до ужитку притулку. А що притулок є новий, збудований восени 1778 року, добре видно на фото. Також можна побачити Леопольда Вайгеля (перший ліворуч), який запропонував назвати цей об'єкт на честь Яна Ґреґоровича.

   Ймовірно, після ночі в притулку, фотограф з використанням своєї лабораторії піднявся на хребет Шпиці, де зробив щонайменше дві фотографії: «Вид на частині Чорного гори під назвою «Шпиці»» та «Вид на Ребра частини Чорного гори». Перший показує скельні вежі на Шпицях. Є дві його версії. Найстаріші альбоми створені лише скелі, а в більш пізніх альбомах внизу кадру з’являється фігура жінки, що сидить. Чи фотограф зробив два знімки, чи жінка була відретушована на деяких відбитках, можна було з’ясувати лише після дослідження оригінальних фотографій. Фактом є те, що вид скельних веж на Шпицях викликав неабиякий інтерес, позбавляючи ми знаємо його з багатьох копій.

Вид на частину Чорної гори під назвою «Шпиці». Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

   У підписі до другої фотографії зі Шпіці є очевидна помилка, бо насправді це вид не на Ребра, а на Великі Козли, Данцер, Брескул і Говерлу. Це єдина відома фотографія Говерлі, зроблена Юліушем Дуткевичем, і найдавніша фотографія найвищої вершини Чорногорі.

Вид на Великі Козли, Данцер, Брескул і Говерлу

   Цікаво, що назва Говерла не фігурує в підписі до цієї, до будь-якої іншої відомої фотографії Дуткевича, хоча Туркавський у цитованому фрагменті не описав зображення цієї гори на виставці в Коломиї. Тут варто підкреслити, що обговорювана фотографія «Вид на Крісло Довбуша», а також «Вид на озерце під Танцем», зроблені, ймовірно, того самого дня, не ввійшли до цісарського альбому. Чи ж би тому, що гірські пейзажі тоді ще не викликали особливого інтересу?

   Ще одну чорногірську фотографію Дуткевича не знайти в жодному альбомі, можливо, через її низьку візуальну привабливість. Проте вона має значну історичну цінність. Це найстаріша фотографія притулку Станиславівського відділу ТТ на Заросляку, на якій зображено будівлю, яка на той час (літо 1880 р.) ще не була завершена.

Найдавніше фото притулку на Заросляку

   Чи справді так проходив маршрут фотографічного каравану під проводом Леопольда Вайгеля, я, звісно, ​​не маю впевненості, але найімовірніше він не спускався із Заросляка до Ворохти, бо, як я вже казав, із долини Пруту немає фотографій у виставкових альбомах. Ймовірно, вони повернулися до Жаб'є, де Дуткевич зробив декілька фото. Одне із них, підписане у Покутському альбомі як «Вид на село Жаб’є з господарем Чорногірського відділу ТТ», представляє перший притулок, заснований у Жаб’є-Слупейці відділом Чорногірським відділом ТТ в орендованому будинку К. Барановського і прозваний Чорногірською Господою, котру так описав незамінний Туркавський у «Спогадах Чорногорі»:

   «Розташування цього будинку пречудове, бо побудований на скелястому березі Черемошу, що протікає біля підніжжя господи, ніби спеціально для туристів, які прагнуть краси. Ця одноповерхова мурована будівля була щось давно відреставрована. Передня частина господи, звернена на схід, дає можливість побачити з прекрасної галереї віддалений краєвид; тут видно особливу картину у всій долині, яка є основою і центром усього Жабйого."

   На цьому фото можна побачити лише будинок Барановського з Чорногірською корчмою та галереєю, про яку згадує Туркавський, але й резиденцію керівника Скарбовської Фондації, розташовану на іншій бік дороги, тобто будинок Яна Ґреґоровича. На передній плані – характерний міст у Жаб’є-Слупейці, багато разів пізніше перебудований і так само часто фотографований. Не видно, натомість, Чорногірського Дворка, який будують лише через дванадцять років, не побачиш, а на той час на місці Господи вже стоятиме будівля Податкового Уряду.

Вид на село Жаб'є з господинею Чорногірського відділу ТТ

   Друге фото неправильно підписане як "Вид з Жабйого на Чорногору" з господинею Чорногірського товариства". В дійсності ж він представляє власне той вишуканий вид з галереї Господи.

Жаб’є. Вид на Чорногору. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

   На третьому фото також є міст у Слупейці і ще на той час скромна забудова центру села, яку видно з протилежного берегу Черемоша. На ньому немає характерного жаб'ївського хреста, що стояв біля спуску до мосту. Можливо, його там іще не було.

Жаб’є-Верховина. Міст через Черемош в  Жаб'є-Слупейці. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

   Принаймні на двох фото зображена церква в Жаб’є-Слупейці. Одне знаходиться в цісарському альбомі в австрійській бібліотеці, оригінал іншого невідомий, лише погана репродукція у 32 зошиті  Ілюстрованого путівника по цісарсько-королівських австрійських залізницях авторства Адольфа Інлендера. На обох зображена церква у своїх первісних, благородних пропорціях, перед наступними етапами розбудови, що мали на меті видовження та розширення нави.

Церква в Жаб’є-Слупейці. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

   У Жабйому Дуткевич також зробив кілька портретних фотографій на тлі нашвидкуруч і досить недбало приготовленої декорації. Серед них на особливу увагу заслуговує фотографія жаб'ївського війта та його дружини. Війтом тоді був Іван Попівчук, прозваний Дмитреєм. Він виконував цю функцію двічі - вперше на зламі 1970-80-х років, і вдруге з 1890 року. Хоч і неписьменний, він був одним із найбагатших господарів у Жабйому та надзвичайно спритною людиною. Саме з ним Чорногірський відділ ТТ підписав контракт на будівництво притулку в Ґаджині, на полонині, що була його власністю. У 1888 році Попівчук брав участь у паломництві до Риму, а на зворотному шляху відвідав у гуцульському вбранні віденський парламент, де тодішній прем’єр-міністр граф Едвард фон Тааффе почастував його сніданком – про що розписувала тогочасна преса.

Війт Жабйого Іван Попівчук і його дружина

   На виставці в Коломиї Дуткевич показав інші світлини з Гуцульщини. Чи були вони виготовлені одночасно з тим, що вище, чи раніше, невідомо. Серед цих світлин варто згадати два чудових кадри клаузи на Перкалабі, пізніше названої іменем кронпринца Рудольфа (Kronprinz-Rudolf-Klause), збудованої в 1879 році та визнаної найкрасивішою в Карпатах. Як бачимо, Дуткевич сфотографував її під час будівництва альтанки, розташованої нагорі дамби, яка захищала лебідки, що збільшили шлюзи. Це могло статися вже в 1880 році, тим паче, що серед чотирьох панів, які видно на передній плані, першим праворуч, найімовірніше, був Леопольд Вайгель.

Клауза імені кронпринца Рудольфа

   Установивши камеру нагорі клаузи, фотограф зробив ще один знімок, цього разу у долину Перкалабу, тут вузьку і оточену скелями. На мій погляд, це один із найкращих пейзажів Юліуша Дуткевича.

Вид на долину річки Перкалаб згори клаузи імені кронпринца Рудольфа

   Ймовірно тоді ж Дуткевич сфотографував лісничівку біля устя Сарати до Білого Черемошу, а над нею скелю Чорного Ділу. У долині Білого Черемошу відвідав також Яблоницю, а також лісничівку у Гриняві та водоспад Грамітний неподалік. Він зробив кілька фотографій у Криворівні, Ясенові та Устєрках. У Ясенові увічнив садибу, краєвид з хребта на Писаний камінь і муровану каплицю при впадінні Чорної Річки до Чорного Черемошу, яку недавно фундував гуцул Бабій з Красноїлля, нібито зі знайденого скарбу опришків. Більшість фотографій він зробив в Устєріках. В обох альбомах їх по п’ять, в тому числі одна з найпопулярніших, підписана як «Сплав дерева по Черемошу». Та сама фотографія знаходиться у збірці Національного музею в Кракові, оздоблена формулою: "Накладом і старанням Комітету Етнографічної Виставки в Коломиї - фотографував Юліуш Дуткевич", не має жодного підпису. На ній зображено чотирьох елегантних панів у капелюхах, які пливуть на дарабі, керованій гуцулами, прикрашеній ялиночками та оснащеній лавочкою.

Сплав по Черемошу

   Таку подорож описав один із учасників виправи Чорногірського відділу ТТ у липні 1879 р. [20]:

   «У Жабйому ми залишилися ночувати в нашому притулку; Там ми замовили інші сплави і веліли обладнати їх лавками для сидіння і поручнями для підпирання спинами, вирушили о десятій ранку до Кутів. Сплав, на якому сидів секретар товариства М. доповідачем, то кілька разів осідав на підводних каміннях, а то знову був близький до розбиття..."

   Фотографії були зроблені на рік пізніше описаної вище подорожі, але ситуація була дуже схожа.

   На жаль, обмежений обсяг статті не дозволяє допускати всі роботи Дуткевича з коломийської виставки, тому згадуються лише світлини з Косова та околиці, Пістині, Кутів з Горою Овідіуша та Сокільською Скелею. Підсумуємо цей фрагмент словами Йозефа Бонковського, який у грудні 1881 року написав [21]:

«Коломийський фотограф пан Дуткевич зробив кілька десятків знімків річки Черемош і самої Чорногорі. Ці фотографії здебільшого вдалі, а краєвиди вдало зафіксовані, і як для мене, так і для кожного, хто хоче цю сторону відвідати, вони надовго залишаються красивими та приємними пам'ятками.»

   Це напевно культура, що Дуткевич продав свої фотографії і що вони знайшлися покупцям.

   Фактично до кінця 1880-х років друк фотографій у книгах і журналах був можливий лише у вигляді літографічних або ксилографічних репродукцій. Це змінилося лише після того, як розповсюдилася техніка світлодруку. Через ці перші фотографії Дуткевича з'являються у пресі у вигляді ксилографій, вигравірованих на основі малюнків, зроблених із фотографій.

   Звіт з чорногірської подорожі Теодора Чуленського, опублікований у варшавському «Tygodnik Ilustrowany» від 11 грудня 1880 р., супроводжували два ксилографічні вироби: «Гуцулі в Жабйому, за картиною Ярошинського» (с. 381) і «Скелі Сокільські на Черемоші» (с. 384). Якщо перша, найбільш ймовірна, базувалася на фотографічній репродукції картини Ярошинського, зробленої Дуткевичем, то на основі чого базувалася друга, я не знав. Проте я припускав, що це теж могло бути фото Дуткевича. Виявилося, що я мав рацію. Основою для цієї ксилографії стала світлина з цісарського альбому зі збірки Австрійської національної бібліотеки з підписом польською мовою: «Гора Мунчел в Пожориті - повіт Кімполунґ на Буковині» (Góra Munczeł w Pozoricie — powiat Kimpolung na Bukowinie).Де Рим, де Крим, де Сокільська скеля над Черемошем,

Оригінальне фото «Гора Мунчел в Пожориті» (Румунія) у цісарському альбомі та зроблене на основі його ксилографії «Сокільські скелі» (Україна) у «Tygodnik Ilustrowany»

   Тепер важко з'ясувати, чому саме ця картина стала основою для виконання зображень, а потім і ксилографії для "Tygodnik Ilustrowany". Між двома об'єктами є певна схожість. Винуватцем помилки була авторська стаття, яка, ймовірно, надав редакцію разом із текстом ілюстративного матеріалу, зокрема фотографію, додану в закладку Дуткевича, або можливо зроблену на її основі рисунок. У кожному разі це була, мабуть, перша репродукція світлини Дуткевича в пресі. Про нього при такій оказії ніхто навіть словом не згадав.

  В іншому варшавському журналі, а саме в "Kłosy" № 831 від 2 червня 1881 р. Марцелій Туркавський опублікував першу частину своєї статті «Спогад про Покутську етнографічну виставку в Коломиї». Редакція проілюструвала її повносторінковою ксилографією, зробленою Станіславом Антошевичем «згідно поданих ескізів», як уже в підписі. Немає жодного сумніву, що принаймні три з чотирьох елементів цієї композиції: виставковий павільйон, пара гуцулів і ринок у Коломиї є перемальованими світлинами Дуткевича. Четвертий елемент, шляхта з Березова Верхнього, мабуть, так само, хоча я не зміг ідентифікувати це фото.Тут доречно вдарити себе в груди, бо в «Плаї» № 35 ми опублікували репродукцію цього випуску, підписавши її як «афіша до коломийської виставки», що, звісно, ​​неправда, бо створено її майже через рік після виставки і не в Коломиї ,

   Наскільки знаком і було розміщено демонстрацію фотографій гуцулів, зроблених Дуткевичем, на виставці в Коломиї, нехай розміщення інформації про це в статті «Гуцули» в «Географічному словнику Королівства Польського та інших країн слов'янських», у ІІІ томі, який побачив світ у 1882 р. (с. 203).

   Здається, на значній частині портретних світлин, зроблених у майстерні Дуткевича, були зображені не справжні гуцули, а статисти, одягнені в їхні костюми, часто укомплектовані випадковими елементами. У «Плаї» № 35 ми відтворили на кольоровій вклейці вісім фотографій Дуткевича з колекції варшавського Етнографічного музею, підписавши все як «гуцульські». Сьогодні ми знаємо, що в критичній ситуації це була помилкова кваліфікація. Виправдовуємося лише тим, що переконання в їхній «гуцульськості» було досить розширеним уже в ті часи, коли Дуткевич продавав їх у своєму коломийському закладі, і утримуватися досі, хоча сам фотограф клеїв альбумінові відбитки на фірмових картонках, але їх не підписав. Прикладом може бути відоме фото, на якому зображено двох селян, які сидять на драбинястому возі, запряженому волами, яке в цісарському альбомі підписане як «Селяни з Рожнова». Проте Рожнів, розташований на північному сході від Косова, вже не є Гуцульщиною.

Селяни з Рожнова

   Тож тим ціші портрети, в автентичності яких немає сумнівів, бо ми знаємо, кого вони представляють. Таким є один із найцінніших світлин, зроблених у коломийському ательє, який прикрашає обкладинку цього номера «Плаю». На ній зображені відомий гуцульський різьбяр із Яворова Юра Шкрібляк (1823–1885) та його дочка Катерина (1860–1938). Ця зроблена в ательє фотографія була використана в виданні до статті Туркавського в журналі «Kłosy», про яку я вже згадував, але вона також була основою для малюнка, включеного до першої «Гуцульщини» Вододиміра Шухевича, виданого в 1902 р. (стор. 367). Зрештою, Дуткевич зробив також портрет самого Шкрібляка.

Гуцульський різьбяр із Яворова Юра Шкрібляк з дочкою Катериною

   може видатися, що фотографування в ті часи не було надто прибутковою діяльністю, а потім після коломийської виставки на звороті фотографій Дуткевича, наприклад під назвою «Група гуцулок із Микуличина» (ніни в колекції Національного музею в Кракові). ) , з виставковою медаллю та коломийським гербом, наш фотограф рекламує свою фірму як «Фотографічний заклад та ліцензована торгівля зображеннями».

   Протест розголос, який спричинив Дуткевичу коломийську виставку та надісланий цісаревий альбом, приніс йому нове, престижне замовлення. Влітку 1883 року його попросили сфотографувати візит румунського короля Карла I до його маєтка Броштені, розташованого в долині Золотої Бистриці, прямо на кордоні з Буковиною. Дуткевич при виконанні замовлення і восени того ж року підготував розкішний альбом під назвою «Броштені», що складається з 44 фотографій, розміщених на 22 картках. Його можна знайти в Національній цифровій бібліотеці Румунії [22].

   Відбитки на альбомному папері у форматі "четвірки" наклеєні на чорний картон усередині підвійної золотої рамки. Внизу або злива стилізований напис: «Ю. Дуткевич фотограф». Внизу, під рамкою, підпис румунською та французькою мовами. Сам візит королівського подружжя зображений лише на кількох фотографіях, решта показують навколишні краєвиди з обох берегів Бистриці, тобто як з гір Рарау-Джималау, так і з Бистрицьких гір.

Церква монастиря Рарау з альбому «Броштені»

   Ще того ж року на реверсі фотографій Дуткевича з’явилося зображення румунської золотої медалі за заслуги 1-го ступеня «Serviciu Credinciosu» (За вірну службу), а «Gazeta Narodowa» №. 205 від 8 вересня 1883 р. повідомила, що фотографу Юліушу Дуткевичу в Коломиї дозволено носити румунський орден заслуги.

   Через рік наступило замовлення від короля Сербії, і в результаті реверсу фотографій Дуткевича прикрасила нову медаль за заслуги І класу, цей раз сербська: «За заслуги перед королівським домом», і знову преса повідомила, що фотографу Юліушу Дуткевичу з Коломиї дозволили носити сербську золоту медаль. .

Реверси фотографій Юліуша Дуткевича до 1880 року

   Світлини Дуткевича мандували Польщею різними шляхами і по-різному використовувалися. У журналі «Wędrowiec» № 2 від 10 січня та № 3 від 17 січня 1884 р. було опубліковано статтю «Копальні в Бориславі», ілюстроване, між іншими, кількома малюнками за фотографіями Дуткевича. Серед них є фото двох гуцулів і єврея на коні, відомого як «Єврей із Жабйого», а підписане: «Типи з околиці Борислава».

   Що ж, Дуткевичу подобалося обслуговування високих дворів, закінчених вже у 1885 році „Gazeta Narodowa” № 127 в анонсі під назвою «Видатний громадянин» інформувала: «Зі Станиславова відвідують, що місцевий фотограф пан Юліуш Дуткевич подарував ... цукерці та спадкоємцю престолу кожному окремо». по одному примірнику альбому в багатій палітурці з видами Коломиї та Покуття.

   У той час Дуткевич також став членом Татранського товариства. «Пам'ятники Т. Т.» 1885–87 рр. його серед ряду згадують членів Чорногірського відділу.

   Австрійський музей прикладного мистецтва має колекцію зі 106 фотографій Дуткевича та розміщує їхні цифрові версії на сайті. Österreichs Portal zu Kunst, Kultur und Bildungeine [23]. Вони описуються як пожертва 1887 року, без вказівки дарувальника. Більшість цієї колекції – це фотографії, наклеєні на чорний картон і оточені золотою рамкою із закругленими кутами, подібні до фотографій з альбому «Броштені», деякі з яких зрештою також належать до колекції. В основному це світлини, які були представлені на коломийській виставці, із зображенням народних типів (з ательє та пленеру), краєвидів Покуття, в тому числі Чорногорі. Є також дві репродукції картини: «Повернення гуцулів з Чорногорі до Жабйого» Юзефа Ярошинського та «Гуцульський кінний ескорт під час приїзду Найяснішого Пана до Коломиї 15 вересня 1880 року» Тадеуша Рибковського. Але є також світлини,


Нафтова свердловина "Зіґмунт" у Слободі Рунґурськійб прикрашена з оказії візиту кронпринца Рудольфа

   Усі фотографії з колекції МАК датовані 1877–87 рр., навіть ті, що зроблені в 1880 р., про які ми точно знаємо, коли вони були зроблені. В описах є явні помилки, як-от віднесення Слободи Рунгурської чи Криворівні до Буковини. Фотографії не становлять єдиного набору, наприклад, репродукція картини Ярошинського описана (згідно зі відомостями MAK) німецькою та французькою мовами, а репродукція картини Рибковського польською. В обох випадках імена художників пропущено. Загалом складається враження, що на старших фотографіях, відомих із попередніх альбомів, є описи німецькою та французькою мовами, а на новіших – польською та французькою. Розміри картонів у всій колекції ідентичні (приблизно 28,5 х 36 см), але розміри відбитків значно відрізняються. Крім того, є ряд світлин з Чернівців, яких немає в жодному з альбомів (з підписами німецькою та французькою), а також фото, які раніше не з'являлися, з Гуцульщини, м. ін. з долини Пруту - з Ямни (водоспад Каплівець), Дорі та Делятина, з Криворівні, Гриняви, Яблониці та Усть Путили.

   Хочеться, що ця колекція була створена самим Дуткевичем з якоюсь певною метою - вона складається з уже наявних фотографій і раніше надрукованих картонів. Можливо, щоби подарувати її кронпринцу Рудольфу після його візиту до Коломиї, Печеніжина та Слободи Рунгурської?

   Як і багато сучасних фотографів, Дуткевич продавав свої роботи у вигляді поодиноких фотографій, а також напевно у вигляді альбомів. І хоча портрети продавалися краще за пейзажі, про що свідчить значно більша кількість збережених портретних світлин серед робіт коломийського фотографа, то, наприклад, види Пруту з околиць Ямної, наклеєні на ошатні картони із зображенням цісарської медалі «pro Litteris et Artibus» або прикрашені букетами польових квітів, теж збереглись там і сям, м. ін. у Національному музеї в Кракові. Не настільки популярні, як поштові картки, які з'явилися лише через десятиліття, вони грали роль сувенірів.

Вид з Ямни. Світлина на продаж

   У 1887 році Юліуш Дуткевич брав участь у Національній виставці, організованій у Кракові, і , як виявилось, з великим успіхом. Краківський часопис «Czas» від 17 вересня повідомляв, що «Ю. Дуткевич, фотограф із Коломиї, за численні світлини народних образів із справжнім художнім чуттям» був нагороджений урядовою срібною медаллю.

   Про діяльність Дуткевича на межі 1980-1990-х років ми знаємо дуже мало.

   Як цікавинку можна навести той факт, що Мені Мюріел Дові у своїй книзі «Дівчина в Карпатах» [25], яка є цікавою розповіддю про кількаденне перебування на Гуцульщині у 1890 р., включила кілька гравюр, зроблених її сестрою і подругою, як вона пише, за власними ескізами. Отож, безсумнівно, основою для п’яти з них стали світлини Юліуша Дуткевича. Чи купила їх Дові, коли була в Коломиї, безпосередньо в ательє, чи просто десь перемалювала, мабуть, цього ми вже напевно ніколи не дізнаємося.

Ескізи з книжки Мені Мюріел Дові «Дівчина в Карпатах» і їхні першовзірці авторства Дуткевича

   Дуткевич, безумовно, продовжував фотографувати не лише в ательє, а й на пленері. У згаданій колекції Австрійської національної бібліотеки зберігаються фотографії Дуткевича, зроблені в пізніший період, в т.ч. серія фотографій з околиці Дрогобича, зокрема краєвиди нафтової копальні у Східниці, скель в Уричі та Бубнищі, а також фотографії з Пасічної та з долини Пруту, включно з тунелем і мостом залізничної станції в Яремчі, на залізничній колії, відкритий у 1894 р. Є також ціла серія фотографій із Жабйого, зроблених після 1892 р., тому що на одному із них зображений Чорногірський Дворок, власне цього року введений в експлуатацію. Серед них знайдено чудових знімків кінних гуцулів.

Кінні гуцули з Жабйого

   З нагоди ювілею, який святкував цісар Франц Йозеф у 1898 році, Юліуш Дуткевич вирішив ще подарувати монарху своєї світлини, зібрані в альбомі «Околиці Карпат і типи». У Музеї історії фотографій зберігається чорно-біла колодійна фотографія ромського водовоза з Косова, яка сидить із люлькою на своєму возі. На його реверсі – трохи пошкодженому – можемо прочитати наступний текст:

   «Заклад фотографічний [Ю]л. Дуткевича в Коломиї був [у]шанований від його ц.к. Ап. Величності Фран[циска] Юзефа золоту медаль за мистецтво та майстерність, [від короля] румунського золоту медаль з короною І класу, [від] короля сербського золотою медаллю з короною 1-го класу, від князя Болгарії хрестом заслуги.

[У] минулому (1898) році він отримав від Його Цісарської Апостольської Величності Цісаря і Короля Франциска Йозефа І з нагоди 50-ліття [50-річчя його правління] найвищу подяку [за під]арування Альбом околиць Карпат і типів. 1899 рік.»

Світлина з ром-водовозом із Косова та іі реверс (Музей історії фотографій)

   Музей дав фотографію так, як було написано на аверсі, але насправді вона була зроблена у 1880 р. або раніше, потім вона вже була в цісарському альбомі.

   Але цього разу Дуткевич не отримав від цісаря жодної медалі, а лише «найвищу подяку». Можливо тому, що фотографія через двадцять років після виставки в Коломиї стала чимось дуже буденним, щоб не сказати банальним. Проте фотографії Дуткевича, зібрані в "Альбомі Карпат і типів", найімовірніше через багато років потрапили також до колекції Австрійської національної бібліотеки. Однак вони описані не зовсім точно, як ті, що були в першому цісарському альбомі, тому це важко встановити напевно. У каталозі вони записані під номерами Pk 1047 як «Види і наряди з Галичини» (131 фотографія в різьбленій дерев’яній шкатулці, викладеній світло-голубим шовком) і Pk 4224 як «Різні фотографії з Буковини» (в альбомі 189 світлин). Усі вони наклеєні на картон і мають підписи німецькою мовою. Є серед них фотографії, відомі з попередніх альбомів, а також ті, що з'являються вперше. Світло-жовті картони прикрашені стилізованими рамками - пейзажами у вигляді бамбукових прутиків, портрети у формі геометричного візерунка.

   Звичайно, з розвитком видавничих технологій фотографії Дуткевича почали з'являтися в різних видавництвах. Хоча вже в січні 1881 р. Загальні збори Чорногірського відділу планують подарувати Відділенню Татранського Товариства «альбом видів Чорногорі, зроблених п. Дуткевичем», але лише в 1895 р. дві його фотографії: «а гора над Черемошем» (з 1880 р.) та «Печера Довбуша в Бубнищі» включені до 7-ї серії геліогравюри Татранського товариства, виконаної в закладі Р. Паулюссена у Відні, серед краєвидів зі Східних Карпат разом із фотографіями Е. Тшемеського та Е. Рембецького, зробленими після 1892 року.

   Кілька фотографій Юліуша Дуткевича використав Раймунд Фрідріх Кайндль, щоб проілюструвати свою книгу «Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази», видану у Відні у 1894 р. У вступі він отримав: «Знімки костюмів, за кілька, зроблені відомим фотографом Ю. Дуткевичем у Коломиї, який отримав багато нагород за свою працю, особливо в галузі етнографії». Щоправда, у підписі до фото Юрія Драгірука він помилився ще більше як на десять років у даті його смерті.

   Про наявність світлин Юліуша Дуткевича в 32-му випуску "Іованого путівника по цісарсько-королівських австрійських державних залізницях" Адольфа Інлендера, виданому у Відні близько 1895 року, я вже згадував. І в польській, і в німецькій версіях були, між іншими, світлини з Микуличини, Коломиї, Жаб'є, Устєрік та Слободи Рунгурської. У «Путівнику по Галичині», виданому «Przegląd Zdrojowy» (третє зимове та літнє видання) у 1906 та 1907 роках, на першій сторінці є фото Юліуша Дуткевича з плотом на Черемоші та підписане: «Черемош в Устєріках «Дараби» (сплав)» . Всередині є ще інші світлини коломийського фотографа: «Міст на Пруті біля Яремче» та «В'їзд до Микуличини». На стор. 17 є фото з підписом «Долина Пруту між Татаровим і Ворохтою», на якому в дійсності представлено вид з Перкалабської клаузи.

   Пізніше фотографії Дуткевича теж зробили до різних публікацій. Наприклад, в «Ілюстрованому путівнику по Галичині» Мечислава Орловича їх два: на стор. 40 — зроблене в ательє "Гуцулки", а на стор. 208 - "Єврей з Чорногори", останній з анотацією: "з колекції Дідушицьких у Львові", обидві, на жаль, без зазначення імені автора. Натомість у 1928 році Адам Фішер у своїй книзі «Русини. Нарис етнографії Русі» розмістив три фотографії Юліуша. Дуткевича, підписані прізвищем фотографа.

   Однак по-справжньому популярними світлини Дуткевича зробили не видавництва та не цісарські альбоми, а поштові картки, які, як відомо, з'явилися і стрімко поширилися в середині останнього десятиліття ХІХ ст., але... відповідно анонімні, тому що жодної з тисяч фотографій Дуткевича, скопійованих на поштівках, не була підписана його іменем. Його твори знайшли свій шлях до найбільших тогочасних видавців поштівок, починаючи від дуже відомої празької фірми Lederer & Popper, через чернівецьких видавців Леона Кеніга та Е. Шиллера (останній видавав портрети гуцулів Дуткевича вже у 1898 р.), станиславівсько-віденських Д. та Е. Шраєра, краківського Салону польських художників Генріка Фріста, аж до коломийського видавництва Якова Оренштайна. Вони видавалися аж до Першої світової війни, а то й довше, як чорно-білі, а також як розмальовані вручну поштові картки.

   Сам Дуткевич листівок не видавав, що виглядає чудовим, якщо взяти до уваги той факт, що свого часу він займався друкарством. Ми не знаємо точної дати смерті Юліуша Дуткевича, тому не знаємо, чи фотографії потрапили до видавців поштівок після його смерті, чи їх продали його спадкоємці, чи сам ними поділився. Справа в тому, що в багатьох випадках, відтворених на поштівках, вони почали жити своїм життям і представляти щось зовсім інше, ніж раніше. Чи вони прийшли до видавництв без підпису чи з неправильними описами, я не знаю, але прикладів такого роду метаморфоз можна привести дуже багато. Тут я наведу кілька таких, на які особливо легко потрапляють колекціонери поштівок.

   Альбом "Броштені" містить фотографії мальовничої ущелини Барнарі в Бистрицьких горах румунської Буковини. На одному з них зображений водоспад, на іншій дорозі, що прокладена по дну ущелини. Обидві є також в колекції МАК. У збірці Polona.pl у колекції Васильковського можна побачити поштівку, видану Е. Шраєром у Відні після 1905 р. підписану «Дора, водоспад Кам'янки», яка відтворює цей водоспад в ущелині Барнарі з фігурами селян, вклеєними на передньому плані. Натомість, на поштівці, виданий Яковом Оренштайном до 1905 року, дорога в ущелині Барнарі підписана як Ворохта.

Ущелина Барнарі в різних ролях

   На інших поштових картках, виданих Оренштейном, скелі в Бубнищі з успіхом віддають себе за «Писаний камінь» у Чорногорі, а скелі в Уричі добре виглядають як Камінь Довбуша в Яремче.

«Скелі Довбуша в Бубнищі» і «Скелі в Уричі» : злива – оригінали Дуткевича, справа – поштівки Оренштайна. Джерело оригіналів: Österreichische Nationalbibliothek..

   Особливо багато листівок із фотографіями Дуткевича видав Яків Оренштайн, який з 1902 р. керував видавництвом у Коломиї. Можливо, саме він отримав негативи Дуткевича, адже на його поштівках є раніше невідомі кадри відомих фотографій. Можливо, на його листівках також є невідомі фотографії Дуткевича, і ми ніколи не дізнаємося, що він був їхнім автором.

*     * *     

   На завершення загадка. Отож одночасно з нашим героєм, тобто з 1860-х років, діяв ще один фотограф з таким самим ім'ям - Мелетій Дуткевич ( Melecjusz Dutkiewicz ), який міг би бути ровесником Юліуша. Ми багато знаємо про Мелетію. Він народився 1836 року в Солукові, селі між Болеховим і Долиною, приблизно за 20 км від Станиславова. Його батько Микола Дуткевич був греко-католицьким священиком. Мелетій закінчив василіянську гімназію в Бучачі, а потім навчався у Вищій технічній школі у Відні. Близько 1858 року він вступив до знаменитого фотографічного закладу Людвіґа Анґерера у Відні, де незабаром став асистентом. Спеціалізувався, зокрема, на широкоформатних фотографіях і в маловідомій техніці випалювання фотографій на порцеляні. Він був одним із перших фотографів Татр. У 1866 році Мелетій відкрив власне ательє у Варшаві у спільці з Фердинандом Клохом. Помер у 1897 р. Чи можливо щоб одночасно двоє Дуткевичів – Юліуш і Мелетій – займалися в той час дуже елітарним мистецтвом фотографії і щоб їх ніщо не поєднувало? Особливо дивно, що їхні життєві дороги дивним чином переплелися в околицях Станиславова. На жаль, це питання залишається без відповіді.

    Я хотів би щиро подякувати пані Патріс М. Дабровський за її допомогу в отриманні доступу до детальної інформації про Покутський альбом в бібліотеці Університету Торонто.

Джерела і примітки:

1.  Якуб Головацький (Jakiw Hołowaćkyj, 1814–1888) — український національний діяч, дослідник галицького фольклору, професор Львівського університету на кафедрі російської літератури та мови, один із москвофільства. У 1868 році він оселився у Вільнюсі і прийняв православ'я.
2. К. Кебузінський: „Полонені: про усну історію. Фотографія і суд над Юрою Драгіруком» . Ужгород - Пряшів - Нью-Йорк 2015.
3.  Фотографії в колекції Центрального архіву історичних документів (AGAD), http://pther.info/fotoagad/fotoagad.html (14 недатованих фотографій Юліуша Дуткевича з долини Дністра та Пасічної біля Надвірної).
4. Gazeta Narodowa 1873, nr 279
5. Вільний час і хобі у давньому Станиславові
6. індекси. Pismo Uniwersytetu Opolskiego 2008, nr 5–6, maj–czerwiec, s. 63
7. Юліан Ванг (1844–1910) — інженер, піонер польської промисловості, власник газового заводу у Станиславові та лакової фабрики у Львові. Вже у студентські він у 1863 році заснував фотографічне ательє.
8. Dawna lwowska fotografia 1839–1939, Wydawnictwo "Centrum Europe", Львів 2004
9. Станиславівські фотоательє та фотографії
10. М. Драгирук (Бордюк) – залишився останнім ватажком опришків. Був засуджених і прилюдно страчених 1878 року в Коломиї. Після руху цих карпатських опришків залишилося в своєму числі. [додав Zommersteinhof]
11. Gazeta Narodowa 1878, nr 273 .
12. M. Turkawski: Wystawa etnograficzna Pokucie w Kołomyi, Kraków 1880.
13. L. Wajgiel: „Pogląd na rzeźbę Czarnohory”, Pamiętnik TT, 1885, t. 10.
14. Czas 1881, nr 20.
15. Gazeta Narodowa 1881, nr 123.
16. Österreichische Nationalbibliothek / Dutkiewicz, а також додатково: pinterest./dutkiewicz-fotograf
17. L. Wajgiel, „Pogląd na rzeźbę Czarnohory”, s. 66.
18. J. Bąkowski: „Notatki z wycieczki na Czarnohorę”, Wędrowiec 1882, nr 10 z 25 lutego, s. 153.
19. Князь Леон Сапєга гербу Ліс з Красічина - депутат польського сейму у 1882–89 рр., член ТТ. Князь Владислав Сапєга - поміщик, громадський діяч, депутат польського парламенту та Державної ради у Відні. Авґуст Адам Замойський - граф, власник маєтків Рожанки, чоловік Рози Марії уродженої Замойської.
20. T. Czuleński: „Wycieczka na Czarną-Horę”, Tygodnik Ilustrowany 1880, nr 259 z 11 grudnia 1880, s. 399.
21. J. Bąkowski: „Notatki z wycieczki na Czarnohorę”, Wędrowiec 1882, nr 14 z 25 marca, s. 214.
22. Цифрова національна бібліотека Румунії
23. Österreichs Portal zu Kunst, Kultur und Bildungeine
24. Більше про цей візит у статті L. Rymarowicz: „Arcyksiąże Rudolf w Karpatach”, Płaj nr 51, s. 145–153.
25. Мені Мюріел Дові «Дівчина в Карпатах» (англ.)
26. «Турист-педагог Марцелій Туркавський подав спогади про три подорожі на Коломийські гори» , «Tydzień Polski» 1881, № 38, стор. 301–302.