Zommersteinhof

   “Минулої неділі у Львові відбулося урочисте відкриття «Лицаря в обладунках» роботи скульптора пана Нальборчика. На церемонії були присутні представники духовенства всіх обрядів, депутати військової, державної та автономної влади, німецький та аргентинський консули, корпорації та натовпи громадськості.
   Імператора репрезентував комендант міста Львова генерал-майор Рімль від імені хворого губернатора генерала Колярда. Під час його прибуття музика заспівала народний гімн, а урядовий комісар староста Ґрабовський виступив із промовою, в якій просив місто Львів висловити вдячність за делегування намісника цісаря. Після промови генерала Рімля опустилася завіса і почалося забивання цвяхів. Перший цвях від імені цісаря забив генерал Рімль. Під час церемонії над головами присутніх кружляли три літаки.” [2]

Комендант м. Львова ген. Рімль (на підвищенні) під час промови на урочистостях відкриття “лицаря в зброї”. Фот. М. Мюнц, Львів

Військовий оркестр грає Гімн народний (Volkshymne) на відкритті “залізного лицаря”

Ген. Рімль та члени Комітету перед фігурою «лицаря в зброї» під час дефіляди. Фот. М. Мюнц, Львів

   Кожен бажаючий купити і забити цвях отримував пам'ятковий листок (т. зв. “цеглинку”) з текстом, написаним польською, німецькою і українською мовами:

"Зелїзний лицар міста Львова
   Сей воєнний памятник 1914-1916 виставлений в р. 1916, під повним слави панованєм Єго Цїсарського і Королївського Величества Франца Йосифа І.
   Властитель сего памяткового листка брав участь в здвигненю памятника через вбитє гвоздя.
   Кожен гвіздь до сего лицаря коштує 50 сотиків, а усмиряє недолю вдів і сиріт по тих героях, котрі лягли на полї слави за Бога, Цїсаря, Короля і Вітчину.
   Прихід впливає до ц. к. австр. військового фонду вдів і сиріт для цїлої оружної силиб в котрій містять ся також Легіони.
   За комітет:
   Павлїна ф. Колярд Почесна президентка
   Ген. Майор Рімль Президент"

Пам'ятковий листок

   Крім встановлення фігури на Гетьманських Валах, у тому ж році почався випуск поштових листівок, значків і зменшених копій "Лицаря в зброї", які досі можна купити на інтернет-аукціонах.

Пам’ятні поштівки, значок і бронзова фігурка “Залізного лицаря”

   До речі, серед експонатів Львівського історичного музею можна теж побачити цю мініатюрну копію, але не тільки -  у холі "Чорної кам'яниці" можна детально оглянути оригінальну скульптуру "Львівського лицаря", котра потрапили до музею після закінчення Першої світової війни.

Історична скульптура львівського Лицаря в зброї. Фото Zommersteinhof

   Вслід за столицею Галичини естафету встановлення залізного лицаря підхопив Дрогобич - нафтова столиця нашого краю. На постаменті скульптури було вирізьблено напис “Pro Patria”("За Вітчизну") і дата 14 травня 1916 р., а на щиті красувався герб міста. У перший же день було зібрано астрономічну суму в 400 000 австрійських крон. При цьому дохід не мав вирішального значення, важливішим був пропагандистський ефект, оскільки залізні воїни апелювали до народного патріотизму.

Дрогобицький залізний лицар. Джерело: “Дрогобич і Дрогобицька земля”

  Патріотична ініціатива столітньої давності знайшла своє продовження в наші часи. У Львові та Івано-Франківську були встановлені своєрідні “залізні лицарі”, а у Дрогобичі справа викликала значний резонанс у суспільстві, але так і не дійшла до реалізації... 

   Львів.

   30 липня 2014 року у Львові біля входу до Ратуші було встановлено фігуру св. Юрія Змієборця, котру символічно була названо “Львівським лицарем” [6]. Кожен міг задонатити суму від 100 гривень і прибити на щит святого Юрія металеву пластинку із зображенням тризуба. За перші два місяці акції українці пожертвували близько 1 500 000 гривень. Зібрані кошти були направлені на закупівлю ноктовізорів, далекомірів, тепловізорів, прицілів, біноклів тощо. Вже у жовтні того ж року “залізний” святий воїн переїхав у палац Сапєгів на вул. Коперника, 40а [7]. Наразі фігура святого недоступна, оскільки потребує ремонту, але волонтерська акція "Львівський лицар" триває надалі.

Львівський “залізний лицар”. Фото взято з photo-lviv.in.ua

   Івано-Франківськ.

   У 2015 році громадські діячі міста Івано-Франківська ініціювали встановлення залізного лицаря на т. зв. “стометрівці” (вул. Незалежності, 18). Кошти, які збиралися з забивання цвяхів, передавалися на оздоровлення поранених військовослужбовців ЗСУ в АТО. Але ініціатива не набула великої популярності і за 6 років лицар так і не став залізним. У 2021 р. лицаря перевезли до Галицького замку, де він спокійно стоїть у куточку, а туристи, що роблять фотосесію, навіть не здогадуються, якою була первинна ідея створення цієї скульптури.

Лицар, встановлений у Івано-Франківську, а потім перенесений у Галич. Джерела фото: report.if.ua і davniyhalych.com.ua

   Дрогобич.

   У 2016 році у Дрогобичі теж з'явилась ініціатива відбудови “Лицаря в зброї”, що викликало неабияке зацікавлення. Серед істориків, краєзнавців та простих містян і жителів району спалахнули навіть суперечки через різні оцінки такої акції. Якщо комусь цікаво почути ці думки, можна переглянути відео «Лицар в збруї». Чи потрібний він Дрогобичу? Зрештою схоже, що більшість авторитетних голосів була проти цієї ідеї, тому вона так і не дійшла до втілення.

   Чому ж ці патріотичні ініціативи не прижилась в сучасній Галичині? Здається, справа тут не в різних історично-політичних оцінках автрійського “Kriegsnagelungen”, а в тому, що на відміну від періоду Першої світової війни у нас з’явились радикально інші та набагато швидші способи збору та переказу коштів і цілком зрозуміло, що забивання цвяхів не може порівнятись зі зборами благодійних внесків через соцмережі, миттєвим переведенням платежів і т. д. Світ змінився, тільки ворог лишився той самий...

Корисні посилання:

1. Wikipedia. Kriegsnagelungen (Військове забивання цвяхів)
2. Nowości ilustrowane, 1916, nr. 15. Odsłonięcie "Rycerza w zbroi" we Lwowie
3. Nowości ilustrowane, 1916, nr. 16. "Żelazny rycerz" we Lwowie
4. Інтерактивний Львів. Імперська пропаганда та національні протиріччя (1916)
5. Енциклопедія сучасної України. Ян Нальборчик
6. Львівський Лицар – це добра історія 1916 року...
7. Львівський лицар переїхав в палац Сапєгів
8. Легенди Станиславова. Залізний лицар
9. Дерев’яний лицар, який не став залізним
10. Залізний вояк
11. Б. Лазорак, Б. Скварек, Т. Лазорак. Дрогобич і дрогобицька земля у 1914-1919 pp. Дослідження історії міста та регіону
12. Нотатки стриєзнавця. Микола Закусов. У пошуках «Лицарського щита»

Святий Ян Непомуцький. Фото Zommersteinhof

   Зазвичай святого зображують у священичому облаченні: сутані, роккетто і з біретою на голові. Атрибутами св. Яна Непомуцького є хрест у руці (найчастіше з розп’яттям - символом віри), пальмова гілка (символ мучеництва і перемоги), іноді палець на устах (символ збереженої таємниці сповіді), деколи книга, а також п'ять зірок на німбі навколо голови, що значно вирізняє його з-поміж інших святих, адже з зоряним німбом, головним чином, буває зображена іще тільки Діва Марія. Загалом у Європі налічуються десятки тисяч його зображень, а у світі близько 66 тисяч [1, 2].

   В Україні римо-католицька церква нараховує десять діючих святинь, присвячених св. Яну Непомуцькому – сім костелів і три каплиці [3]. Існує також дуже багато розсіяних по містах і селах скульптур, більшість з яких перебуває у вкрай незадовільному стані. З багатьох збережених, відновлених або відреставрованих скульптурних зображень святого мученика (а є їх щонайменше близько сотні) приведу приклад тільки шести: мистецьки виконані скульптури у с. Щирець на Львівщині, м. Ужгород, м. Бучач, а також зроблені народними майстрами фігури у селах Красів і Суходіл на Львівщині та с. Красне на Тернопільщині.

Скульптури св. Непомука у с. Щирець (фото Zommersteinhof), м. Ужгород [7], м. Бучач [8], с. Красів (фото Zommersteinhof), с. Суходіл [9], с. Красне [10]. 

   У Львові не було храму, присвяченого св. Яну Непомуцькому, але при костелі св. Анни з 1750-х рр.  діяло Братство св. Яна Непомуцена. У 1810 р. братчики встановили перед святинею кам’яну поліхромовану фігуру святого, яку можна помітити на старих світлинах. Більше знаний як захисник від повеней, св. Непомук є також покровителем подорожуючих, особливо паломників, тому його фігури часто зустрічаються на перехрестях і розвилках доріг. Очевидно, саме за цією логікою Братство встановило фігуру святого на роздоріжжі вулиць Городоцької та Янівської.


Літографія Йозефа Свободи 1865 р.

   На Кадастровій карті Львова 1849-1853 рр. автор дуже виразно зобразив фігуру св. Непомука з хрестом у лівій руці.


Кадастрова мапа Львова 1849-1853 рр.

   Цікаво, що на цю статую звернули увагу навіть автори «Географічного словника Польського королівства та інших слов’янських країв» [4], хоча, прямо скажемо, згадка про скульптури - рідкість на його сторінках. На жаль, після Другої світової війни скульптура зникла, тож представлена нижче світлина 1940-х років, можливо, була для неї останньою.
 

Поштівка 1941-1944 рр.

    Згідно легенд, святий Ян Непомуцький є покровителем мостів і вод та захисником від повеней. Тому в Чехії, починаючи від першої у світі скульптури святого на Карловому мості [5], більшість таких фігур стоять поблизу річок. Очевидно, саме тому один зі львівських Непомуків стояв спочатку на мості перед готелем «De Russie» (пізніший готель «Жорж»), а у 1830-х роках був перенесений і встановлений на мості св. Яна (Непомука) [6] біля устя потоку Сорока до річки Полтви (в кінці сучасного пр. Шевченка). На Кадастровій карті бачимо фігурку святого з хрестом у руці, зображену прямо на "жовтоколірному" мості.


Кадастрова мапа Львова 1849-1853 рр.

   На наступній світлині виразно видно кам'яний міст над Полтвою і скульптуру святого покровителя мостів і вод на високому п'єдесталі. 

Фігура св. Яна на мості над Полтвою. Фрагмент фото Юзефа Едера, 1870 р. (повне фото тут)

       У 1871 році площа св. Яна отримала нову назву – Академічна, а через 8 років річку було сховано під землю і святий Непомук залишився «не при справах»… Ще пізніше - у 1897 р. - домінантою цього місця став пам’ятник польському комедіографу Александрові Фредрі і деякий час обидві скульптури стояли по різні боки площі. Святий покровитель вод з сумом дивився на замуровану річку, а граф у задумі споглядав у сторону свого вже не існуючого палацу.

Фігура св. Яна і пам’ятник А. Фредрі на площі Академічній

   Очевидно, під час впорядкування площі у 1920-х роках  фігуру святого знову було перенесено, тим разом не надто далеко – на терасу перед костелом св. Миколая (тепер церква Покрови) [6]. Після ІІ світової війни ця скульптура, як і попередня, зникла безслідно.

Святий Ян Непомуцький перед костелом. Фото Марека Мюнца, 1910 рік

   Щодо іще однієї фігури через слабку якість світлини складно сказати напевно, чи це св. Ян. Але характеристично похилений силует скульптури і місце, де поблизу колись був міст через Полтву, дозволяє припустити, що це теж був святий Непомук з хрестом у правій руці.

Засклепіння Полтви біля театру Скарбека. Фото до 1890 р.

   Іще одна скульптура святого Яна Непомуцького стояла перед костелом Марії Магдалини. Вона височіла на прямокутному стовпі в’їзної брами до парафіального саду, поряд зі знаменитою капличкою Сикстів. На кадастровій мапі 1853 р. позначено обидві фігури, але не надто виразно. В радянські часи капличку було розбито, а фігура святого зникла. У 2020 р. капличку Сикстів було відреставровано, разом з огородженням, але стовп, на якому стояв св. Непомук, так і залишився порожнім…

Капличка Сикстів і св. Непомук у 1920-х рр. і у 2024 р. Фото Zommersteinhof

    Перед костелом св. Мартина (тепер церква Християн Віри Євангельської «Віфанія») св. Ян Непомуцький стояв обличчям до входу, вітаючи усіх вірних християн, що приходили помолитись і сповідатися. Цікаво, що ця скульптура теж позначена на Кадастровій карті 1853 року (обведена жовтим колом), хоч і не настільки виразно, як у попередніх прикладах. 


Кадастрова мапа Львова 1849-1853 рр.

   Після ІІ світової війни комуністична влада нищила скульптури святих в різних публічних місцях міста, а тут і поготів – на території монастиря було розташовано радянську військову частину.

Св. Ян Непомуцький перед костелом св. Мартина. Фото А. Ленкевича (поштівка 1938 р.)

   Крім фігури перед костелом, було іще скульптурне зображення у головному вівтарі. Відомо, що Йоган Ґеорґ Пінзель та Іоанн Ґертнер виконали для львівського костелу Святої Трійці (тепер Преображенська церква) бічні вівтарі. Крім того Пінзель у 1757 році додатково зробив для цих вітарів невеликі статуї святих Яна Непомука та Якима [11]. Дослідники припускають, що після закриття монастирів і храмів внаслідок реформи 1781 р. ці скульптури потрапили до костелу св. Мартина [12], а у 1789 р. були перевезені до костелу у Новому Милятині. 


Св. Ян Непомуцький з головного вівтаря костелу св. Мартина. Фото А. Бохнака, 1927 рік [13]

    Усі вищезгадані скульптури можна віднести до теми «Львів, якого не повернеш», але не все пропало – у місті збереглося кілька скульптурних зображень святого Яна Непомуцького!

    Одне з них знаходиться у правій ніші фасаду церкви Святого Архистратига Михаїла на вул. Винниченка.

Святий Ян на фасаді церкви св. Михаїла. Фото Людмили Мігаль, 2020 рік

   Два скульптурних зображення св. Яна Непомуцького знаходяться у церкві св. Андрія на площі Соборній. Обидва були виконані Томасом Гуттером спільно із Конрадом Кутшенрайтером у 1736—1737 рр.

   Одна скульптура стоїть на вівтарі у бічній правій наві. Святий традиційно представлений у священичому вбранні - сутані, роккетто і біретою, а також з хрестом у правій руці.

Святий Ян у бічній правій наві. Фото Zommersteinhof

    Друга скульптура знаходиться у верхній частині вівтаря св. Антонія Падуанського, в оточенні ангелів, херувимів і путті. У правій руці святий тримає хрест з розп’яттям, а у лівій – пальмову гілку.

Святий Ян на бічному вівтарі. Фото Zommersteinhof

    Іще одна скульптура знаходиться на Личаківському цвинтарі (поле №12). Це досить незвичне розташування для опікуна потопаючих, подорожуючих, паломників, покровителя мостів і вод, захисника від повеней, першомученика таємниці сповіді і т. д. Можливо, саме таємниця сповіді стала причиною встановлення фігури над могилою Йоанни Каванни (Joanna Cavanna), що померла у 1874 році. Але в такому разі ця загадка навіки залишиться таїною таїн.

Скульптура св. Непомука на Личаківському цвинтарі. Фото Zommersteinhof

Джерела і примітки:

1. Svatý Jan Nepomucký
2. Radio.cz/nepomuk (Фотогалерея: 61 скульптура св. Непомука з різних країн світу, в т.ч. з України)
3. Римо-католицька церква в Україні. Згідно даних 2024 р. РКЦ в Україні має 9 діючих костелів, присвячених св. Яну Непомуцькому: у м. Дубно на Рівненщині, у м. Рахів на Закарпатті, у м. Бояни на Чернівеччині, у селах Завалійки і Заміхів на Хмельниччині, у с. Збручанське на Тернопільщині, у селах Куна і Махнівка на Винничині, у с. Пулини на Житомирщині, а також 3 каплиці: у с. Переходи на Тернопільщині, у селах Мальовниче і Тарасівка на Вінниччині.
4. "Słownik geograficznego Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich" (1884 рік, том V, стор. 517)
5. Wikipedia. Дерев'яна статуя Яна Непомуцького, ймовірно, стояла на Карловому мосту ще в 1657 р. Сьогоднішня статуя була встановлена ​​на мосту майже за півстоліття до його офіційної канонізації у 1729 році.
6. Fryderyk Papée "Historia miasta Lwowa w zarysie". 1924 r.
    "Біля устя Залізної Води до 30-х років стояв т. зв «мурований міст», а біля устя Пасіки — міст Св. Яна (Непомуцена), з якого згодом фігуру поставили перед костелом Св. Миколая. Верхня течія Полтви аж до устя Пасіки раніше називалося Сорока)"

Корисні посилання:

1. Чорно-білі телевізори в 1960-80-ті рр. в СССР. Вікіпедія 
2. Кинескопы для телевизоров. Электроламповый завод. Москва. Киножурнал Новости дня, №3, 1956 г. Документальний фільм, в якому показано, що у 1956 р. у Москві все ще випускали круглі кінескопи, але вже почався випуск прямокутних розміром 22х29 см, тобто з діагоналлю 36 см.

   Зазвичай ми називаємо фонтаном декоративний водяний пристрій, що під тиском викидає струмінь води вертикально або під різними кутами. Але історично фонтани були суто утилітарними і служили для забезпечення питною водою жителів міст. За допомогою труб або акведуків вода з джерел, річок чи озер стікала до резервуарів, зроблених у вигляді кам’яних басейнів, які власне і називали фонтанами, оскільки це слово походить від латинського "fons" (в родовому відмінку fontes), що означало джерело.

    Львів від зарання історії потерпав від браку питної води, тому вже на початку XV століття почались роботи по прокладанню водогонів, що сходилися на площі Ринок до криниці. У XVII ст. на головній ринковій криниці встановили бронзову фігуру німфи Мелюзини. На початку ХІХ ст. площу Ринок прикрасили чотирма фонтанами з фігурами Нептуна, Амфітрити, Адоніса і Діани авторства Гартмана Вітвера.

Фонтани площі Ринок.

    Ці фонтани понад століття виконували роль звичайних колодязів – перекупки брали в них воду, щоб освіжити овочі і фрукти, а львів’яни носили з них відрами воду додому, як це бачимо на поштівці 1901 року. Та й в наші часи вони скоріше виконують роль декоративних криниць, а не фонтанів (в сучасному розумінні), бо мало хто звертає увагу на те, чи дзюрчить у них вода, чи ні…

Жінка несе воду з фонтану «Адоніс» на поштівці 1901 року. Художник Ст. Тондос, 1886 рік

   Єврейські громади старались не залежати від міської влади, тож збудували собі власні колодязі. Один був біля синагоги на площі Старий Ринок (фото 1930 року тут), в наш час він виконує декоративну функцію.

Криниця на площі Старий Ринок. Світлина 1863 р. Кадастрова карта 1849/1853. Сучасне фото Zommersteinhof

   Другий колодязь був у середмісті на сучасній площі Коліївщини. У 1844 р. його переробили на фонтан, рештки котрого у 2020 році відкрили з-під землі археологи. Відтак фонтан було відновлено за схожою конструкцією з білокам’яних блоків, а по цямрині на ідиш, українською та польською мовами було вирізьблено імена мешканців площі, що проживали тут з кінця ХІХ століття до Другої світової війни (детальніше тут).

 
Фото розкопок: Юрій Мартинович, Еспресо Захід. Сучасне фото Zommersteinhof

    З найстарших колодязів до наших часів збереглась криниця на території колишнього бернардинського монастиря. Щоправда у неї зовсім інше походження. На цьому місці був похований монах-бернардинець Ян з Дуклі, який за життя прославився надзвичайною святобливістю, смиренням і горливістю. З часом його могила перетворилась на місце паломництва. У 1520 р. останки Яна з Дуклі вирішили перенести до костелу. Коли ж викопали могилу, яма одразу наповнилась водою. Тож на цьому місці збудували криницю, присвячену Яну з Дуклі, спочатку дерев’яну, а у 1748-1755 рр. кам’яну. Невдовзі над нею встановили ротонду з фігурою благословенного монаха. Згодом з’явилась легенда, що при викопуванні останків, з могили вдарило джерело. Але скоріш за все це наслідок того, що напевно цей колодязь, як і усі міські криниці в архівних джерелах виступає під назвою fontes (джерело).

 
Ротонда над криницею св. Яна з Дуклі. Джерело: polonika.pl

   Коли місто вийшло за межі середньовічних мурів, на різних вулицях і площах почали з’являтись загальнодоступні криниці. Здається, найдавнішим зображенням такого колодязя є літографія 1837 р., на якій представлено храм св. Андрія, перед яким - на нинішній площі Соборній - видно кам’яну криницю.

Колодязь на літографії 1837 року (джерело: Przyjaciel ludu №49 rok 1837).

   А найстарше зображення фонтану бачимо на літографії 1850-х років неподалік театру Скарбка. Театр було збудовано у 1842 р., Полтва іще протікала відкритим руслом, тож цей фонтан стояв на березі ріки. Скоріш за все, його знесли, коли змінювали русло ріки для будівництва Міського театру (тепер Театру опери і балету). Треба додати, що деякі фахівці вважають, що усе, крім театру, є фантазією автора літографії. Як би там не було, на літографії 1900 р. фонтану вже немає (літографія тут). 


Літографія сер. ХІХ ст. Підпис: "Nowy Teatr N.W. Stanisława Hrabiego Abdank Skarbka w królewskim mieście Lwowie Królestwa Galicji i Lodomeryi"

   І все ж на цьому місці у ХІХ ст. була не настільки велика, але гарна криниця з якоюсь скульптурою. Можна знайти її на мапі "Plan Kr. Stol. miasta Lwowa" 1871 року. Помітно її на маловідомій світлині театру Скарбека, зробленій до побудови Оперного театру. На жаль, якість фотографії мізерна.


Криниця біля театру Скарбка. Фото ХІХ ст.

   На іншому фото зафіксовано праці по зміні русла і засклепінню Полтви. Водночас можна помітити цю саму криницю з фігурою. Якість світлини теж слабенька, але по силуету фігури можна припустити, що це св. Ян Непомуцький. Для кращого зрозуміння, де саме була ця студня, достатньо порівняти це фото з сучасним видом на будинки навпроти. 

Засклепіння Полтви біля театру Скарбка. Старе фото 1890-х років. Сучасне фото 2024 року Zommersteinhof

   Декілька вже неіснуючих криниць можна помітити на старих мапах, а відтак, знаючи їхнє розташування, варто ретельніше придивитись до старих світлин.

Кадастрова карта 1849/1853. Криниці на сучасних площах ген. Григоренка, Марійській, Маланюка, Соборній і в кінці пр. Шевченка

    Одна з криниць - не дуже помітна на світлині - потрапила на сторінки щоденника львівського історика Мєчислава Опалека:
   «/.../ мої батьки переїхали ближче до центру міста і зайняли квартиру у великій трифронтовій кам’яниці Самсона Верфеля на площі Смольки № 3. Навпроти кам’яниці була вул. монументальна криниця з круглою кам’яною цямриною, прикрашена посередині великою вазою та чотирма дельфінами, майстерним витвором львівського ливарництва. Місцем навколо криниці була стоянка візників, які іноді підкріплювалися в корчмі Маркуса Ґраффа на сусідній вул. Коллонтая. Це був тихий заклад, без бійок, можливо тому, що зовсім поруч, на площі Смольки № 4 знаходилась дирекція поліції. На місці, в котрому шемрав водотриск, встановлено у 1912 р. пам'ятник Францішеку Смольці. /.../"
               (М. Опалек «Про Львів і мою молодість. Сторінки із щоденника 1881–1901». Оссолінеум, 1983)

 

Криниця на пл. Ф. Смольки (тепер пл. ім. генерала Григоренка). Фото кінця ХІХ ст. Джерело: facebook. Фото 1911 р. Джерело: Ретро-Львів

 
Криниця на пл. Домбровського (тепер пл. Маланюка). Джерело: Вікіпедія і lvivcenter

Криниця на вул. Зеленій. Джерело: Facebook Старий Львів у кольорі


Криниця на Бернардинській площі (тепер пл. Соборна). Світлина поч. ХХ ст.

Криниця на Академічній (тепер пр. Шевченка). Фото 1880-90-х рр. Джерело: lvivcenter

Криниця на вул. Кароля Людвіка (тепер пр. Свободи). Фото до 1900 р. Джерело: Architekt


Криниця перед церквою св. Анни. Світлина 1895-1900 роки. Джерело lvivcenter


Криниця біля торговиці на Краківській площі (тепер пл. Я. Осмомисла). Фото кінця ХІХ ст. Джерело: photo-lviv.in.ua

Криниця на вул. Підвальній. Справа іще немає сучасного будинку Товариства "Дністер", а отже це фото зроблено до 1905 р.
 
   Більшості цих криниць не судилось зберегтись до наших часів. Одні поступились, звільняючи місця для пам’ятників, інші зникли під натиском цивілізації – водорозбірним колонкам і міській водопровідній мережі. Але були й такі криниці, що залишились і стали окрасою нашого міста.

   Одним з найстарших історичних фонтанів, що зберігся до наших часів, є архітектурно-скульптурна композиція з Богородицею на площі Марійській. Початково це була криниця посередині великої площі, що утворилась завдяки тому, що річку сховали під землю.

Криниця на площі Фердинанда. Фрагмент акварелі А. Ґаттона. 1847 рік

   У 1861 році криницю прикрасили фігурою Діви Марії, яку виготовив з білосніжного мармуру скульптор з Мюнхена Йоганн Непомук Гауттманн.

 
Криниця з фігурою Діви Марії посеред площі до встановлення пам'ятника А. Міцкевичу (ХІХ ст.)

    На початку ХХ ст. студню було ліквідовано задля збудування пам’ятника Адаму Міцкевичу, а скульптуру перенесено на сучасне місце, де спеціально для неї було збудовано високий п’єдестал у вигляді фонтану.


Фонтан з фігурою Діви Марії на новому місці

    В радянські часи Богородиця зникла, а замість неї з’явилась декоративна чаша, яка опиралась на хвости бронзових дельфінів (скульптор Є. Дзиндра). Це був мабуть перший львівський фонтан, до якого можна було вжити поетичне слово водограй. Він шумів струменями води, які виблискували на сонці, переповняючи чашу. Львів’яни і гості міста любили фотографуватись на його тлі, він потрапляв на сторінки путівників і поштівок.

Фонтан радянського періоду. Фото розбитої чаші з дельфінами від Jurko Voloshchak

   У 1997 р. верхню частину фонтану розібрали і знищили, а на її місці встановили мармурову копію попередньої скульптури Діви Марії, оригінал якої зберігається у церкві святого Андрія. Фонтан повернувся до первісного вигляду, от тільки фігуру Богородиці повернули в сторону вул. Коперника. Тепер - подібно до ринкових фонтанів - вода просто ллється з декоративних голівок дельфінів до нижньої чаші.

Голівка дельфіна, з дзьобу якого влітку витікає струмінь води. Джерело: photo-lviv.in.ua

    Криниця на вул. Коперника з'явилась десь у середині ХІХ століття. Воду до неї було проведено з джерела. Значно пізніше криницю прикрасили два леви, які раніше підтримували балкон ратушевої вежі до її падіння. Приблизно у 1950-х роках джерело замулилось і вода зникла.

    У 2017-2018 рр. було проведено потужну реставрацію криниці: м. ін. перемуровано підпірну стінку, очищено чашу криниці, відреставровано скульптури левів та запущено в дію фонтан «Криниця з левами».

  
Фонтан на вул. Коперника. Фото 1912 р. Автор Юзеф Косьцєша-Яворський (fototeka). Сучасне фото Zommersteinhof.

   Ще одну криницю бачимо на світлині 1900 р. під стіною монастиря св. Онуфрія. Як і багато інших подібних "службових" криниць, вона не тільки не стала фонтаном, а взагалі зникла. Напевно проведення водогонів до кам'яниць зробило її непотрібною.


Фонтан на вул. Жовківській (тепер Б. Хмельницького). Світлина 1900 р.

  Серед давніх фонтанів Львова треба згадати іще один - на пл. Галицькій. От тільки він декілька разів повністю змінював свій вигляд, поки зовсім не зник. Тут теж колись була звичайна криниця, яку у 1880 р. переоблаштували під фонтан і прикрасили скульптурою "Світезянки", німфи озера Світязь і героїні поеми Адама Міцкевича. Автором скульптури був відомий  львівський скульптор Т. Блотницький.


Фонтан Світезянка

   Радянська влада у 1950-му році вирішила прибрати фігуру і встановити замість неї скульптуру безіменного хлопчика. 


Фонтани Світезянка і Хлопчик. Джерело: lvivcenter. 

   Хлопчик надто довго не простояв і близько 1970 р. на його місці було споруджено абстрактну скульптурну композицію "Кульбаба". Пізніше цей фонтан досить довго не працював, а потім – теж довго – тривали  археологічні і будівельні роботи на огородженому майданчику. Нарешті у 2023 році огорожу було знято і виявилось, що фонтан зник, а на його місці залишилось тільки коло, позначене відмінним від бруківки камінням.  


Фонтан "Кульбаба". Джерело: lvivcenter. Фото 2024 р. Zommersteinhof

      Проте площа не залишилась без фонтану. Процес реконструкції скверу полягав на збудуванні нового водограю. На наступній світлині видно трасування контуру чаші "Свитезянки" і декілька метрів далі - новий сухий фонтан, присвячений Герою України Дмитру "Да Вінчі" Коцюбайлу та усім добровольцям російсько-української війни. 

Сучасний вигляд площі. Фото Zommersteinhof

   Так само як Свитезянку назавжди було втрачено чудовий фонтан з німфою роботи Антонія Попеля (1900 року), який стояв у Пасажі Миколяша біля виходу на вулицю Коперника. Цей фонтан  був знищений під час бомбардування Львова літаками Люфтваффе.


Рекламна поштівка початку ХХ ст. Лівіше фонтану - вихід на вул. Коперника

   Іще один цілком втрачений фонтан знаходився перед Головним залізничним вокзалом. До другої світової війни він не являв собою щось цікаве. У 1950-х рр. фонтан було цілковито перебудовано - з'явились великий кам'яний басейн з рибками (теж кам'яними) і центральна ваза.

 
Світлини з фонтаном 1927 р. (джерело: onebid.pl) і 2019 р. (джерело: dyvys.info)

   Це була позитивна зміна і фонтан тішив очі людей, що переміщались вокзальною площею. Проте в останні роки автомобільний рух зріс настільки, що фонтан опинився на острові, до якого не було можливості підійти. Зрештою велетенська перебудова Двірцевої площі 2019-20 рр. не залишила йому право на існування. Після радикальних змін на площі значно лівіше з'явився інший дуже симпатичний грайливий фонтан "для людей", біля якого можна відпочити, а в темну пору дня ще й помилуватись грою струменів з кольоровою підсвіткою.


Сучасний фонтан. Фото 1. Автор Ledi Deniz. Фото 2 від portal.lviv.ua 

     Невеличкий фонтан э на Польському військовому меморіалі, що становить частину Личаківського цвинтаря. Збудований у 1926-39 рр. меморіал був майже повністю знищений в часи СРСР. У 2005 р. відбулось урочисте відкриття відновленого польського меморіалу і фонтан знову зашепотів над могилами загиблих.

 
Фонтан і вид на цвинтар, 1930 рік. Джерело [9]  

   Окремо треба сказати про два фонтани у Стрийському парку, доля яких теж була непроста і від історичних «водотрисків» залишилось небагато.

    Перший фонтан - це так звані «Русалки». Він був створений у 1894 р. радше як велика водойма, у дзеркалі якої чудово відбивались навколишні будівлі Крайової виставки. Посередині  знаходилась класична ваза, з якої догори бив струмінь води. Вже у 1920-х роках басейн засипали землею і створили у ньому дуже гарну клумбу. Після  Другої світової війни фонтан реконструювали, а у 1980-х роках посередині встановили бронзову скульптуру з трьох русалок, які тепер безглуздо стирчать посеред сухого басейну. По суті від історичного фонтану залишився тільки бетонний контур басейну.

 
Світлини фонтану у 1894 р. (photo-lviv.in.ua) і клумби у 1939 р. (photo-lviv.in.ua)

 
Світлини фонтану у 1960 р. (photo-lviv.in.ua) і сучасного стану (фото Zommersteinhof)

    Другий фонтан (на місці сучасного «Івасика Телесика») також був збудований у 1894 р. Він являв собою справжнє чудо техніки: струмені води били на різну висоту, підсвічувались різними кольорами, при цьому ще й звучала музика (технічний опис тут). Фігури для масивної вежі у центрі фонтану створив видатний скульптор Л. Марконі. У вечірню годину люди заповнювали навколишні ресторани, кнайпу і цукерню, для решти глядачів виставлялись стільці і починалось видовище.

 
Світлини фонтану 1894 р. (автор Е. Тшемеський) і 1910 р. (джерело lviv.center)

   Чомусь у 1906 р. фонтан був демонтований, а у міжвоєнні роки на його місці було збудовано павільйон фабрики порцеляни «Пациків». У 1950-х рр. на цьому місці знову зробили фонтан зі скульптурною композицією, що складається з лебедів і хлопчика. По суті, від попереднього фонтану залишилась тільки локація, але з більш щасливим закінченням, тому що після реконструкції у 2009-2011 рр. фонтан «Івасик Телесик», як і його попередник став тішити людей світло-музичним шоу.

 
Світлини павільйону 1928 р. і сучасного фонтану. Джерело: varta.com.ua

   Насамкінець варто згадати фонтани питної води. У Львові подекуди можна зустріти старовинні пристрої, які називають умивальниками або рукомийниками. Але дивним є те, що у багатьох з них мити руки дуже незручно, бо у них надто маленькі раковини, а крани відносно високо. Власники таких антикварних "умивальників" часто вішають на кран гумову трубку, щоби вода не бризкала навколо. А деколи переробляють їх на декоративні столики або квіткові вазони. Справа в тому, що такі пристрої з маленькими раковинами служили не для миття рук, овочів чи посуду, а для набирання води. Саме тому можемо зустріти їх у досить незвичних місцях – на стінах коридорів, балконних галерей, внутрішніх дворів тощо.

Ось як описує такий експонат Музей водопостачання у Бидґощі на своїй сторінці у ФБ (тут):

   "Це не домашня кухонна раковина чи раковина для ванної кімнати – це вуличний "водник/здрой"... тобто специфічна форма раковини, яка розміщується назовні будинків. Його встановлювали, в тому числі, у дворах кам'яниць, у такому випадку він забезпечував водою мешканців. Бувало, що таку раковину встановлювали і зі сторони вулиці, тоді спраглі перехожі могли напитися або вмитися водою за рахунок власника даного будинку, котрий, встановлюючи "водник", демонстрував свій високий соціальний статус, заможність, а, перш за все, свідчив, що його будинок вже має підключення до мережі водопостачання, яке було таким бажаним на той час."

   Ви можете спитати, чому в тему фонтанів увірвались умивальники. Справа в тому, що в період промислової революції і появи водогінної мережі люди нарешті перестали ходити за водою до міських фонтанів. Відтоді доступ до води з'явився хоч і не у кожному помешканні багатоквартирних будинків, але принаймні в загальнодоступних для мешканців місцях. Саме тому у багатьох європейських мовах вони досі називаються настінними фонтанами: англ. wall fountain, фр. fontaine murale, чеськ. nástěnná fontána тощо. Якщо ж для пошуку в Ґуґл додати слово антикваріат, то ви побачите, наскільки цей товар є популярним і ходовим в інтернет-аукціонах - antique fontaine murale.

Львівські вуличні настінні раковини. Світлини з forgottengalicia

   У вестибюлі будинку Шпрехера можна побачити два настінних фонтани. Кожен складається з класичних для фонтану елементів: голівка дельфіна, з якої вода наповнювала верхню чашу і переливалась по краях до нижньої. Колись цей вестибюль був просто чарівним місцем - очікуючи прийому в якійсь конторі, можна було відпочити під шум водограїв, а взимку погрітись біля великого каміну навпроти них (хоча здається, що цей камін радше був бутафорією).

 
Настінний фонтан у фойє будинку Шпрехера (пл. Міцкевича, 8). Фото Zommersteinhof

    Найгарніший настінний фонтан знаходиться у колишньому Шляхетському Казино (нині Будинок вчених). Кажуть, що під час світських раутів з нього лилось шампанське, і якщо це правда, то це був винний фонтан (фр. fontaine à vin). Дуже прикро, що він не працює… 😉

Настінний фонтан у Будинку Вчених. Світлина з lwow.info

Використані джерела:

1. Фонтани Львова. Вікіпедія
2. Як змінилися фонтани Львова упродовж ста років. Фото до і після
3. В. Прокопів. Фонтан, що перетворювався на клумбу
4. На вулиці Коперника запрацював фонтан «Криниця з левами»
5. Площа Галицька - фонтан

   Дерев’яні мости з давніх давен допомагали людям долати річки або глибокі ущелини. Звичайно спочатку для будови використовували неконсервовану деревину. Через це кладки і мости потребували постійного догляду і періодичних ремонтів. Імпрегнування нафтопохідними субстанціями не входило в гру, бо вони були легкозаймистими. З часом мости почали будувати з живичних порід дерев, таких як сосна або ялиця. А в кінці ХІХ ст. на державних дорогах почали споруджувати мости з каміння і металу. Проте на громадських шляхах селяни продовжували будувати тільки з дерева.

   Перед в’їздами на мости дорогу укладали колотим камінням, щоби на ньому залишалось болото з коліс, копит і взуття. Попри це все одно раз на тиждень треба було прибирати нанесений бруд і тваринні відходи, щоби під ними не гнила поверхня мосту.

    Проте основною проблемою мостів був вплив дощу та сонця, через що звичайні дерев’яні мости служили не більше 20 років. Щоби видовжити час експлуатації мостів, над ними почали будувати дахи, а деколи ще й покривати шалівкою. Такі мости могли прослужити до 100 років.

Світлина 1915 р.  Джерело: Fortepan / Tóth Árpád. Вдалині видно типові бойківські хати з високими дахами, що звужує локацію. Думаю, що Михайло Маркович у своєму пості у ФБ цілком узасаднено локалізував, що це міст між селами Репинне і Сойми. 

   І хоча у ХХ столітті остаточно наступила епоха залізо-бетонних конструкцій, у світі існує дуже багато дерев’яних критих мостів [1]. Деякі з них тепер є туристичною принадою, як от найстаріший європейський дерев’яний критий міст Капелльбрюкке у Швейцарії [2]. Треба зауважити, що саме в Швейцарії їх настільки багато, що у Вікіпедії у «Списку критих мостів» [3] прийшлось зробити окрему статтю - «Список критих мостів у Швейцарії» [4], з якої виходить, що у них є 350 мостів. Але насправді їх є 520, про що можна взнати з сайту Swiss timber bridges [5], на якому є їх фотографії та інформація.  

    Німеччина і Австрія посідають в Європі 2 і 3 місця за кількістю критих мостів - 52 і 26 мостів відповідно. У чехів є симпатичний туристичний сайт, де пропонується відвідати 12 критих мостів [6], хоча у Чехії нарахували 19 таких споруд [7].

    А от у нас я знаю тільки три таких мости і виникли вони як приватна інвестиція і маркетинговий хід: міст до готелю «RA» (с. Поляниця), міст на взірець неіснуючого Музею сплаву лісу у БіоПарку Синевир (с. Синевирська Поляна) і кладка-кафе у готелі «Черемош» (с. Яблуниця) на Франківщині. Є іще гарно розташований критий міст у Лумшорах на Закарпатті, але він має залізну конструкцію, ще й покритий бляхою (фото тут).

Критий міст готелю «RA» у с. Поляниця. Джерело: gohotels.com.ua

Критий міст у БіоПарку Синевир. Автор фото підприємець Юрій Тюх

  
Критий міст у готелі «Черемош» у с. Яблуниця. Джерела: cheremosh і Дмитро Волобуєв

    Але, як кажуть, все так не було! Професор М. С. Глушко у монографії «Сухопутні засоби транспорту українців Карпат другої пол. XIX — поч. XX ст.» стверджує, що в Українських Карпатах побутували криті дерев’яні мости з двосхилими дахами (у м. Турка і с. Комарники на Львівщині, в селах Люта, Загорб, Жорнава і Синевир на Закарпатті) [8].

   Як приклад проф. М. С. Глушко наводить фотографію критого мосту у с. Люта. Збудував його майстер Пузяк, тому й досі місцеві називають його Пузяків міст, хоча тепер замість нього стоїть нецікава залізо-бетонна конструкція. Зрештою старий міст на світлині теж не виглядає надто цікаво, але це тільки тому, що він, як і багато інших подібних мостів, був цілком обшитий дошками, тому радше мав вигляд дерев’яного сараю, який перекинули через ріку.

Критий міст у с. Люта Ужгородського р-ну, 1940-і роки. ІН АН України, ілюстр. фонд біб-ки, інв. № 21037

   Мешканці села кажуть, що у них було два критих мости. І справді - інформація про другий міст збереглась не тільки в пам’яті людей, але й на фотографії чеської дослідниці Амалії Кожмінової (Amalie Kožmínová). Оригінальне чорно-біле фото опубліковано у її монографії [9], підписане "Krytý most dřevěný v Karpatech Poloninských na Podkarpatske Rusi". Колоризована копія світлини знаходиться у приватній збірці чеського письменника, фотографа і колекціонера фотографій Павла Шойфлера з підписом: "Location: Ljuta, Subcarpathian Ruthenia, Czechoslovakia, circa 1919-1922" (за його словами, така була легенда оригінального файлу).


Критий міст через річку Люта. приблизно 1919-1922 рр. Джерело: © Scheufler Collection

   Проблемно знайти світлини інших критих мостів, але, на щастя, два з них потрапили до об’єктивів чеських фотографів. Перше фото опубліковано у напрочуд цікавій статті: "Умістити екзотичний світ в об’єктив фотокамери. Флоріан Заплетал і Закарпаття століття тому" і має чітку локацію – село Колочава.

Критий міст через річку у селі Колочава, 1925 рік. Фото Флоріана Заплетала з архіву Миколи Мушинки. 

    Натомість друге підписано досить узагальнено – Мармарощина. Однак обидва мости настільки подібні (от тільки другий міст на один ряд стовпів коротший), що відчувається рука одного майстра, який міг споруджувати мости в сусідніх селах, а отже можна припустити, що це міст у с. Синевир, про яке згадував професор М. С. Глушко (при цьому він міг не знати про міст у с. Колочава).

Підпис: «Мармарош, дерев'яний міст у невстановленому місці, 1922 рік». Автор Карел Матоушек (можливо Їржі Краль). Джерело: © Scheufler Collection

    Критий міст у м. Турка на Львівщині був розташований над річкою Стрий у самому центрі міста, тому він потрапив на дуже значну кількість фотографій і поштівок. Найстаршою зі знайдених світлин є фото з часів будівництва залізничного віадуку у 1904 році. Невідомо, чи будували їх водночас, чи піший міст у такому вигляді існував раніше, але можна прийняти цей рік, як перший фотографічний документ існування критого дерев’яного мосту у м. Турка.

Вид на будівництво віадуку. 1904 рік

Критий міст. Фрагмент поштівки 1905 року

    На жаль, цей міст був зруйнований під час Першої світової війни. Зрештою знищення усього міста після двох інвазій царських військ були такими жахливими, що лежачий у річці дерев’яний міст не був для мешканців найбільшою бідою.

Дерев’яний міст у Турці. Підірваний і новий. Дата поштівки на звороті: 18.05.1916 р.

    З Івано-Франківщини вдалось знайти дані тільки про два криті дерев’яні мости – у с. Соколівка та у м. Косів, обидва над річкою Рибниця.

    Перший з них – у Соколівці – було збудовано у 1900-му році за проектом професора Юзефа Рихтера (пол. Józef Rychter), котрий був ректором і завідувачем кафедри дорожнього і водогосподарського будівництва  Політехнічної школи у Львові. У 1884 році він розробив систему будівництва дерев'яних мостів (т. зв. мости Рихтера), яка набула такої популярності, що використовувалась аж до 1924 року на різних ріках тогочасної Польщі. Можна побачити стару світлину моста Рихтера, який був збудований аж у Білорусі над річкою Піна (фото тут).

    На світлині задокументовано процес будівництва мосту через річку гуцульськими теслями. На березі стоїть, очевидно, група інженерів.

Будівництво мосту. Внизу рукописний напис "Міст ґратовий системи проф. Рихтера – на Рибниці в Соколівці», ще нижче – «Виконав інженер Ожельський» і на зворотній стороні – «У Соколівці поблизу Косова 18 вересня 1900 року". Джерела: foto.kosiv.org.ua і lamus.pl

     Другий міст – у м. Косів – був настільки мальовничим, ще й на диво гарно розташованим, що потрапив на дуже багато фотографій. Називався він Банським мостом, або по-польськи Салінарським. Слова баня і саліна означали солеварню, яку власне видно за річкою. Цікаво, що він не був повністю покритий дахом. Дашки прикривали тільки його бічні конструктивні елементи. Можна зробити припущення, що міст у Соколівці теж не мав даху, бо скоріш за все це також був проект Ю. Рихтера.

Банський міст, 1927 рік. Автор світлини М. Сеньковський

    Але потім Банський міст перебудували… На чотирьох наступних світлинах видно, що після незначної конструктивної зміни (поява додаткової опори посеред річки) наступила радикальна перебудова – після повені 1937 року дерев’яний міст поступився збудованій поруч залізобетонній арковій конструкції. Цей новий міст був гарним і міцним, але 23 червня 1941 року підірвали його перші Совіти, втікаючи перед гітлерівцями [10]. Після війни другі Совіти збудували банальний залізобетонний міст, в результаті чого Косів втратив частинку своєї краси.

Банський міст у Косові. За останнє фото подяка Андрію Близнюку

    Сучасні технології імпрегнування і консервації деревини дозволяють повернутись до критих дерев’яних мостів. Можна сподіватись що вслід за готелями влади курортних місцевостей теж вдадуться до маркетінґу і почнуть будувати громадські криті дерев’яні мости, які стануть додатковою принадою для туристів і відпочивальників. Приклад можна взяти з наших сусідів – в Польщі рушило будівництво мосту над р. Дунаєць між Кросьцєнко і Щавницею (фото станом на січень 2024 р. тут). Попередній критий міст, збудований у 1871-1872 рр., знищила катастрофічна повінь 1934 року. З того часу це місце носить назву «Зірваний міст», а на берегах ще недавно можна було помітити жалюгідні залишки причілків. Тепер новий місток логічно доповнить трасу Velo Dunajec і значно покращить пересування піших туристів. І хоча він має залізо-бетонну конструкцію, верхня частина буде зроблена з дерева, нагадуючи попередній критий міст.

Проектований і неіснуючий "зірваний" міст. Джерела: podhale24.pl і nowytarg.pl

    Ще один польський приклад дбайливого ставлення до критих мостів можна побачити над річкою Супрасль. Стара піша кладка потребувала ремонту, тому її зняли, відремонтували, а потім поставили на інше місце. Оскільки там русло річки було дещо ширше, для містка зробили солідні бетонні причілки, що дозволило додати до кладки своєрідні альтанки. Тепер вона стала зручніша, мальовничіша і, відповідно, більш популярна серед туристів.


Еволюція кладки над р. Супрасль (Польща). Джерела: basniowysuprasl.pl і radio.bialystok.pl

    В сучасних курортах, де дозволено будувати щось новітнє, не порушуючи архітектурну гармонію оточення, можна спробувати реалізувати навіть якийсь чудернацький архітектурний проект. Один з останніх проектів, що викликав спалах захоплення в усьому світі — критий дерев'яний міст у провінції Цзянмінь у Китаї. Аркова переправа довжиною понад 25 метрів накрита стрімким дахом, який у поперечному перерізі нагадує смереку. Плити, що виконують роль черепиці, пошарово звужуються догори, але без тісного накладання один на одного. Це надає всьому мосту цікаву ажурну структуру, яка дуже зручна для пішоходів. З одного боку, покрівля виконує свою основну функцію, тобто захищає від дощу, а з іншого – забезпечує вентиляцію. Крім того, це покриття створює гру світла в просторі, що, за задумом дизайнерів, створює відчуття затишку, залишаючись відкритим назовні.

Дерев'яний міст, Цзянмінь, Китай. Джерело: Youtube

Використані джерела:

• 1.        Wikipedia. Covered bridge (Криті мости)
• 2.       Найстаріший дерев’яний критий міст Капелльбрюкке, Швейцарія
• 3.       Wikipedia. Liste von gedeckten Brücken (Список критих мостів)
• 4.       Wikipedia. Liste von gedeckten Brücken in der Schweiz (Список критих мостів у Швейцарії)
• 5.       Swiss timber bridges. Typ: Gedeckte Brücke (Швейцарські дерев’яні мости. Тип: Криті мости)
• 6.       Ф. Григера, Д. Дзюба. Сухі ноги навіть у дощ. Криті дерев'яні мости чарують своєю романтикою. Чехія
• 7.       V Česku je 19 krytých dřevěných mostů. (У Чехії є 19 критих дерев'яних мостів)
• 8.       М. С. Глушко «Сухопутні засоби транспорту українців Карпат другої пол. XIX — поч. XX ст.». Київ, 1993 р.
• 9.       Amalie Kožmínová: Podkarpatská Rus: práce a život lidu po stránce kulturní, hospodářské a národopisné . Praga. 1922 rok (Карпатська Русь: праця і життя народу з погляду культурного, економічного та етнографічного)
• 10.   S. Nicieja Kresowa Atlantyda, tom III, str. 89.

    Свою кар'єру Пєньонжек розпочав учителем малювання у краківській гімназії (1912—1915). Потім викладав у гімназії в Самборі (1915-1923). Нарешті у 1923 році він переїхав до Львова і до 1941 року викладав у VIII Державній гімназії імені короля Казимира Великого (під час радянської окупації гімназія стала реальною школою № 14). У 1941-1946 роках працював вчителем малюнку у Львівській художньо-промисловій школі (під час німецької окупації - Kunstgewerbeschule). Влітку 1946 року Пєньонжек виїхав зі Львова до Кракова, де продовжив викладацьку і творчу діяльність.

Самбірські краєвиди

    Створені у 1920-30-х роках так звані «міські» портфоліо - кременецьке (повна назва «Кременець. Рідне місто Юліуша Словацького») [2], сандомирське і бидґоське привернули увагу мистецьких кіл і преси до творчості художника. У 1937 р. він видав у Львові портфоліо з 40 барвистих композицій, що показують костюми та образи горян, пам’ятки сакрального будівництва Підгаля, Орави, Спіша, Живця, П’єнін і Сондецької землі. Через це частина його художнього спадку є досі дуже цінна для етнографів і дослідників культурного ландшафту.

Декілька картин з етнографічного портфоліо

    Попри те, що Пєньонжек багато років прожив у нашому місті, львівського портфоліо він так і не створив. Тож пропоную подивитись на деякі його роботи, розпорошені по музеях, аукціонах і приватних колекціях, які могли б стати частиною нествореного львівського портфоліо.

Підпис: Вид на Волоську церкву і вежу Корнякта. 1930-ті роки. Джерело: onebid.pl

    Деколи мистецтвознавці звинувачували художника у «консервативному дилетантизмі», вказуючи на більшу користь фотографії, але він вперто і старанно вимальовував деталі знайомих усім об'єктів, як от популярний вид на каплицю Боїмів.

Підпис: Каплиця Боїмів. 1928 р. Джерело: Galeria Żak

     Натомість вид на церкву Покрови Святої Богородиці аж ніяк не можна назвати «консервативно- дилетантським», тому що художник зумів вкласти в цю роботу чарівну нотку романтизму. 

Підпис: Костел Матері Божої Остробрамської. 1936 р. Джерело: facebook

    Звичайно Юзеф Пєньонжек робив спочатку ескізи, які потім перетворював в акварельні картини. Але деякі ескізи були досконалими самі в собі. Таким є вид зі сторони площі Данила Галицького на львівські дахи і купол церкви Пресвятої Євхаристії.

Підпис: Львівські дахи і купол Домініканів. 1941 р. Джерело: ochronazabytkow.pl

     На картині «Світанок у Львові» художник не тільки показав один з найгарніших краєвидів Львова, але вхопив фрагмент життя львів’ян, які десь собі їдуть на конях, запряжених в сани. А на передньому плані – вже не існуюча старенька і бідна хатина на схилах Замкової гори.     

Підпис: Світанок у Львові. 1942 р. Національний музей у Вроцлаві

     Каплиця трьох Святителів в реальності є темною, майже чорною, але автор постарався висвітлити її завдяки м’яким пастельним тонам.

Підпис: Каплиця Трьох Святителів при Волоській церкві. 1942 р. Джерело: artinfo.pl

     Так само в ніжно-молочних пастельних кольорах Пєньонжек намалював знамениту «сплячу красуню» на Личаківському цвинтарі. Натомість з історичної точки зору варто звернути увагу на те, що постамент пам’ятника у 1943 році чомусь був розбитий.

Підпис: Скульптура сплячої жінки. 1943 р. Джерело: onebid.pl

    Польський історик Р. Марцінек написав статтю про Юзефа Пєньонжка, назвавши художника «співцем рідного пейзажу» [3]. І дійсно краєвиди Львова, «виспівані» художником, не залишать байдужим жодного львів’янина. Погляньте, якою гарною була Погулянка з видом на Личаківський цвинтар і Польський військовий меморіал. Тепер таким пейзажем можуть потішитись тільки мешканці верхніх поверхів новобудов.

Підпис: Пейзаж. Джерело: onebid.pl

     Деякі праці автора буквально карбували історію, документуючи те, що зникало назавжди прямо на очах львів’ян. Так у 1945 році виглядала єврейська дільниця з залишками сакральних будинків. 

Підпис: Руїни львівської синагоги. 1945 р. Джерело: Galeria Żak

    Виліт вулиці Личаківської належить до одного з популярних видів Львова, тим більше, що протягом останніх двох століть він постійно змінювався – від пожежної ремізи, будинок якої прикривав руїни бернардинського муру, до сучасного стану, коли відреставровані мури і Глинянська брама є безумовно однією з візитівок міста.

Підпис: Виліт вулиці Личаківської. 1945 р. Джерело: ochronazabytkow.pl

    Однією з останніх львівських робіт Пєньонжка є графічна панорама міста, якому він присвятив багато років свого життя, викладацької і мистецької діяльності. Можливо колись його графіки, рисунки і акварелі на знак вдячності знайдуть собі виставкове приміщення у нашому місті.

Підпис: Панорама Львова. 1946 р. Джерело: facebook

Корисні посилання:

1. Юзеф Пєньонжек. Вікіпедія
2. Т. Яцечко-Блаженко. "Місто Кременець на ретро картинах"
3. R. Marcinek. "Józef Pieniążek. Piewca rodzimego krajobrazu"
4. Львів очима Юзефа Пєньонжека. Фейсбук

     Якось так сталось, що до гурту відомих митців світла і тіні не потрапив фотограф Тадеуш Догналік. Його прізвище зустрічається тільки під світлинами, але біографія залишається нерозкритою.

    З квартального видавництва Польського Туристично-Краєзнавчого товариства (далі - ПТТК) "Gościniec" 2007 можна дізнатись, що Тадеуш Догналік (1908–1992) був професором, викладачем романістики, гірським туристом, членом Польського Татранського Товариства (ПТТ) з 1934 р., Польського Краєзнавчого Товариства (ПКТ) з 1935 р., ПТТК з 1951 р., почесним членом ПТТК з 1985 р. Тут треба пояснити, що почесний член ПТТК – це найвища відзнака, яка присуджується рядовим членам товариства, що зробили особливий внесок у розвиток туризму та краєзнавства в Польщі. Також в квартальнику згадуть, що усі свої колекції світлин Догналік подарував Центру Краєзнавчої фотографії  (CFK PTTK) у м. Лодзь (Польща), а також те, що він був фотографом, зокрема, подорожей Мечислава Орловича.

     Кожен, хто цікавився біографією і діяльністю Мечислава Орловича, погодиться, що бути фотографом його подорожей безумовно було найвищою нагородою в житті Догналіка. До речі, автором фото М. Орловича у Вікіпедії є Тадеуш Догналік.

    Як кожен фотограф він рідко потрапляв у кадр, а якщо і потрапляв, то губився у натовпі туристів. Проте є світлина,  на якій всього лиш чотири постаті і всі підписані. Зліва стоїть молодий 26-літній Тадеуш Догналік, далі – М. Міллер, М. Орлович і Є. Парчевський.

Водоспади Зимної Води у Словацьких Татрах, 1934 р. Автор Ян Ярошинський. Джерело: Т. Ковалик «Серпневі мандрівки Мечислава Орловича»

    Тепер, завдяки окулярам і характеристичній зачісці, не складно впізнати Догналіка на інших фотографіях. На наступній світлині, знову ж авторства Яна Ярошинського, бачимо групу туристів перед притулком в Славському. Зліва – Мечислав Орлович, а крайній справа – Тадеуш Догналік.

Мандрівна група М. Орловича в Славському, 1936 р. Автор Ян Ярошинський. Джерело: CFK PTTK

    На наступному фото бачимо знову групу туристів. Підпис свідчить, що автор цієї знимки Догналік, але очевидно, що Тадеуш сидить поряд з М. Орловичем позаду дівчат.

Мандрівники М. Орловича, 12.08.1938 р. Автор Т. Догналік (?). Джерело: CFK PTTK

     Придивіться іще раз до цього симпатичного хлопця і ви погодитесь з моїм припущенням.

Колаж з трьох попередніх світлин для порівняння

     Іще на одній світлині мандрівників на вокзалі в Яремче найлегше впізнати М. Орловича, завдяки його дивакуватій шапці – він стоїть другим справа. Натомість другий зліва – Т. Догналік.

Орлович з туристами в Яремче, 1935 р. Автор Ян Ярошинський. Джерело: wikipedia

    Мечислав Орлович - видатний польський мандрівник і краєзнавець - за своє життя пройшов приблизно 140 тисяч кілометрів. При цьому він настільки успішно заохочував людей до своїх мандрівок, що створений ним у Львові Академічний Туристичний Клуб почав складати неабияку конкуренцію відомим загальнопольським товариствам, як от ПТТ і ПКТ. М. Орлович теж робив фотографії, але увесь його спадок згинув у пожежі під час Варшавського повстання 1944 року. Натомість більшість світлин Т. Догналіка, які можна знайти в інтернеті, на жаль, дуже кепської якості, тому що вони зіскановані з праці Томаша Ковалика «Серпневі мандрівки Мечислава Орловича», виданої у 1989 р. у Варшаві.

    Подорожі М. Орловича були прерізними – одно- і багатоденними, на вузькоколійках, дарабах і пішки. Найбільш славними в історії туризму стали багатоденні серпневі мандрівки, про що свідчать дати під багатьма фотографіями.

Група М. Орловича біля мотодрезини в Мислівці, серпень 1938 р. Автор Т. Догналік. Джерело: FB

Мандрівка на дарабах по Черемошу під керівництвом М. Орловича, 13.08.1938 р. Автор Т. Догналік. Джерело: CFK PTTK

Сплав дарабами по Черемошу. Автор Т. Догналік. Джерело: Т. Ковалик «Серпневі мандрівки Мечислава Орловича»

      У своїх краєзнавчих подорожах М. Орлович обов’язково цікавився храмами. Сучасники згадували, що не було такої святині, щоби Орлович не знайшов ключ від церкви та не заліз на дзвіницю, щоби описати старовинний дзвін. Решта групи чекала, а присутні в подорожі фотографи робили свою справу. Отож, збереглись дві чудові світлини церкви і дзвіниці у с. Бистриця Надвірнянського району авторства Т. Догналіка.

Церква з дзвіницею в Бистриці. Поштівка, видавництво Książnica-Atlas, Львів. Автор Т. Догналік, 1939 р. Джерело: rescarpathica.pl

Дзвіниця в Бистриці. Автор Т. Догналік. Поштівка зі збірки Моніки Соболевської

      Звичайно етнографія теж була елементом краєзнавчих досліджень і фотографи не оминали увагою побут, господарські роботи, святкові події і просто вбрання горян, фіксуючи усе це  для наступних поколінь.

 Гуцули з Микуличина. Автор Т. Догналік. Джерело: CFK PTTK


Група гуцулів на Ігреці, 1939 р. Автор Т. Догналік. Зі збірки Анджея Вельохи

     Гірські притулки (пол. схрониська) теж звичайно потрапляли на світлини і тепер являють собою історичні свідоцтва розвитку туризму в наших Карпатах. До прикладу, на двох наступних світлинах – притулок під Довбушанкою. Перший притулок існував у 1-й половині 1930-х років і був просто мисливською хаткою на полонині Нижній, адаптованою під потреби туристів. У 1936 р. неподалік в долині р. Зубринка рушило будівництво нового притулку, значно більшого і комфортнішого. Будівлю було закінчено у 1939 році, але подальшу його долю обірвала війна. Цікаво, що це місце досі називається Новобудова.

Притулки під Довбушанкою. Автор Т. Догналік. Джерело: gorskieopowiesci

    На наступних світлинах бачимо притулок під Смотричем в Чорногорі і групу туристів (четвертий справа – М. Орлович) при вході до притулку на полонині Рущині в Ґорґанах. Перше фото цікаве тим, що на ньому зафіксовано момент будівництва притулку.

    Кожен гірський волоцюга погодиться, що цих двох притулків шалено бракує на так популярних туристичних маршрутах у Ґорґанах і Чорногорі.

Притулки під Смотричем (Джерело: CFK PTTK) і на пол. Рущині під Сивулею. Автор Т. Догналік. (Джерело: wikimedia)

    Не менш цікавою є світлина, на якій можна оцінити наскільки великим і гарним був притулок Заросляк до його радянської перебудови.



Туристи з М. Орловичем біля притулку на Заросляку. Автор Т. Догналік. З архіву COTG

    Ґорґани попри свою неприступність завжди притягували до себе увагу туристів і науковців. Мандрівки М. Орловича поєднували в собі туризм і краєзнавство. Туристи деколи збирали зразки рослин і каміння для наукових закладів, а фотографи робили знімки, які потім доповнювали наукові дослідження, а також презентувались на виставках або ставали джерелом доходів, якщо з них робились поштові картки.

Ґропа і Дурня у масиві Братківської з перевалу Пантир, серпень 1936 р. Автор Т. Догналік. Джерело: poliart.biz

    У місячнику ПКТ ZIEMIA Rok 1938 у статті "Кедровим шляхом Ґорґан" М. Орлович написав: «У 1936 р. я перейшов Ґорґани на чолі мандрівки Варшавського відділу Польського Краєзнавчого Товариства. Професор Тадеуш Догналік з Ярослава виконав тоді кільканадцять гарних фотографій кедрів і кедрового лісу - з його світлин походять ілюстрації до цієї статті».

    Наступна світлина «Ґорґани. Кедри на тлі Ґрофи» була опублікована у цій статті, а водночас з’явилась на поштівках, які деколи можна зустріти на інтернет-аукціонах.

Ґорґани. Кедри на тлі Ґрофи, 1938 р. Автор Т. Догналік. Джерело: poliart.biz 

     Деякі довоєнні світлини досі є джерелом для науковців, котрі аналізують зміни, що відбулись за останнє століття з рослинним світом Карпат. Мова не про вирубки лісу або будівництво гірськолижних комплексів, а про натуральні природні процеси. На наступній світлині помітно, що гірська сосна (жереп) значно розрослась і, скажу вам, що деякі ґорґанські вершини раніше були значно доступніші, а тепер жереп часто-густо є непрохідною перешкодою для мандрівників.

 Орлович на г. Таупіш на тлі Сивулі, 1938 р. Автор Т. Догналік. Джерело: wikipedia. 

      А от світлина Т. Догналіка з т. зв. "Аркою Шептицького" при вході до резервату кедрової сосни стала основою для відновлення цієї арки, яка не збереглась до наших часів. Про її відбудову можна прочитати тут.

Арка Шептицького, 1939 р. Автор Т. Догналік. Джерело: wikimedia

    Можливо, найціннішою світлиною Т. Догналіка (я б сказав - його зоряним часом) є фотографія, на якій ми бачимо М. Орловича, письменника С. Вінценза і війта Жабйого-Верховини П. Шекерика-Дониківа.



М. Орлович, С. Вінценз і П. Шекерик-Доників. Автор Т. Догналік. З архіву COTG

    У серпні 1939 року, коли Німеччина вже вимагала від Польщі місто Ґданськ, Мечислав Орлович – з вірою в силу польського війська - організував довгу подорож в гори. Почавши зі Сколього, він закінчив її аж у Верховині. Мандрівка тривала від 6 до 28 серпня, а пройдений маршрут вважався класичним для Східних Карпат. Туристів зібралось досить багато, тож часом треба було ділити їх на частини і тоді одна з груп мандрувала під керівництвом Тадеуша Догналіка. Це була остання подорож Орловича і Догналіка по території нинішніх Українських Карпат (karpaccy.pl/Plaj_01).
    Очевидно, ательє Т. Догналіка працювало і під час його відсутності, оскільки під датою 10 серпня 1939 р. було випущено поштівку "Ґорґани. Кедри в Людвиківці". З неї ж дізнаємось, що фотоательє знаходилось у Львові на вул. Реваковича (нині Рєпіна), 18.

 

Ґорґани. Кедри в Людвииківці. Автор Т. Догналік.

    Після закінчення ІІ світової війни М. Орлович організував багато мандрівок в Судети, Мазури і по теренах Великопольщі. Працюючи у державному Комітеті до справ туризму, він доклав значних зусиль до покращення туристичної інфраструктури і ремонту існуючих притулків. При цьому одним з його найближчих співробітників надалі залишався Тадеуш Догналік.

     На сайті fotopolska.eu можна переглянути декілька післявоєнних світлин Догналіка (більшість не гірської тематики), з яких я представлю тільки дві – на них Догналік у 1950-60 роки дивився з польських Бєщад на недосяжні для нього, але так кохані Українські Карпати.

Вид з бєщадського Кшеменя на Галич, вдалині видніється Пікуйський хребет. Автор Т. Догналік. Джерело: CFK PTTK

Бєщади, полонина Царинська. Автор Т. Догналік.  Джерело: CFK PTTK

    Сподіваюсь, що ця публікація стане поштовхом для вивчення діяльності Тадеуша Догналіка і для відкриття його фотографічного спадку з «потаємних» не оцифрованих архівів.

Газети «Голос народа» видання 1914 і 2014 років

    ЛЬВОВ ® ЛЬВІВ

    Проте ця публікація зовсім не про політику, а про те, що назва нашого міста у формі ЛЬВОВ має глибоке історичне коріння. Вас ніколи не дивувало, що назву містечка Бібрка виводять від бобра, або те що назва міста Тернопіль має закінчення від грецького –поль, що походить від πολις (поліс) - «місто»?

    Справа в тому, що ми маємо справу з так званим «ікавізмом» — явищем в історії староукраїнської мови, що полягає в переході голосних звуків „o” і „е” у закритих складах у „i”, а „є” в „Ї”. Цей процес почався приблизно від кінця XVI до початку XVII ст. Першими прикладами написання „і” на місці „о” науковці називають тексти в Полтавських актових книгах.

    Щодо звуку „є” можна впевнитись, що ще принаймні у кінці XV ст. писали Києв, а не Київ.

Заснування Києва. Радзивілівський літопис, кінець XV ст.

   Але з Києвом усе просто, бо він не мав інших назв, в той час як Львів протягом історії мав декілька назв – Лемберґ, Леополіс, Леонтополіс і т.д. Щодо пошуків написання назви нашого міста через „о”, то у старовинній літературі вона найчастіше виступає у формі присвійного прикметника: городъ Льва, Льва-городъ, Львигород і т. п. Крім того досить важко знайти написання назви міста у називному відмінку, частіше вона зустрічається в інших відмінках, як от у князя Лева - «дана грамота въ Лвовѣ» [1], або у букварі Івана Федорова - «выдруковано во Лвовѣ» тощо.

Грамота князя Лева Даниловича ХІІІ ст. і буквар Івана Федорова 1574 року.

  В охоронному листі молдавського господаря і воєводи Стефана ІV (1463 р.) зустрічається назва «мѣсто Ливовске», що дещо заплутує пошук істини.

«Мѣсто Ливовске» в охоронному листі молдавського господаря і воєводи Стефана ІV (1463 р.)

    Дуже важливим документом є «Львівський літопис», написаний  українським (південноруським) скорописом наприкінці 30-40 років XVII століття, через що він є цінною пам'яткою української мови. І треба сказати, що в ньому один раз є назва міста в називному відмінку – Львов, також є вісім разів прикметник «львовський». Прояви ікавізму в літописі вже помітні (сніг, місто, діло, Дніпр), але є слова, які ми тепер пишемо через „i” (Краковськоє передмістя, Войсько Запорозькоє, гаковниця, вечор, а також іменники у родовому відмінку множини з закінченням „-ов”: козаков, татаров, священиков і т. п.).

    Цікаво, що під кінець ХІV ст. з'являється зовсім інша форма написання назви нашого міста – Ильвов. Це було пов'язано з появою в українській мові приставного „и” на початку деяких слів. Прикладами можуть послужити слова «израда» замість «зрада», «ильняний» замість «льняний», «иржа» замість «ржа» тощо. Вживання цієї форми очевидно було так частим і тривалим, що навіть у 1886 р. професор Євгеній Желеховський вирішив привести її у своєму «Малоруско-нїмецкому словарі» [2]. 

   Але найважливішим в цьому словнику є те, що саме в ньому вперше з’явилась друком назва нашого міста у формі Львів!

  
Євгеній Желеховський. Малоруско-німецький словар. 1886 р.

   В наші часи ікавізм вплинув на написання прізвища професора – тепер він не Желеховський, а Желехівський… Як на мене, це неправильно. Якщо так піде далі з історичними прізвищами, то будемо мати єпископа Івана Малахівського, архітектора Петра Красівського (від села Красів), графа Аґенора Ґолухівського (від родового села Ґолухів) та інших, колись закінчимо сьогоденні гострі дебати «Острог чи Остріг» (відтак князь Василь-Костянтин Острозький може стати Острізьким по аналогії з «Кривий Ріг – криворізький»), потім зробимо Севастопіль, Мелітопіль, Тираспіль і т. д., і т. п.

    LWOW ® LWÓW

   У польській мові відбувались дещо інші процеси, але з буквою „ó”, яка відповідає нашому звуку „у”. Польські науковці кажуть, що в літературі ця буква вперше з'явилась у 1654 р. у видавництві друкарні Замойської академії. Отже, раніше мала б існувати назва міста у формі Львов (Lwow), а не Львув (Lwów). Однак проблема полягає в тому, що у старих польських документах вживались німецькі або латинські назви Лембурґ, Ламбурґ, Леополіс тощо.

    Здається найстарішим документом, в якому зустрічається назва «Lwow» - це привілей про надання Львову маґдебурзького права. У Центральному державному історичному архіві України зберігаються декілька оригінальних королівських грамот, в яких Казимир Великий вживав німецькі назви Лембурґ (Lemburg) або Ламбурґ (Lamburg) і  тільки в цьому привілеї - Львов (Lwow). Проблема з грамотою про привілей полягає в тому, що вона є копією, написаною у XV столітті (оригінал не зберігся), а саме в цей час відбувався поступовий процес полонізації Львова. І хоча бурґомістр Б. Зиморович у своєму творі «Потрійний Львів» відносить перехід від німецького Львова до польського на 1550 рік, то все ж цей процес почався значно раніше. Протягом XV ст. у складі міського населення відбувався наплив польського елементу і вже під кінець століття стали помітні рішучі зміни в міських елітах. При цьому німецька мова поступово витіснялась з урядових актів, німецькі імена і прізвища спольщувались, тому можна припустити, що переписувач королівської грамоти хотів вжити слов’янську назву міста, а такою назвою і в польській і українській мовах очевидно була форма Львов (Lwow).  

Грамоти короля Казимира Великого:
1. Підтвердна грамота короля Казимира Великого спадкового права дітей львівського війта Матвія... Дата документа: 22.08. 1352 року (archives.gov.ua)
2. Підтвердна грамота короля Казимира ІV привілеїв короля Казимира ІІІ про надання у 1356 році м. Львову маґдебурзького права... Дата документа: 5.04.1460 р. (archives.gov.ua)
3. Підтвердна грамота короля Казимира Великого статуту м. Львова. Дата документа: 28.12.1360 р. (archives.gov.ua)
4. Грамота короля Казимира Великого мельнику Конраду із Прусії... Дата документа: 16.08.1365 р. archives.gov.ua)

    Географічний словник Королівства Польського [3], виданий у 1880-1914 роках, перераховує руські назви міста Львов, Львів, Львіград, Львігород, Ільвів. Щодо польської назви Словник згадує, що форма Lwów відома з XV ст., а водночас зустрічались назви Lowow, Lywow, а також – увага! - Lwow у Хроніці тшемешненського монастиря, написаної у XV-XVI століттях [4].

Хроніки тшемешненського монастиря з виданої у Львові у 1877 р. збірки історичних документів «Monumenta Poloniae Historica».

    Польська назва Львова має цікаву аналогію – місто Львувек (Lwówek), про яке у Вікіпедії написано, що вперше буква Ó з’являється в його назві щойно у 1884 року. Назва цього міста, як і нашого, походить від особового імені Лев та назви герба Лев. Спочатку місто називалося Львов, а сучасна зменшувальна форма Львовек з’явилася тільки в другій половині XV ст., щоб відрізнити його від нашого міста Львова. Це досить цікавий момент, оскільки він підтверджує, що крім німецьких і латинських назв наше місто вживало слов’янську форму Львов (Lwow).

Сторінка з Вікіпедії

   Як вже було вище сказано, буква „ó” вперше з'явилась в літературі у 1654 р. Але процес її адаптації був довгим і непростим. Середньовічні польські писарі взагалі мали величезну проблему з тим, що треба було використовувати 24 літери латинського алфавіту для мови, в якій є удвічі більше звуків. Літератори, друкарі і мовознавці поділились на дві течії: одні вважали за необхідне впровадити різні спеціальні знаки до букв у вигляді штрихів, крапок тощо, інші противились цьому.

   У листі польського королевича Якуба Собеського, написаному у 1733 р., можна знайти цілком сучасні літери „ś”, „ć”, „ę”, „ą”, але буква „ó” - відсутня. Видно це в написанні слів «Королевич» і «Жовква» (в сучасній польській мові - «Królewicz» і «Żółkiew»).

Фрагмент листа Якуба Собеського (1733 р.). Повний лист тут.

   Зрештою якось усі ці орфографічні зміни унормувались, бо в рукописі Конституції 3 травня 1791 року буква „ó” знаходиться у відповідних сучасній мові словах (впевнитись у цьому можна тут).

   Складно сказати, коли ж в польських джерелах остаточно припинили писати Lwow і перейшли до форми Lwów? Складнощів додає те, що при відмінюванні як в українській мові замість „i”, так і в польській замість „ó” з’являється звук „о”: до Львова (do Lwowa), у Львові (we Lwowie) тощо. Але напевно це сталось на зламі XVIII-XIX століть. До прикладу, у наукових працях Дениса Зубрицького як от «Історичні дослідження про русько-слов'янські друкарні в Галичині» (1836 р.) і «Хроніці міста Львова» вживається саме форма Львув (Lwów).

    В цій темі досить цікавою є знаменита панорама Львова, зроблена за зразком панорами авторства Аврелія Пассаротті. Ми звикли бачити її з заголовком «Leopolis» [5], але в даному випадку цей дереворит, створений у 1835 р., має в заголовку назву Львов (Lwow) [6]. На додаток внизу панорами можемо побачити слово «гора» у двох варіантах: Лиса Гура і Гора Щепана (Łysa Góra i Gora Szczepana).

Панорама Львова. Дереворит 1835 р. (із фондів Сілезької Бібліотеки в м. Катовіце, Польща)

    На карті 1859 року авторства польського генерала і картографа В. Хшановського [7] можемо побачити ту саму історичну форму Львов (Lwow). Крім того можна побачити Жулкев (Żółkiew), Куліков (Kulikow), Лелехувка (Lelechówka) і цікаво написана назва Городка - Грудек (Grudek, а не сучасне написання - Gródek). Навіть Краків (Krakow) написано через звичайне „o”, хоча поряд з ним є місто написане через „ó” - Подгуже (Podgórze).

   
Фрагмент карти 1859 року В. Хшановського

   Натомість на карті Польщі, виданій у 1883 році [8], можна вже побачити написані по-сучасному Львув (Lwów) і Кракув (Kraków), але усі інші міста надалі не мають у назві букви „ó” - Jaworow, Sambor, Bobrka, Złoczow і т. д.

Фрагмент карти 1859 року

    Висновок.
    Форма написання назви міста Львов, давніше присутня в обох мовах, поступово змінювалась приблизно з XVII ст. Напевно цей процес швидше відбувався в живій мові, ніж в письмовій. Зрештою у ХІХ столітті остаточно затвердились форми: Львів – в українській мові і літературі та Львув (Łwów) – у польській. Отож, форма Львов має своє історичне підґрунтя і про це треба пам’ятати, але використовувати її можна хіба що в історичних розвідках, особливо після того, як москвофіли і московити пробували знову насильно її впровадити.

Корисні посилання:   
  1. Ізборник. Грамоти XIV ст.
  2. Малоруско-німецький словар. Євгеній Желеховський, 1886 р.
  3. Географічний словник Королівства Польського, т. 5, стор. 496
  4. Хроніка тшемешненського монастиря
  5. Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті 1617-1618 рр.
  6. Panorama Lwowa; drzeworyt sztorcowy, 1835 rok.
  7. W. Chrzanowski, Karta dawnej Polski 1:300 000 /1859 rok/ 
  8. Mapa Polski, wydana w 1883 r. w dwóchsetną rocznicę odsieczy Wiednia
  9. Привілеї міста Львова 
10. Samogłoski pochylone
11. Історія польської орфографії

    Село Майдан Дрогобицького району Львівської області може похвалитись декількома цікавими історичними об'єктами. Це невелика охайна дерев'яна Успенська церква (1939 р.), гарна і доглянута дерев'яна вілла (1936 р.), руїна доменної печі (1814 р.), занедбаний мурований багатоповерховий палац (1937 р.) і величний будинок, який називають костелом.

    В дійсності ж цей об'єкт, збудований як храм у 1939 році, так і не був освячений – цьому завадила Друга світова війна. Відтак на сайті Римо-католицької церкви його названо "колишній костел без титулу".

На вході до будівлі досі висить "недекомунізована" таблиця, з якої можна дізнатись про власників об'єкту в радянські часи:
       "Державний комітет Української РСР у справах будівництва і архітектури
        Українське спеціальне проектно-будівельно-реставраційне об'єднання «Укрреставрація»
        Будинок творчості «Реставратор»"

    Висновок.

    Майданський «костел без титулу» безумовно є архітектурною перлиною, яку можна – поки ще не пізно – врятувати. Державні органи зазвичай не справляються з такою метою, тому треба якнайшвидше позбавити сучасних горе-господарів прав власності і передати об’єкт у приватні руки. Несуттєво продати чи віддати його в концесію, несуттєво, що саме новий власник зробить в будівлі – готель, реабілітаційний центр, монастир чи щось інше. Головне, щоби не було змінено архітектурний зовнішній вигляд будинку разом з оточенням, а відтак окраса Майдану не перетвориться в руїну в центрі села і буде надалі служити людям!