zommersteinhof | Entries tagged with схрониська

Біографічна довідка в "Матеріалах до біографії людей гір" у часописі "Верхи" з 1994 року.
Спогади підготував Вітольд Ващук на основі спогадів та свідчень Ельжбети Ґаудін.

Фото 1. Кароль Ґаудін на Гуцульщині. Джерело [2]

Кароль Ґаудін народився 28 жовтня 1898 року в Теребовлі поблизу Тернополя на Поділлі в міщанській родині, яких було багато на території колишньої багатонаціональної Республіки Польща. Родина його батька походила з Франції, родина матері (дівоче прізвище Рабатін) - з Угорщини. Сам Ґаудін засвідчив свою польськість, тікаючи, як учень гімназії, до Польських Легіонів, що якраз формувались. Юнак брав участь у Першій світовій війні та польсько-російській війні як кавалерист. Був двічі поранений, за бойові заслуги отримав звання ротмістра (у віці 19 років!) та відзначений легіонерськими медалями і хрестом Virtuti Militari 2-го класу.

Туберкульоз, набутий у роки війни, змусив його у 1923 р. залишити військову службу. Лише клімат Закопаного зупинив хворобу. Це визначило решту життя Кароля Ґаудіна - він був "приречений на гори".

Спочатку він керував пансіонатом "Ярчисько" в Ящурувці, в Закопаному, а близько 1928 р. ПТТ запропонував йому посаду керівника туристичного схрониська на Заросляку під Говерлою в Чорногорі. Через кілька років "ґаздування на чужому" Ґаудін купив клаптик поляни у фермера на ім'я Шлюсарчик з Ґаджини, і в 1934 році почав будувати власне схронисько під назвою «Ґаджина» за проєктом інженера Тадеуш Райтер.

Фото 2-3. Вид на Відпочинковий дім в Ґаджині". Джерело [2]

Відкрите у 1938 році, схронисько одразу стало дуже популярним і значно збагатило мережу польських туристичних схрониськ на північних схилах Чорногори. У рекламних матеріалах він називався "Будинок відпочинку в Ґаджині". Велика дерев’яна, двоповерхова будівля на високому кам'яному фундаменті гарно вписувалась у оточення. Об'єкт знаходився на висоті 1175 м над рівнем моря. на галявині, в бічному хребті, що відходить від головного хребта Чорногори.

Ґаудін не просто керував об'єктом. Його захопленнями були літні гірські мандрівки, лижні подорожі та риболовля в гірських потоках. Все це значно збагатило послуги притулку і зробило господаря приємним товаришем у гірських походах, якого любило місцеве населення обох статей.

У вересні 1939 року, після вторгнення Червоної армії, Кароль Ґаудін був заарештований і ув'язнений. Звільнений через деякий час, можливо, в результаті втручання місцевих євреїв, він проживав у Ворохті до 1944 року, майже заново будуючи своє життя (він практично все залишив у Ґаджині, забравши з собою лише чайник та кулінарну книгу). Працював у пансіонатах та на місцевій пилорамі. Вивезений до Німеччини, у 1945 році він повернувся вже не в свої сторони, але все ж у гори - оселився в Мушині. Спочатку працював на будівництві, а потім керував пилорамою. У цей період у Мушинському лісництві працювало багато біженців з Гуцульщини, в т.ч. його друзі з Ворохти - Тадеуш Петрович та Міхал Вітковський.

Протягом багатьох років, пов’язаний з лісами та горами (з 1951 року з районом деревообробної промисловості у Старому Сончі), він працював у лісовій промисловості до 1960 р. Помер 13 січня 1970 р. Похований на старому кладовищі у Старому Сончі.

Ґаудін залишив після себе вдячну пам’ять своїх близьких, кілька фотографій та спогадів - ще один з тих, хто творив польський туризм у Східних Карпатах.

Фото 3-4. Кароль Ґаудін і "Відпочинковий будинок в Ґаджині" (світлини з колекції Ельжбети Ґаудін). Джерело [1]

Фото 5. Руїни схрониська у 1997 році. Автор Юліан з Мосіни

Фото 6. Реконструкція схрониська у 2012 році. Автор Zommersteinhof

Корисні посилання:

"Wierchy". 1994 rok
R. Bogdziewicz. "Schroniska górskie od Beskidu Śląskiego do Czarnohory w latach 1874 - 1945"

Безперечно, одними з найкрасивіших схрониськ Польського татранського товариства (ПТТ) у Східних Карпатах у міжвоєнний період були притулки, побудовані в долинах річок Свіча та Молода за проєктом львівського інженера-архітектора Тадеуша Солецького. Замовником обох схрониськ було Львівське відділення ПТТ.

Перше з них було побудоване у 1932 році в долині Свічі (місце на карті). Вартість будівництва склала 30 000 злотих. Слід зауважити, що Т. Солецький виконав проєкт безкоштовно. Об'єкт відкрився 16 жовтня 1932 року.

У будинку на першому поверсі були: хол, їдальня, кухня та велика спальня для спільного проживання. На другому поверсі також був зал і 3 невеликі спальні. На мансарді було іще 4 маленькі спальні.
Після відкриття схронисько пропонувало туристам 17 ліжок на першому поверсі. Через кілька років у ньому вже було 20 ліжок, і будинок міг вмістити 34 людини максимум (додаткові місця були на сіннику). Поруч зі схрониськом був побудований гараж, оскільки до нього можна було доїхати автомобілем.

На жаль, цей прекрасний туристичний об’єкт не пережив Другої світової війни.

Фото №1 i №2 - автор проф. Адам Ленкевич, презес Львівського відділу ПТТ.

Другий притулок був побудований у долині річки Молода (місце на карті). Будівництво цього дуже симпатичного гуртожитку розпочалося наприкінці літа 1935 року.

Згідно плану, проєкт мав забезпечити 30-35 ліжко-місць. Більша частина будівництва була здійснена в 1936 році. До кінця року вже 20 туристів могли поспати на сінних матрацах в імпровізованих кімнатах. Наступного року під час приймання робіт виявилося, що фірма Ґлезінґер (J. Ph. Glesinger) повинна була за власні кошти здійснити деякі столярні виправлення, пов'язані з усиханням дерев'яних матеріалів, наприклад, замінити шалівку внутрішніх стін. Крім того, було закінчено столярні роботи - головним чином у цокольних приміщеннях, а також завершено комплектацію об'єкта меблями і обладнанням.

Туристи мали в своєму розпорядженні на першому поверсі велику спальну кімнату з нарами на 17 осіб та 2 номери на другому поверсі. Решту приміщень, тобто 2 кімнати нагорі та 1 на першому поверсі, призначені для керівника схрониська, зайняла прикордонна служба. За 1937 році заклад прийняв 197 відвідувачів. Через рік в схрониську було 25 ліжок та майже повний комплект інвентарю. У 1939 році ще потрібно було зробити дренаж фундаментів, збудувати систему гравітаційного водопостачання, зовнішні туалети, господарські будівлі та доповнити інвентар. Загалом витрати були оцінені у 14 500 злотих.

До речі, деревообробна фірма J. Ph. Glesinger експлуатувала ліси греко-католицької митрополії. Від пилорами "Glesinger" у Брошневі залізнична вузькоколійка пролягала в різні ґорґанські долини. Збудована для графа Юзефа Потоцького, вона була найдовшою (біля 130 км) і найбільш розгалуженою у Східних Карпатах.
Вузькоколійка була чинною влітку і взимку і мала нормальний пасажирський рух до Осмолоди з оплатою за проїзд. Далі требе було домовитись і їхати до лісничівки "Кругла", від якого до схрониська залишалось пройти лише 1 км по лісовій дорозі.

Несподіваний початок війни не дозволив туристам скористатися з цього прекрасного об’єкту. Схронисько було зруйноване у воєнних лихоліттях. До нашого часу дійшли руїни фундаментів, зарослі кущами і тільки табличка вказує на місце, де стояв притулок.

Джерела:
- Ryszard Bogdziewicz "Schroniska górskie od Beskidu Sląskiego do Czarnohory w latach 1874-1945", s.226-228
- Dariusz Dyląg. Gorgany: przewodnik
- Wikipedia. Schronisko w dolinie Świcy
- Вікіпедія. Молода (притулок)

Переклад тексту з "Turysta w Polsce" NR10 - październik 1936 - Kraków - Warszawa
"Нове схронисько у Бєщадах побудував Чехословацький туристичний клуб (Відділ у м. Мукачево). Схронисько то так звана "Розсипалова хата", розташоване на південних схилах Високого Тину при дорозі, закритій для автомобільного прикордонного руху, що веде від Лавочне через Опорец до Воловця. Відстань від державного кордону - близько 800 м. Схронисько побудоване за великі гроші, виглядає великим, має проточну воду та електричне світло.

Однак стиль його, який пасує радше для готелю у якомусь провінційному місті, є типовим прикладом того, як не повинні виглядати такого типу будівлі в горах. Ця двоповерхова мурована будівля має бляшаний дах, пофарбований у червоний колір, стіни - в жовтий колір, а дверні та віконні рами - в зелений. Сходова клітка, викладена наполовину білим клінкером, пофарбована в жовто-зелені смуги. На щастя для всього ландшафту, схронисько ховається в густому лісі, так що турист, який мандрує по нашій головній стежці, не бачить цієї страшенно відразливої червоно-жовто-зеленої плями. Для польських туристів, крім можливості випити Пільзнера, це схронисько не має великого значення, враховуючи безпосереднє розташування схрониська в Бескиді".

Tekst pochodzi z "Turysta w Polsce" NR10 - październik 1936 - Kraków - Warszawa
"Nowe schronisko na Bieszczadach zbudował Klub czeskosłowackich turystów (oddział w Munkaczu). Schronisko to t. zw. „Rozsypalowa chata" położone jest na południowych stokach Wysokiego Tinu przy drodze zamkniętej dla kołowego ruchu granicznego, a prowadzącej z Ławocznego przez Oporzec do Wołowca. Odległość od granicy państwa około 800 m. Schronisko zbudowane dużym nakładem pieniężnym przedstawia się okazale, posiada wodę bieżącą i światło elektryczne.

Jednak styl jego odpowiedni raczej dla hotelu w jakimś prowincjonalnym miasteczku jest typowym przykładem jak nie powinny wyglądać tego rodzaju budowle w górach. Ten bowiem piętrowy murowaniec posiada blaszany dach pomalowany na kolor czerwony, ściany wyprawionę na kolor żółty, a drzwi i ramy okienne malowane na kolor zielony. Klatka schodowa wyłożona do połowy białym klinkierem wymalowana jest w pasy żółto-zielone. Szczęściem dla całości krajobrazu schronisko to jest schowane w gęstym podszytym lesie, tak, że turysta wędrujący naszym głównym szlakiem nie widzi tej fatalnie odbijającej czerwono-żółto-zielonej plamy. Dla turystów polskich schronisko to poza możliwością wypicia pilznera nie posiada większego znaczenia zważywszy bezpośrednie położenie schroniska w Beskidzie."

Схронисько "Розсипалова хата", пошкоджене польськими диверсантами у 1938 році в рамах Операції "Лом"
Schronisko "Rozsypalowa chata", uszkodzone przez polskich dywersantów w roku 1938 w ramach Operacji "Łom"

WOJCIECH LEOPOLITA

Czerenyszcze nad Skolem (1932)

Ileż to wspomnień z tą nazwą się wiąże

I widzę Skole!

Ta stroma dróżka, co wiedzie ku górze,

nad jar głęboki, zległe wiatrołomy,

przez całe lata trzaskane przez burze —

a nad Oporem miasteczko i domy,

co ponad rzeką przysiadły półkolem —

tor kolejowy, co pełza doliną,

odgłos pociągu, co sapie gdzieś w dali,

a to sapanie echem z gór powraca,

i przez Paraszki odbijane stoki

powoli rytm swój i siłę zatraca,

falami niknie gdzieś w świecie szerokim.

Idziemy razem tą drogą po zboczy

ku Czerenyszczu. Szum rzeki dopływa

i koi serce swej muzyki czarem.

A wokół cisza! Tak sobą uroczym

i tak cudownym jest dla człeka darem.

Spoza zakrętu dwa dostojne woły

wloką ogromną kłodę do tartaku,

wiezie je chłopak bosy, a wesoły,

w parcianych portkach i strzępach kubraku.

Dalej, poboczem, przemyka babina,

ledwie widoczna spod suchych gałęzi,

jej chód stromizna przyspieszać zaczyna,

a ciężar chustką na plecach jej więzi.

My w las wkraczamy!

W buki, co wiodą nas ku połoninie,

obok źródełka, przy wąskiej ścieżynie,

no! i przed sobą kres wędrówki mamy.

Domek myśliwski z widokiem dalekim,

na Synowódzko, gdzie obydwie rzeki,

Opór ze Stryjem zbiegają się razem.

Oczy się sycą cudownym obrazem

łuny znad Stryja, skąd świateł migoty

w gałęziach jodeł jak świetliki płoną,

iskrzą swym pyłem spróchniałe wykroty

i ponad trawą migają zroszoną.

Tutaj nam z czasem liczyć się nie trzeba!

On tu się sączy, nierychliwie mija,

tu pod feerią gwiaździstego nieba

nad blaski świateł bijące od Stryja

daleka łuna jaśnieje znad Lwowa!

Tu święta cisza! Chłoniemy ją sobą,

każde z nas w sercu jej cząstkę zachowa,

aby w przyszłości cieszyć się tą dobą.

Tam linia lasu, w połowie przecięta

stromą ścieżyną, co wiedzie na szczyty

grzbietu Paraszki!

Z niej panorama dokoła zamknięta

poprzez Magórę, Zełemin, Wełyki

i inne szczyty — kto dziś je pamięta —

a nazw ich słuchać mógłbym jak muzyki.

Z dołu dochodzi jelenia sapanie,

aksamit lotu sowy lub puchacza,

a tam przy bagnie dzików żerowanie,

a tu tuż obok szczekanie rogacza.

Zimą donośnie czasem wilk zawyje,

strach i nienawiść budząc swą żałością,

z dalekich gąszczów, w których Misio żyje,

swąd nas dochodzi, znamienny ostrością.

O brzasku, zanim słoneczne promienie

wybuchną gamą złota i purpury,

nim wyjdą z lasu kładąc długie cienie,

zrodzą się mgiełki, ciągnące do góry,

w rosie utopią swoje podobieństwo —

ptaki ogarnie poranne szaleństwo,

poprzez srebrzyste zasieki konarów

z łąk dojdzie bezmiar kwiatowych oparów.

Кожен, хто ходив на г. Парашку, пам'ятає останню галявину перед виходом на хребет. Але мало хто знає, що до війни тут був туристичний притулок або схроніско (з польської мови "schronisko"). Ця галявина називається Черенище і на ній дуже зручно перепочивати після довгого лісового переходу. Деколи туристи з наметами ставлять тут біваки, позаяк на хребті досить часто дують сильні вітри, а тут завжди затишно, та ще й неподалік є джерело.
Як було би добре в наш час мати такий прихисток на маршруті "Сколе - Парашка". Він безумовно користався би значною популярністю серед туристів.

Трошки історії.

У 1930 році було створено Дрогобицько-Бориславський Відділ Польського Татранського Товариства (ПТТ) і в тому ж році було відкрито нічліжну інфраструктуру з використанням вже існуючих об'єктів: в Орові під Цюховим Ділом у будинку фірми Gazolina S.A. (на 29 туристів) та біля Майданського Потоку (в Мальмансталі) у будівлі фірми Godulla (на 23 особи). У 1932 році Відділ орендував у спілки братів Ґредлів п'ять мисливських будинків і облаштував у них незагосподаровані туристичні притулки: на Зелеміні, на Магурі, під Магієм, на Буковинках біля Тухлі і на галявині Черенище, прямо на маршруті зі Сколього на Парашку.

Незагосподарованими притулками називались будинки для туристів, в яких не було обслуги і постійно ніхто не проживав, наприклад, опікун або сторож. Натомість власник або орендар (приватна людина чи туристична організація) мусив дбати про стан будинку і піклуватись про наявність в ньому усього, що потрібно туристам - ліжка або нари, пічка, дрова, казанки, посуд тощо.

Мапа 1935 року, на якій буквами "Schr" позначено схроніско. На доданих фото - галявина Черенище і оголошення про відкриття притулку.

Сколівське Коло Дрогобицького Відділу ПТТ провело ремонти деяких будиночків з метою розвитку ще й зимового туризму: було змінено підлогу, дахи, нари і пічки. В результаті у 1933 році на Черенищі було відкрито повноцінне цілорічне загосподароване схроніско.

Схроніско ПТТ на Черенищі під хребтом Парашки (фото з колекції М. Орловича)

На цій світлині не видно, як саме виглядала будівля притулку, але нічого особливого в ній не було, оскільки це був типовий мисливський будинок, подібний до схроніска на Тростяні, яке також було влаштоване в хатці ґредлівської лісової служби і відкрито у лютому 1934 року.

Схроніско на Тростяні. Світлина Романа Пухальського, друга половина 1930-х років

Попри невеликі розміри в будинку було 10 ліжок і 20 сінників на нарах. Взимку в ньому могло заночувати 10 туристів. В 1935 році з'явилась інформація, що ПТТ вирішило провести ремонт і підвищити категорію об'єкту. Але роком пізніше ці плани було відкинуто. З того часу притулок стояв незагосподарованим, а ключі до нього туристи могли отримати в бюро ПТТ в Скольому, яке в той час знаходилось в будинку Польського Гімнастичного Товариства "Сокіл".

Будинок Польського Гімнастичного Товариства "Сокіл"

На жаль, як і усі інші високогірні туристичні об'єкти в Українських Карпатах, схроніско на Черенищі зникло у воєнному лихолітті. Мало того, після Другої світової війни було впроваджено бездушне слово "турбаза", а назва схроніско потрапила під заборону, оскільки асоціювалася з бандерівським рухом. Зрештою це не було далеким від правди, оскільки різні високогірні колиби, хатки і будинки часто використовувались вояками УПА, яких в околицях гори Парашки не бракувало!.

З часом про притулок на Черенищі усі забули, аж раптом у 1986 році в Лондоні вийшла друком збірка поезій Войцеха Ліса-Ольшевського (1905 р., Львів - 1986 р., літературний псевдонім Войцех Леополіта), який у 1932 році працював сколівським міським суддею. І хоча його поезія не надто високого рівня, однак вона безумовно цінна, як кожні ностальгічні спогади людини, яка була закохана в гори і викладала пережиті емоції на аркушах паперу. У цій збірці є вірш "Черенище над Сколем", уривки з якого варто привести (переклад дослівний, повний вірш польською мовою - тут). Коли читаєш цей вірш, складається враження, що ти йдеш разом з поетом - і бачиш, і чуєш, і відчуваєш те саме, про що він так влучно написав.

Черенище над Сколем

"Скільки ж спогадів пов'язано з цією назвою.

Я бачу Сколе!

Та стрімка доріжка, що веде вгору

Над яром глибоким, крізь вітроломи,

Що бурі творили роками -

А над Опором містечко і будинки,

Що понад рікою присіли півколом -

Залізнична колія, що повзе по долині.

Відголос потягу, що сопе десь в далині,

І це сопіння луною з гір вертається,

І від Парашки схилів відбиваючись,

поволі свій ритм і силу втрачає,

Хвилями десь у світі широкому зникає.

Ідемо разом тою дорогою по схилу

до Черенища. Шум ріки допливає

І заспокоює серце своєї музики чаром.

І тиша навколо! Така собою чарівним

І так чудесним для людини є даром. /.../

Ми входимо до лісу!

Між буки, що ведуть нас до полонини,

обабіч джерельця, при вузькій стежині,

ну! і перед собою кінець мандрівки маємо.

Мисливський будинок з видом далеким

на Синьовидне, де обидві ріки,

Опір зі Стриєм збігаються разом. /.../

Там лінія лісу, в половині перерізана

стрімкою стежиною, що веде на вершини

Хребта Парашки.

З неї панорама навколо замкнена

Через Магуру, Зелемінь, Великий

Та інші вершини - хто зараз їх пам'ятає -

А я їх назви міг би слухати, як музику."

Види на Парашку. Поштівки 1930-х років

Джерела:

- R. Bogdziewicz "Schroniska górskie od Beskidu Śląskiego do Czarnohory w latach 1874-1945";
- Wojciech Leopolita "Żar Gasna̦cej Watry", Redakcya "Kwartalnika Kresowego", Londyn, 1986, t. 1
- Wschodniokarpackie wiersze Wojciecha Leopolity. Almanach Karpacki "Płaj" №48, 2014 rok
- Przegląd turystyczny. Organ PTT. Sierpień 1933 roku

Схронисько під Хом'яком

Колись, блукаючи під горою Хом'як, я наткнувся на підмурівки якоїсь будівлі. Оскільки я вже знав, що під Хом'яком до Другої світової війни було польське схронисько, мене заінтригувало питання – де саме воно було? Якщо на полонині Бараня, то чому бачені мною підмурівки знаходяться зі сторони полонини Хом'яків. Може хтось помилився в назвах полонин?
У книзі М.Орловича "Мої туристичні спогади" є фото, з якого стає очевидним, що схронисько усе ж таки було зі сторони полонини Хом'яків (головним і вбивчим аргументом є вид на гору Синяк).

   І полонинка, і схронисько відіграли важливу роль на початках туризму в Східних Карпатах: саме тут в 1903 році, в студентські роки Мєчислав Орлович перший раз в житті відважився піти в Ґорґани.
   Ось як він про це згадував:
   “Потяг доїжджав до станції Татарів, звідки чудово утримана стежка провадила через ліси на Хом'як (1544 м), одну з найкрасивіших Ґорґанських вершин. (…)
    Тепер я вже не лякався виду гір, як два роки тому, коли той самий потяг віз нас до Яремче, а з Яремче вже далі не пішов, бо не мав хоробрості піти самотньо в незнані околиці. Тепер, маючи вже певну вправу в піших походах, купив собі перед виїздом мапу в масштабі 1:75 000, котру можна було без проблем дістати у Львові, і вже в потязі звербував собі серед випадкових товаришів поїздки аматорів до виходу на Хом'як. З мапи я облічив, що під гору будемо йти п'ять годин, вниз чотири, а що потяг стояв в Татарові десять годин, вважав, що без ризику повернемось до потяга на час. Зрештою заповів, що якщо в дорозі зорієнтуюсь, що часу не вистачить, повернемось з кожного місця, в якому будемо тоді знаходитись. Оскільки однак зі мною пішли тільки молоді люди, витривалі і з міцними серцями, темп маршу був такий, що не тільки не забракло нам часу, але після повернення до Татарова ми змогли ще й підкріпитись в місцевій ресторації.»

   У 2011 році мені вдалось знайти біля цієї полонинки цеглини з чітким промисловим тавром «Ramlerówka». Очевидно, саме з неї було збудована довоєнне польське схронисько (язик не повертається вжити слово турбаза, тому що це радикально різні поняття, хоча Орлович теж вживав вираз "baza turystyczna", однак радше в сучасному розумінні поняття "інфраструктура").

Цеглу з логотипом «Ramlerówka» виготовляв у Коломиї Герш Рамлер від 1897 до 1910 р. Помер він трагікомедійно: Цісарсько-королівський уряд міста уклав з успішним підприємцем Г. Рамлером кредитну угоду про використання його продукції для зведення і покриття приміщення суду та в’язниці. Однак минали роки, а влада на місцях виплачувати йому заборгованість не особливо квапилася. Аж якось наш знервований «цегляр» при зустрічі з бургомістром дорікнув йому, що, - я, мовляв, - такий кримінал вибудував власним коштом, що у ньому за честь мав би сидіти сам найясніший Франц Йосиф, дай йому Боже здоров’я. Опісля, як то кажуть «поскрибований» Рамлер «вкусився за язика» та вже було пізно. Справу за образу гонору цісаря подали до того ж суду. Так необережно мовлена тирада Рамлера стала для нього фатальною і як наслідок 14 діб арештантської келії, а ще через кілька днів від образи він помер року 1910-го.
Цегляне виробництво перейшло до Рамлерового зятя Мозеса Лянде. Справи, очевидно, просувалися не зле, бо його вироби були відзначені «Дипломом Міністерства промислу і гандлю» за рік 1929-ий.

На жаль, ні від фабрики «Ramlerówka» у Коломиї, ні від польського схрониська під Хом’яком не лишилось ані сліду...
Але чому б не помріяти, що колись під Хом'яком знову збудують туристичний притулок, турбаза чи пансіонат... і на ньому встановлять табличку
«Пам'яті першого туристичного організатора в Галичині доктора Мєчислава Орловича»!!!