Zommersteinhof

Княжі скелі в с. Тишівниця

Tue, 14 Oct 2025 12:53:00 GMT

Княжі скелі — група скель над долиною ріки Стрий у Стрийському районі Львівської області, у північній околиці села Тишівниця

Джерело фото: energy.butterfly

Масив складається з трьох скель: Княжа, Ярославна, Ханська.

Назви їх пов’язані з легендою, яка оповідає про те, що на руську землю напали татари.
Війська князя та татар зійшлися в битві в урочищі Межиброди. Князь керував битвою зі скелі, що височіла над річкою серед лісу. З кожною годиною становище руського війська погіршувалося. Татари підбиралися вже до охорони князя. Особливо пильнували за дочкою князя Ярославною, яка була настільки вродливою, що в неї закохався татарський хан. Була вказівка взяти князівну в полон тільки живою.

Найжорстокіша битва відбувалася на скелі, де був князь з дочкою. Татар насунуло стільки, що скеля розкололася на двоє. На одній стояв князь, а на другій князівна, оточена ворогами. Щоб не здатися ворогові, Ярославна скочила зі скелі в ріку, а хан, який плив до скелі через річку на коні, скам’янів від горя. Татарське військо, побачивши смерть хана, кинулося втікати, а руські воїни знищили їх до кінця. До цього часу збереглися скелі: Княжа, Ярославни та Ханська.

comments

Вимова числа 92 різними європейськими мовами

Sat, 09 Aug 2025 11:41:05 GMT

Сьогодні пропонуємо цікаву карту, яка ілюструє вимову числа 92 різними європейськими мовами. Тут є кілька дивовижних особливостей, оригінальність яких походить від стоп (так, стоп – від тіла), тому варто зупинитися на цій захопливій темі.

Система числення – це надзвичайна річ. Здавалося б, очевидна та інтуїтивно зрозуміла, вона століттями забезпечувала бухгалтерам стабільний дохід. Однак людству довелося докласти чимало зусиль, щоб приборкати цей непокірний рахунок та всі ці цифри. Зрештою, щоденні покупки, платіжні операції та домашні справи вимагали ефективного використання чисел, тому протягом історії різні системи намагалися спростити цей процес. А оскільки рахунок з чимось під рукою, а точніше, на руці, залишається найбільш інтуїтивно зрозумілим, багато хто з них використовував для цієї мети анатомію людини.

Отже, у нас є дванадцяткова система числення, фрагменти якої постійно засмічують наше життя в кожному з 12 місяців року, у щоденному 12-годинному циклі, у дюжині, копійці, 60 хвилинах та багатьох інших елементах опису реальності, що нас оточує, і яка є результатом кількості фаланг на одній руці, підрахованих за допомогою великого пальця тієї ж руки (зрештою, інша рука часто була зайнята).

Поряд з нею, домінуючою системою є десяткова система числення, типова латинська система числення, з якою ми всі знайомі та яка чудово зарекомендувала себе для тих, хто має десять пальців. Однак, двадцятирічна система, яка додавала пальці на руках до пальців на ногах, також була популярною свого часу. Вона була набагато практичнішою за десяткову систему, особливо в торгівлі, вимірюванні та поділі товарів, головним чином завдяки своїм більшим можливостям ділення (на 2, 4, 5 та 10). «Відбитки» цих систем можна побачити в мовах сьогодні, тому варто розглянути кілька прикладів, таких як число 92.

Як видно з приведеної карти, остаточною системою є та, в якій ми спочатку виражаємо кількість десятків, а потім додаємо одиниці (як у польській мові). Ця структура відображає десяткову систему числення та є типовою для культур, де рахунок на пальцях був поширеним явищем, а числа організовувалися в групи по десять, що впливало на те, як вони вимовлялися та писалися. Упорядкування чисел від більших до менших (тобто десятки перед одиницями) також сприяло розумінню та обробці інформації, особливо в комерції та адмініструванні, і така структура загалом була більш прозорою та узгоджувалася з розвитком систем письма та математики. Тож поки що жодних сюрпризів.

Цікаве починається, коли ми дивимося на німецьку мову. Число 92 цією мовою називається «zweiundneunzig», що буквально означає «два і дев'яносто» («zwei-und-neunzig»). Дивно? Трохи. Бо який сенс спочатку вимовляти менше число, а потім більше? Що ж, це не випадковість і не примха. Цей зворотний порядок сягає корінням у прагерманські часи, дуже-дуже давні часи, коли люди в цих регіонах тільки починали створювати числа і ще не використовували писемність. Загальна ідея полягала в тому, щоб спочатку виразити кількість одиниць, а вже потім кількість десятків. Таким чином, давнім мешканцям цих земель було легше будувати речення та надавати ритму своїй мові, яка, зрештою, мала сильний характер і добре поєднувалася з такою триелементною інтонацією. А оскільки німецька мова — це мова, яка не була сильно романізована і, загалом кажучи, досить консервативна, ця лінгвістична атипія збереглася в числівниках і донині.

Однак, справжнє числове орігамі починається з французької мови, яка блискуче перегукується з колишньою популярністю 20-річної системи числення. Французькою мовою 92 – це «quatre-vingt-douze», буквально чотири двадцятки [і] дванадцять. Або, іншими словами, 4 × 20 + 12 = 92. Це трохи заплутано, але в цьому полягає спадщина кельтських та галльських числових традицій. Звичайно, не можна сказати, що протягом історії не було спроб спростити цю нотацію – французи зробили деякі кроки у спрощенні чисел кілька століть тому (septante = 70). Однак, оскільки не всі були готові до такої збоченої революції на той час (що може бути дивним, особливо в контексті цієї широти та довготи), це лінгвістичне сальто було збережено.

...що насправді не є чимось екстравагантним порівняно з тим, що данці роблять з числами. Данською мовою 92 – це «tooghalvfems», буквально «два з половиною до п'ятої двадцятки». Кошмар. Але спробуймо якось його приборкати. Отже, у нас є «воно», яке дорівнює 2. Це ще просто. Гірше справи з «halvfems», що походить від «halvfemsindstyve» — «halv» означає «половина», а «femsindstyve» — це 5 × 20, і таке ціле можна описати як «половина перед п'ятою двадцяткою», що означає: 5 − 0,5, отже 4,5 × 20. Додайте цю скромну 2 попереду, і вуаля, 2 + (−0,5 + 5) × 20, або 92, як бачите. Звучить як тирада впертого математика, який провів забагато часу в барі та відчайдушно хоче розгадати логічну головоломку. Але хіба це не захоплююче? Данська система лічби, так міцно пов'язана з числом 20, сягає часів, коли північноєвропейські країни встановлювали інтенсивні торговельні відносини з містами Нижньої Німеччини. У той час як норвежці та шведи спростили собі рахування, данці вирішили дотримуватися своїх старих, традиційних форм.

Кожна мова — це своя маленька історія. Завдяки таким крихітним залишкам ми можемо знайти сліди давніх звичаїв, способів мислення та повсякденних потреб, які формували те, як ми рахуємо, говоримо та розуміємо світ сьогодні. Навіть щось таке, здавалося б, просте, як «дев'яносто два», може розповісти нам дещо про міграцію, торгівлю, культуру та про те, на чому люди колись рахували — пальцях рук, ніг або і тому, і іншому водночас. Можливо, саме тому іноді варто розглядати числа не як сухі дані, а як свідків історії, бо вони містять більше, ніж ми усвідомлюємо.

/Калюд, Андреа та Аннемарі Веркерк. 2016. «Типологія та діахронія вищих числівників в індоєвропейській мові: філогенетичне порівняльне дослідження». Журнал еволюції мов 1 (1): 91–108/

/Calude, Andrea, and Annemarie Verkerk. 2016. “The Typology and Diachrony of Higher Numerals in Indo-European: A Phylogenetic Comparative Study.” Journal of Language Evolution 1 (1): 91–108/

Джерело: www.facebook.com/share/p/1A8nkhtTA1/

comments

Королева на горошині

Wed, 09 Oct 2024 15:21:23 GMT

Поцікавився, чим же володіла королева Франції Анна Ярославна...
А це був малесенький "острівець", позначений на мапі синім кольором!
У перекладі з французької "Domaine royal" - королівські володіння.

comments

Церкви, костели і синагоги Львова в радянські часи

Thu, 03 Oct 2024 13:25:16 GMT

Інформація Львівського міськкому КП України Обкомові КПУ про використання культових споруд
Джерело: КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ. ЗАХІДНІ ЗЕМЛІ. Том III. 1966-1971

comments

Залізний лицар - старовинний символ патріотизму і волонтерства

Thu, 18 Jul 2024 10:19:14 GMT

Історія “Лицаря в зброї” (тобто в обладунках) почалась у 1915 році зі встановлення у Відні дерев’яної скульптури для забивання в неї цвяхів. Кожен охочий в залежності від внесеної суми міг забити залізний чи срібний цвях у фігуру і через деякий час дерев'яна скульптура стала залізним пам'ятником. Отримані кошти йшли на підтримку сиріт та вдів воїнів, полеглих на фронтах Першої світової війни. [1]

Згодом подібні фігури почали встановлювати в інших містах Австро-Угорщини і Німеччини на честь визволення від російської окупації. Деколи це були не скульптури воїна в обладунках, а які-небудь інші дерев’яні предмети, як от щит у м. Стрий [12] або імператорський герб у м. Чернівці. І навіть, якщо отримані кошти могли бути незначними, масштабна пропагандистська акція створювала відчуття патріотизму, піднімала бойовий дух і зміцнювала відчуття єдності.

Перший галицький лицар постав у Львові. Урочистості відбулись в неділю 2 квітня 1916 року на Гетьманських Валах (тепер пр. Свободи). Ось як це описували в краківській газеті “Ілюстровані новини”:

“Минулої неділі у Львові відбулося урочисте відкриття «Лицаря в обладунках» роботи скульптора пана Нальборчика. На церемонії були присутні представники духовенства всіх обрядів, депутати військової, державної та автономної влади, німецький та аргентинський консули, корпорації та натовпи громадськості.
Імператора репрезентував комендант міста Львова генерал-майор Рімль від імені хворого губернатора генерала Колярда. Під час його прибуття музика заспівала народний гімн, а урядовий комісар староста Ґрабовський виступив із промовою, в якій просив місто Львів висловити вдячність за делегування намісника цісаря. Після промови генерала Рімля опустилася завіса і почалося забивання цвяхів. Перший цвях від імені цісаря забив генерал Рімль. Під час церемонії над головами присутніх кружляли три літаки.” [2]

Комендант м. Львова ген. Рімль (на підвищенні) під час промови на урочистостях відкриття “лицаря в зброї”. Фот. М. Мюнц, Львів

Військовий оркестр грає Гімн народний (Volkshymne) на відкритті “залізного лицаря”

Ген. Рімль та члени Комітету перед фігурою «лицаря в зброї» під час дефіляди. Фот. М. Мюнц, Львів

Кожен бажаючий купити і забити цвях отримував пам'ятковий листок (т. зв. “цеглинку”) з текстом, написаним польською, німецькою і українською мовами:

"Зелїзний лицар міста Львова
Сей воєнний памятник 1914-1916 виставлений в р. 1916, під повним слави панованєм Єго Цїсарського і Королївського Величества Франца Йосифа І.
Властитель сего памяткового листка брав участь в здвигненю памятника через вбитє гвоздя.
Кожен гвіздь до сего лицаря коштує 50 сотиків, а усмиряє недолю вдів і сиріт по тих героях, котрі лягли на полї слави за Бога, Цїсаря, Короля і Вітчину.
Прихід впливає до ц. к. австр. військового фонду вдів і сиріт для цїлої оружної силиб в котрій містять ся також Легіони.
За комітет:
Павлїна ф. Колярд Почесна президентка
Ген. Майор Рімль Президент"

Пам'ятковий листок

Крім встановлення фігури на Гетьманських Валах, у тому ж році почався випуск поштових листівок, значків і зменшених копій "Лицаря в зброї", які досі можна купити на інтернет-аукціонах.

Пам’ятні поштівки, значок і бронзова фігурка “Залізного лицаря”

До речі, серед експонатів Львівського історичного музею можна теж побачити цю мініатюрну копію, але не тільки - у холі "Чорної кам'яниці" можна детально оглянути оригінальну скульптуру "Львівського лицаря", котра потрапили до музею після закінчення Першої світової війни.

Історична скульптура львівського Лицаря в зброї. Фото Zommersteinhof

Вслід за столицею Галичини естафету встановлення залізного лицаря підхопив Дрогобич - нафтова столиця нашого краю. На постаменті скульптури було вирізьблено напис “Pro Patria”("За Вітчизну") і дата 14 травня 1916 р., а на щиті красувався герб міста. У перший же день було зібрано астрономічну суму в 400 000 австрійських крон. При цьому дохід не мав вирішального значення, важливішим був пропагандистський ефект, оскільки залізні воїни апелювали до народного патріотизму.

Дрогобицький залізний лицар. Джерело: “Дрогобич і Дрогобицька земля”

Патріотична ініціатива столітньої давності знайшла своє продовження в наші часи. У Львові та Івано-Франківську були встановлені своєрідні “залізні лицарі”, а у Дрогобичі справа викликала значний резонанс у суспільстві, але так і не дійшла до реалізації...

Львів.

30 липня 2014 року у Львові біля входу до Ратуші було встановлено фігуру св. Юрія Змієборця, котру символічно була названо “Львівським лицарем” [6]. Кожен міг задонатити суму від 100 гривень і прибити на щит святого Юрія металеву пластинку із зображенням тризуба. За перші два місяці акції українці пожертвували близько 1 500 000 гривень. Зібрані кошти були направлені на закупівлю ноктовізорів, далекомірів, тепловізорів, прицілів, біноклів тощо. Вже у жовтні того ж року “залізний” святий воїн переїхав у палац Сапєгів на вул. Коперника, 40а [7]. Наразі фігура святого недоступна, оскільки потребує ремонту, але волонтерська акція "Львівський лицар" триває надалі.

Львівський “залізний лицар”. Фото взято з photo-lviv.in.ua

Івано-Франківськ.

У 2015 році громадські діячі міста Івано-Франківська ініціювали встановлення залізного лицаря на т. зв. “стометрівці” (вул. Незалежності, 18). Кошти, які збиралися з забивання цвяхів, передавалися на оздоровлення поранених військовослужбовців ЗСУ в АТО. Але ініціатива не набула великої популярності і за 6 років лицар так і не став залізним. У 2021 р. лицаря перевезли до Галицького замку, де він спокійно стоїть у куточку, а туристи, що роблять фотосесію, навіть не здогадуються, якою була первинна ідея створення цієї скульптури.

Лицар, встановлений у Івано-Франківську, а потім перенесений у Галич. Джерела фото: report.if.ua і davniyhalych.com.ua

Дрогобич.

У 2016 році у Дрогобичі теж з'явилась ініціатива відбудови “Лицаря в зброї”, що викликало неабияке зацікавлення. Серед істориків, краєзнавців та простих містян і жителів району спалахнули навіть суперечки через різні оцінки такої акції. Якщо комусь цікаво почути ці думки, можна переглянути відео «Лицар в збруї». Чи потрібний він Дрогобичу? Зрештою схоже, що більшість авторитетних голосів була проти цієї ідеї, тому вона так і не дійшла до втілення.

Чому ж ці патріотичні ініціативи не прижилась в сучасній Галичині? Здається, справа тут не в різних історично-політичних оцінках автрійського “Kriegsnagelungen”, а в тому, що на відміну від періоду Першої світової війни у нас з’явились радикально інші та набагато швидші способи збору та переказу коштів і цілком зрозуміло, що забивання цвяхів не може порівнятись зі зборами благодійних внесків через соцмережі, миттєвим переведенням платежів і т. д. Світ змінився, тільки ворог лишився той самий...

Корисні посилання:

1. Wikipedia. Kriegsnagelungen (Військове забивання цвяхів)
2. Nowości ilustrowane, 1916, nr. 15. Odsłonięcie "Rycerza w zbroi" we Lwowie
3. Nowości ilustrowane, 1916, nr. 16. "Żelazny rycerz" we Lwowie
4. Інтерактивний Львів. Імперська пропаганда та національні протиріччя (1916)
5. Енциклопедія сучасної України. Ян Нальборчик
6. Львівський Лицар – це добра історія 1916 року...
7. Львівський лицар переїхав в палац Сапєгів
8. Легенди Станиславова. Залізний лицар
9. Дерев’яний лицар, який не став залізним
10. Залізний вояк
11. Б. Лазорак, Б. Скварек, Т. Лазорак. Дрогобич і дрогобицька земля у 1914-1919 pp. Дослідження історії міста та регіону
12. Нотатки стриєзнавця. Микола Закусов. У пошуках «Лицарського щита»

comments

Лянґ Кароль Фердинанд — один з перших фотографів Львова

Tue, 21 May 2024 09:08:48 GMT

Кароль Фердинанд Лянґ (Lang Karol Ferdynand) був власником фотоательє, що діяло у першій половині 1860-х років в одному з приміщень монастиря бенедиктинок у Львові. Існує припущення, що він був ветераном Листопадового повстання 1831 р. К. Ф. Лянґом (1811–1906), флейтистом театру Скарбка та скрипковим майстром. І хоча у біографічних даних музиканта не згадується про його фотографічну діяльність, це може означати, що він не надто довго і не вельми активно нею займався.

Віньєтки фотографа на зворотньому боці студійних фотографій

Лянґ був автором кільканадцяти фотографій Львова, поширених у серіях «Види міста Львова» та «Види міста Львова та околиць». Відомо, що у 1869 році він сфотографував катафалк, виставлений на честь короля Казимира Великого в Домініканському костелі у Львові, і здається, це була його остання робота.

Віньєтки пейзажних фотографій

Звичайно, що на видах Львова понад 150-річної давнини можна помітити які-небудь цікавинки. Тож придивимось до деяких світлини Лянґа.

На фотографії нинішньої площі Міцкевича на початку вулиці Академічної (нині пр. Шевченка) помітно симпатичний двоповерховий будиночок, якому залишалось існувати ще тільки десятиліття. У 1872 р. на його місці було збудовано кам’яницю для Галицького акціонерного іпотечного банку, яка існує досі.

Площа Фердинанда (тепер пл. А. Міцкевича)

На світлині площі Ринок можна звернути увагу, наскільки забудованими були перші поверхи деяких старовинних кам’яниць. Магазин Кароля Вільда у палаці Бандінеллі взагалі виглядає ніби якийсь сарай. Очевидно світлину зроблено на світанку, коли на площі майже немає людей, а усі магазини наглухо закриті. До речі, є світлина Юзефа Едера 1865 року, на якій видно відчинений магазин Вільда, вхід до якого накрито двома полотняними маркізами (фото тут).

Площа Ринок

Синагога Темпль на площі Старий Ринок часто потрапляла в об’єктиви фотографів. Але світлина Лянґа напевно є найдавнішою з них. Крім синагоги в кадрі є велетенський Дім Інвалідів, урочисте відкриття якого відбулось 4 жовтня 1863 року.

Іще одним цікавим елементом цього фото є Кортумова гора на горизонті, яка абсолютно безлісна і виглядає немов невисока карпатська полонинка, в той час як тепер майже всю гору густо вкривають дерева і кущі.

Синагога Темпль на площі Старий Ринок

Цікаво було зрозуміти, звідки фотограф зробив цю світлину, адже на площі Старий Ринок не було і досі немає таких високих будинків. Прийшлось проаналізувати мапу, на якій я позначив: №4 — Дім Інвалідів, №2 — площу Старий Ринок. Відтак я проклав між ними пряму лінію, а, коли потягнув її далі в сторону Замкової гори, раптом усе стало ясно — Кароль Лянґ зробив це фото з вежі колишнього монастиря бенедиктинок (на мапі №1). В цьому нічого дивного, адже на території монастиря містилось його фотоательє, тож отримати доступ до вежі для нього не складало проблеми.

Мапа 1895 року і сучасна карта

Натомість невеликий будинок (на мапі - під №3) досить часто визначають, як львівську пивоварню, але завдяки обом мапам можна зрозуміти, що насправді це т. зв. Газовий заклад (газівня), а пивоварня знаходиться настільки лівіше, що навіть не потрапила в кадр. Львівська газівня почала працювати у 1858 році, тож не дивно, що Карл Лянґ зробив окрему світлину і нового промислового закладу, і Дому Інвалідів.

Вид на Газівню і Дім Інвалідів, 1861-1863 рр.

Ось один з видів Львова 1860-х років, про який пишуть, що він зроблений з копця Люблінської Унії. Але тут варто або залізти на гору, або знову взяти мапу і прокласти пряму лінію від вежі Ратуші через купол колишнього Домініканського храму, щоби зрозуміти, що фотограф робив цю світлину з гори Лева.

Вид на центр міста з гори Лева

Цей вид з гори Лева майже не змінився до наших часів. Напевно єдине, що додалось, це північна вежа храму св. Михаїла, збудована у 1906 році і така зміна була нашому місту тільки на користь, чого не скажеш про сучасні новобудови на горизонті.

Фотоколаж зі світлиною Лянґа і сучасним видом (джерело: zahid.espreso)

Про наступну світлину можна сказати, що в ній ніби немає нічого цікавого - храм не змінився, скульптура св. Яна з Дуклі зникла після світової війни, трохи прибуло рослинності і т. п. Але якщо придивитись, можна помітити “привида”, а саме напівпрозору композицію, що складається з коней, воза і фурмана. На давніх фото часто зустрічаються такі розмиті плями. Справа в тому, що в ті часи неможливо було зняти рухомий об’єкт, оскільки витримка тривала декілька хвилин. Тому фотографи знімали статичні об’єкти, природні пейзажі або студійні портрети. А усе, що рухалось (люди, звірі, автомобілі тощо) залишалось на світлині напівпрозорою хмаринкою.

Бернардинський костел (тепер церква св. Андрія) і “примара” на площі перед ним

Щоби продемонструвати вищесказане, як приклад приведу фрагмент світлини іншого фотографа з 1912 р. . На першому плані видно високу конструкцію. Це оглядове колесо, яке обертається, але навіть при малій швидкості колеса замість нього на світлині залишились ледь помітні розмиті кругові лінії.

Лунапарк на Кайзервальді. Фрагмент світлини Марека Мюнца, 1912 р. (повне фото тут)

Колишній монастирський комплекс і костел Непорочного зачаття Діви Марії (тепер церква Християн адвентистів сьомого дня) зазнали деяких змін з часів Лянґа — зникла дзвіниця, з’явився гарний присінок при вході до костелу, монастир став вище на один поверх, а на фасаді замість ікони красується барельєф Богородиці. Фотограф закарбував ще й частково прикритий деревами напис на фасаді, який нагадував про реставрацію костелу: “Після пожежі відновлено 1834” (лат. Post incendium restauratus MDCCCXXXIV). Цікаво, що зазвичай написи про реставрацію розміщують на малопомітних таблицях, а не великими буквами на фасаді, де радше пишуть які-небудь теологічні вирази.

Колишній монастирський комплекс і костел Непорочного зачаття Діви Марії

Каплицю на Вульці було споруджено до річниці Січневого повстання польського народу проти Російської імперії, про що свідчить напис польською мовою: “Каплиця Матері Божої Ченстоховської у Львові на Вульці, збудована 1863 року в пам'ять про братів, полеглих у боротьбі з варварською Москвою”.

Каплиця зникла через декілька десятиліть після Другої світової війни. Варто почитати про неї статтю О. Шутюка "Львів, якого не повернеш. Каплиця на Вульці".

Каплиця на Вульці

Під цим текстом видно витиснений напис “K. FER. LANG FOTOGRAF WE LWOWIE ” (К. ФЕР. ЛЯНҐ ФОТОГРАФ У ЛЬВОВІ).

Інскрипція Кароля Фердинанда Лянґа

Цікаво, що на сайті Polona.pl подають два зображення каплиці і на одному з них є додаткові постаті чоловіка і жінки, що спускаються вниз по стежці, відрізняються також основи дерев і контури копця. На сайті подають, що це фотографія, хоча звертають увагу, що вона могла бути підмальована аквареллю. В любому випадку це додає інформацію про те, що в закладі Лянґа робили не тільки світлини, а й малюнки та літографії.

Насамкінець приведу цікаву світлину Личаківського цвинтаря, зроблену К. Ф. Лянґом, яка цілком можливо є першою фотографією кладовища.

Личаківський цвинтар, 1861-1863 рр.

Використані джерела:

1. Biogramy fotografów czynnych na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej

2. Winiety - czyste

3. Karol Ferdynand Lang. Polona.pl

4. Photographs By Karol Ferdynand Lang, Poland

5. Львів позаминулого століття у фотороботах Карла Лянга. Фотографії старого Львова

comments

Святий Ян Непомуцький - втрачені та збережені скульптури у Львові

Tue, 16 Apr 2024 08:38:14 GMT

Маловідомий для українців святий Ян Непомуцький (Іван Непомук) є найпопулярнішим святим у Чехії і не тільки - сотні церков і каплиць, присвячених йому, тисячі його скульптурних та іконографічних зображень можна побачити не тільки в Європі, але й за океаном – у Південній Америці, Африці і навіть Азії.
Католицька церква вшановує його пам'ять 16 травня. Тож вшануймо і ми цього святого, котрий колись був одним з покровителів нашого міста Львова!

Святий Ян Непомуцький. Фото Zommersteinhof

Зазвичай святого зображують у священичому облаченні: сутані, роккетто і з біретою на голові. Атрибутами св. Яна Непомуцького є хрест у руці (найчастіше з розп’яттям - символом віри), пальмова гілка (символ мучеництва і перемоги), іноді палець на устах (символ збереженої таємниці сповіді), деколи книга, а також п'ять зірок на німбі навколо голови, що значно вирізняє його з-поміж інших святих, адже з зоряним німбом, головним чином, буває зображена іще тільки Діва Марія. Загалом у Європі налічуються десятки тисяч його зображень, а у світі близько 66 тисяч [1, 2].

В Україні римо-католицька церква нараховує десять діючих святинь, присвячених св. Яну Непомуцькому – сім костелів і три каплиці [3]. Існує також дуже багато розсіяних по містах і селах скульптур, більшість з яких перебуває у вкрай незадовільному стані. З багатьох збережених, відновлених або відреставрованих скульптурних зображень святого мученика (а є їх щонайменше близько сотні) приведу приклад тільки шести: мистецьки виконані скульптури у с. Щирець на Львівщині, м. Ужгород, м. Бучач, а також зроблені народними майстрами фігури у селах Красів і Суходіл на Львівщині та с. Красне на Тернопільщині.

Скульптури св. Непомука у с. Щирець (фото Zommersteinhof), м. Ужгород [7], м. Бучач [8], с. Красів (фото Zommersteinhof), с. Суходіл [9], с. Красне [10].

У Львові не було храму, присвяченого св. Яну Непомуцькому, але при костелі св. Анни з 1750-х рр. діяло Братство св. Яна Непомуцена. У 1810 р. братчики встановили перед святинею кам’яну поліхромовану фігуру святого, яку можна помітити на старих світлинах. Більше знаний як захисник від повеней, св. Непомук є також покровителем подорожуючих, особливо паломників, тому його фігури часто зустрічаються на перехрестях і розвилках доріг. Очевидно, саме за цією логікою Братство встановило фігуру святого на роздоріжжі вулиць Городоцької та Янівської.

Літографія Йозефа Свободи 1865 р.

На Кадастровій карті Львова 1849-1853 рр. автор дуже виразно зобразив фігуру св. Непомука з хрестом у лівій руці.

Кадастрова мапа Львова 1849-1853 рр.

Цікаво, що на цю статую звернули увагу навіть автори «Географічного словника Польського королівства та інших слов’янських країв» [4], хоча, прямо скажемо, згадка про скульптури - рідкість на його сторінках. На жаль, після Другої світової війни скульптура зникла, тож представлена нижче світлина 1940-х років, можливо, була для неї останньою.

Поштівка 1941-1944 рр.

Згідно легенд, святий Ян Непомуцький є покровителем мостів і вод та захисником від повеней. Тому в Чехії, починаючи від першої у світі скульптури святого на Карловому мості [5], більшість таких фігур стоять поблизу річок. Очевидно, саме тому один зі львівських Непомуків стояв спочатку на мості перед готелем «De Russie» (пізніший готель «Жорж»), а у 1830-х роках був перенесений і встановлений на мості св. Яна (Непомука) [6] біля устя потоку Сорока до річки Полтви (в кінці сучасного пр. Шевченка). На Кадастровій карті бачимо фігурку святого з хрестом у руці, зображену прямо на "жовтоколірному" мості.

Кадастрова мапа Львова 1849-1853 рр.

На наступній світлині виразно видно кам'яний міст над Полтвою і скульптуру святого покровителя мостів і вод на високому п'єдесталі.

Фігура св. Яна на мості над Полтвою. Фрагмент фото Юзефа Едера, 1870 р. (повне фото тут)

У 1871 році площа св. Яна отримала нову назву – Академічна, а через 8 років річку було сховано під землю і святий Непомук залишився «не при справах»… Ще пізніше - у 1897 р. - домінантою цього місця став пам’ятник польському комедіографу Александрові Фредрі і деякий час обидві скульптури стояли по різні боки площі. Святий покровитель вод з сумом дивився на замуровану річку, а граф у задумі споглядав у сторону свого вже не існуючого палацу.

Фігура св. Яна і пам’ятник А. Фредрі на площі Академічній

Очевидно, під час впорядкування площі у 1920-х роках фігуру святого знову було перенесено, тим разом не надто далеко – на терасу перед костелом св. Миколая (тепер церква Покрови) [6]. Після ІІ світової війни ця скульптура, як і попередня, зникла безслідно.

Святий Ян Непомуцький перед костелом. Фото Марека Мюнца, 1910 рік

Щодо іще однієї фігури через слабку якість світлини складно сказати напевно, чи це св. Ян. Але характеристично похилений силует скульптури і місце, де поблизу колись був міст через Полтву, дозволяє припустити, що це теж був святий Непомук з хрестом у правій руці.

Засклепіння Полтви біля театру Скарбека. Фото до 1890 р.

Іще одна скульптура святого Яна Непомуцького стояла перед костелом Марії Магдалини. Вона височіла на прямокутному стовпі в’їзної брами до парафіального саду, поряд зі знаменитою капличкою Сикстів. На кадастровій мапі 1853 р. позначено обидві фігури, але не надто виразно. В радянські часи капличку було розбито, а фігура святого зникла. У 2020 р. капличку Сикстів було відреставровано, разом з огородженням, але стовп, на якому стояв св. Непомук, так і залишився порожнім…

Капличка Сикстів і св. Непомук у 1920-х рр. і у 2024 р. Фото Zommersteinhof

Перед костелом св. Мартина (тепер церква Християн Віри Євангельської «Віфанія») св. Ян Непомуцький стояв обличчям до входу, вітаючи усіх вірних християн, що приходили помолитись і сповідатися. Цікаво, що ця скульптура теж позначена на Кадастровій карті 1853 року (обведена жовтим колом), хоч і не настільки виразно, як у попередніх прикладах.

Кадастрова мапа Львова 1849-1853 рр.

Після ІІ світової війни комуністична влада нищила скульптури святих в різних публічних місцях міста, а тут і поготів – на території монастиря було розташовано радянську військову частину.

Св. Ян Непомуцький перед костелом св. Мартина. Фото А. Ленкевича (поштівка 1938 р.)

Крім фігури перед костелом, було іще скульптурне зображення у головному вівтарі. Відомо, що Йоган Ґеорґ Пінзель та Іоанн Ґертнер виконали для львівського костелу Святої Трійці (тепер Преображенська церква) бічні вівтарі. Крім того Пінзель у 1757 році додатково зробив для цих вітарів невеликі статуї святих Яна Непомука та Якима [11]. Дослідники припускають, що після закриття монастирів і храмів внаслідок реформи 1781 р. ці скульптури потрапили до костелу св. Мартина [12], а у 1789 р. були перевезені до костелу у Новому Милятині.

Св. Ян Непомуцький з головного вівтаря костелу св. Мартина. Фото А. Бохнака, 1927 рік [13]

Усі вищезгадані скульптури можна віднести до теми «Львів, якого не повернеш», але не все пропало – у місті збереглося кілька скульптурних зображень святого Яна Непомуцького!

Одне з них знаходиться у правій ніші фасаду церкви Святого Архистратига Михаїла на вул. Винниченка.

Святий Ян на фасаді церкви св. Михаїла. Фото Людмили Мігаль, 2020 рік

Два скульптурних зображення св. Яна Непомуцького знаходяться у церкві св. Андрія на площі Соборній. Обидва були виконані Томасом Гуттером спільно із Конрадом Кутшенрайтером у 1736—1737 рр.

Одна скульптура стоїть на вівтарі у бічній правій наві. Святий традиційно представлений у священичому вбранні - сутані, роккетто і біретою, а також з хрестом у правій руці.

Святий Ян у бічній правій наві. Фото Zommersteinhof

Друга скульптура знаходиться у верхній частині вівтаря св. Антонія Падуанського, в оточенні ангелів, херувимів і путті. У правій руці святий тримає хрест з розп’яттям, а у лівій – пальмову гілку.

Святий Ян на бічному вівтарі. Фото Zommersteinhof

Іще одна скульптура знаходиться на Личаківському цвинтарі (поле №12). Це досить незвичне розташування для опікуна потопаючих, подорожуючих, паломників, покровителя мостів і вод, захисника від повеней, першомученика таємниці сповіді і т. д. Можливо, саме таємниця сповіді стала причиною встановлення фігури над могилою Йоанни Каванни (Joanna Cavanna), що померла у 1874 році. Але в такому разі ця загадка навіки залишиться таїною таїн.

Скульптура св. Непомука на Личаківському цвинтарі. Фото Zommersteinhof

Джерела і примітки:

1. Svatý Jan Nepomucký
2. Radio.cz/nepomuk (Фотогалерея: 61 скульптура св. Непомука з різних країн світу, в т.ч. з України)
3. Римо-католицька церква в Україні. Згідно даних 2024 р. РКЦ в Україні має 9 діючих костелів, присвячених св. Яну Непомуцькому: у м. Дубно на Рівненщині, у м. Рахів на Закарпатті, у м. Бояни на Чернівеччині, у селах Завалійки і Заміхів на Хмельниччині, у с. Збручанське на Тернопільщині, у селах Куна і Махнівка на Винничині, у с. Пулини на Житомирщині, а також 3 каплиці: у с. Переходи на Тернопільщині, у селах Мальовниче і Тарасівка на Вінниччині.
4. "Słownik geograficznego Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich" (1884 рік, том V, стор. 517)
5. Wikipedia. Дерев'яна статуя Яна Непомуцького, ймовірно, стояла на Карловому мосту ще в 1657 р. Сьогоднішня статуя була встановлена на мосту майже за півстоліття до його офіційної канонізації у 1729 році.
6. Fryderyk Papée "Historia miasta Lwowa w zarysie". 1924 r.
"Біля устя Залізної Води до 30-х років стояв т. зв «мурований міст», а біля устя Пасіки — міст Св. Яна (Непомуцена), з якого згодом фігуру поставили перед костелом Св. Миколая. Верхня течія Полтви аж до устя Пасіки раніше називалося Сорока)"

7. Статуя Яну Непомуцькому в Ужгороді. Автор фото: СЕРП75ДНІПРО, CC-BY-SA-4.0, через Вікісховище

8. Скульптура святого Яна Непомука, Бучач
9. СОКІЛ / SOKIL. Ян Непомуцький

10. Село Красне: останнє відлуння бароко та народне сакральне мистецтво
11. Костел Пресвятої Трійці і монастир Тринітаріїв (Львів)
12. Jurij Smirnow. Kościół pw. Trójcy Przenajświętszej ojców Trynitarzy we Lwowie
"Відсутність документів та описів унеможливлює визначення долі цінних скульптур та вівтарів. Тому такою інтригуючою виявилась нова інтерпретація походження комплексу пізньобарокових скульптур головного вівтаря костелу св. Мартина у Львові. Доведено, що чотири великі фігури святих (св. Петро, св. Павло, св. Варвара та невстановлена свята) і дві трохи менші (св. Йоаким та св. Ян Непомуцький) походять із тринітарської церкви і є твором Йогана Ґеорґа Пінзеля та Яна Єжи Ґертнера. Нині чотири з цих фігур знаходяться у музеї Й. Ґ. Пінзеля у Львові..."
13. Adam Bochnak. Naświetlanie rzeźby lwowskiej. Wydawnictwo: Instytut Sztuki PAN, 2008, str. 138
14. Kresowe Nepomuki: Litwa, Ukraina, Ruś Biała, Inflanty
.

comments

Львівські міські вбиральні на старих фото

Thu, 21 Mar 2024 09:04:35 GMT

Зазвичай таку тему починають з публічних туалетів Стародавнього Риму, але ми опустимо цей традиційний вступ, оскільки санітарно-гігієнічні здобутки тієї цивілізації були перекреслені «зачумленим» Середньовіччям. Вихід з цього почався аж у ХІХ столітті, коли у Парижі почали будувати публічні туалети. І все одно це були туалети того примітивного типу, які ми досі бачимо в селах. Відходи людської життєдіяльності з таких туалетів потрапляли до вигрібних ям або прямо до річок і потоків. Крім того, вони не були пристосовані для жінок.

Вбиральні Парижу у 1860 р. Фото Шарль Марвіль. Джерело: Ville de Paris

У другій половині ХІХ ст. у великих містах Європи відбулась так звана «санітарна революція». Крім того, історики звернули увагу на те, що у великих містах магістрати почали отримувати скарги на сморід і публічне відправляння потреб. Люди раптом стали вразливими на те, що раніше їх зовсім не турбувало. У значній мірі це було пов’язано з закладанням міських парків, до яких охоче йшли люди навіть середнього класу, але в цих парках не було жодних туалетів.

Вслід за Парижем перші публічні туалети почали з’являтись у Берліні, Вроцлаві та Брюсселі. Нарешті у 1883 р. муніципалітет Відня дав дозвіл приватній компанії Вільгельма Бетца (Wilhelm Beetz) на встановлення і експлуатацію перших в Австро-Угорщині громадських туалетів. Треба відмітити, що це були перші у Відні туалети для обох статей, адже пісуари для чоловіків були доступні з 1860-х років, в той час як жінки (а деколи і чоловіки) вели свої справи з т. зв. постачальниками послуг (нім. buttenweiber). Постачальники послуг ходили вулицями, переважно в масках, із великими дерев’яними відрами з кришками. Також вони мали широку накидку, котрою закривали городян в потребі від сторонніх очей.

Постачальниця послуг. Джерело: irmela-schautz.de

У Львові у 1889 р. було розроблено проекти громадських вбиралень і вже у 1893 р. на Високому замку з’явились два дерев’яні виходки з вигрібними ямами [1]. Можна сміливо припустити, що знайти їхні фото напевно не вдасться.

Справжнім проривом у цьому питанні стала Загальна Крайова Виставка 1894 р., до якої було підведено каналізацію і водопостачання. Завдяки цьому на виставковій території було збудовано декілька «ватерклозетів» для чоловіків і жінок. Усі вони були розташовані у дискретних місцях, щоби не кидались у вічі. На щастя, фотограф Е. Тшемеський зробив панораму виставки з такої сторони, що у кадр попав один з туалетів. Це найстарша світлина, на якій бачимо львівську громадську вбиральню – невеличкий будиночок на тлі Павільйону архітектури.

Загальна крайова виставка. Фото Едвард Тшемеський, 1894 рік

Взірцем для цієї "малої архітектурної форми" явно були берлінські і віденські вбиральні: одноповерхова споруда закритого типу з заґратованими вікнами під головним карнизом та встановленим на даху видовженим дерев'яним ліхтарем з віконцями на петлях.

Громадська вбиральня на пл. Жандарменмаркт у Берліні. Фрагмент фото між 1890 і 1905 рр. (повне фото тут)

Наступне в часопросторі фото львівського громадського туалету знаходимо на поштівці австро-угорських часів, а також на світлині Марека Мюнца, датованій 1912 роком [2]. Ці підземні вбиральні досі справно діють поблизу Галицького ринку.

Бернардинська площа (тепер пл. Соборна). Фото Марека Мюнца, 1912 р.

На світлині М. Мюнца вбиральню не надто добре видно, але зате її видно на фото, зробленому з літака!

Фото, зроблене з літака. 1920-ті роки

Вбиральні рідко потрапляють на фотографії, але одній із них пощастило. Вона була розташована поблизу такого популярного об’єкту, як Оперний театр, тому її досить часто можна побачити на світлинах і поштівках. Найстарше з відомих зображень 1915 року є на світлині Марека Мюнца (фото тут). Знаходилась вбиральня через дорогу від будинку на пр. Свободи, 29.

Міська вбиральня поблизу Оперного театру. Фото Марек Мюнц, 1925 р.

Стара поштівка часів Австро-Угорщини. Вбиральню видно на тлі Галицької ощадної каси

Фрагмент світлини 1921 року. Повне фото тут

Можна було б подумати, що це кіоск, але зверніть увагу на розташування об’єкту на мапі 1920 року. Якби це був кіоск, він був би повернутий входом до головної алеї проспекту, проте звідтам до нього немає навіть доступу. Ще й він був густо обсаджений кущами, щоби не кидатись у вічі. Крім того, у верхній частині будиночку видно заґратовані вікна, непотрібні для кіоску, але обов'язкові для вбиральні.

Фрагмент мапи "План врегулювання Середмістя. 1920 р."

На тій самій мапі знаходимо туалет на колишніх Гетьманських Валах - навпроти будинку на пр. Свободи, 10. Він був збудований ще за Австро-Угорщини в період 1916-1917 pp. , коли були споруджені громадські вбиральні у підземеллі Ратуші, і на Стрілецькій площі (тепер пл. Д. Галицького). Як і попередній об’єкт на проспекті Свободи, цей туалет повернутий задньою стороною до центральної алеї. З різних боків до нього ведуть дві дискретні стежини.

Фрагмент мапи "План врегулювання Середмістя. 1920 р."

На деяких старих світлинах можна його помітити, хоча досить часто він схований за густими гілками дерев. Придивившись, можна розпізнати заґратовані вікна під карнизом та встановлений на даху невеликий ліхтар. До речі, він дуже нагадує вбиральню у Берліні біля мосту Köpenicker Brücke (фото 1920 року тут).

Фрагмент світлини поч. ХХ ст. Повне фото тут

Цікаво, що на світлині 1925 р. будиночку вже не видно. Очевидно, в цей час вже був збудований підземний туалет, який служить нам по сьогоднішній день.

Вид на проспект. Фрагмент світлини Марека Мюнца, 1925 р. Повне фото тут

У нетрях інтернету знайшлось іще декілька світлин львівських громадських туалетів.

На наступній світлині бачимо вбиральню Братів Мунд. На вході до вбиральні можна прочитати: "Przedsiębiorstwo dla urządzeń sanitarnych. Bracia Mund" (Підприємство санітарно-технічного обладнання). Брати заснували своє підприємство у Львові у 1898 р. Вони займались виробництвом будівельних матеріалів, кахлів, але також виготовляли умивальники, облаштовували та обслуговували громадські туалети [4].

Громадська вбиральня від підприємства Братів Мунд. Фото до 1914 р.

Якщо про туалет від Братів Мунд немає інформації, де саме він стояв, то на наступній світлині все очевидно - зліва від вбиральні видно купол будівлі ЛНУ ім. І. Франка, а справа наріжний будинок на вул. Словацького, 18. Тобто цей не надто цікавий об’єкт стояв у парку там, де у 1938 р. було збудовано підземну вбиральню.

Вбиральня у парку Костюшка (тепер парк ім. І. Франко)

У міжвоєнні роки було збудовано багато громадських туалетів, які пізніше зникли. Підземні вбиральні виявились тривалішими і продовжували функціонувати в часи СРСР. Останніми були збудовані туалети у сквері в кінці сучасної вулиці князя Романа (1927 р.) і на території Східних Торгів у сучасному Стрийському парку (1939 р.). Хтось може сказати, що їхній занепад є нашою провиною, адже за Радянського Союзу вони працювали. Але це не так - зверніть увагу, що за совітів не з'явилось жодної (!) нової вбиральні, просто радянський Львів паразитував на капіталістичних досягненнях Австро-Угорщини і Польщі. При цьому, залишивши тільки підземні туалети, довів їх до такого стану, що простіше було деякі з них просто закрити.

Продаж новорічних ялинок біля підземної вбиральні поблизу Галицького ринку. foto.karta подає, що це 1900-1914 рр. Narodowe archiwum cyfrowe дає більш широкий діапазон часу - 1880-1939 рр.

Популярні колись підземні вбиральні мають значні мінуси: складне і коштовне обслуговування, недоступність для осіб з обмеженою мобільністю. Останніми роками міськради планує замінити підземний туалет на пр. Свободи на інклюзивну модульну вбиральню, до якої будуть мати доступ особи з інвалідністю [3].

Автоматизована модульна вбиральня. Фото з презентації ЛМР

Це цілком слушна ідея, от тільки такий туалет буде разюче чужим для історичного оточення. А треба сказати, що усі старовинні вбиральні фірми «Вільгельм Бетц» у Відні були збірними залізними конструкціями, які легко встановлювались і демонтувались, якщо виникала потреба їх перенести. Тому, можливо у центрі Львова було би краще прикрити нові блискучі туалети залізними стінами під старовину?

Фантазія на тему ретро-вбиральні на пр. Свободи

Корисні посилання:

1. П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010
2. polona.pl. Збірка світлин Марена Мюнца
3. У Львові встановлять новий туалет за 4 мільйони гривень
4. Брати Мунд
5. Bedürfnisanstalt (Громадський туалет). Wikipedia.de
6. Les toilettes publiques de 1860 à nos jours (Громадські туалети Парижа з 1860 року до наших днів).

comments

Перші масові телевізори в СРСР

Mon, 18 Mar 2024 07:46:16 GMT

Корисні посилання:

1. Чорно-білі телевізори в 1960-80-ті рр. в СССР. Вікіпедія
2. Кинескопы для телевизоров. Электроламповый завод. Москва. Киножурнал Новости дня, №3, 1956 г. Документальний фільм, в якому показано, що у 1956 р. у Москві все ще випускали круглі кінескопи, але вже почався випуск прямокутних розміром 22х29 см, тобто з діагоналлю 36 см.

comments

Ставок, який можна було зберегти, та Єва, яку встигли врятувати...

Thu, 14 Mar 2024 12:04:28 GMT

Мова піде про вже неіснуючий ставок/басейн/фонтан на території також вже неіснуючого заводу "Кінескоп".

Достеменно невідомо, коли саме постав басейн з фонтаном, але два ставки можемо побачити на мапах ХVIII-XIX століть. Для зрозуміння приведеного нижче фрагменту мапи 1853 р.: в лівій частині від "рожевої" вул. Городоцької на південь тягнеться вул. Кульпарківська (з відгалуженням Любінської), а від обведеного червоним колом ставка на північний схід біжить вул. Пільна (пізніше Lwowskich Dzieci, тепер вул. Героїв УПА).

Фрагмент Кадастрової мапи 1853 р.

Ті самі контури двох ставків можна побачити на карті 1917 року (синій колір додано штучно).

Фрагмент карти рельєфу м. Львова 1917 року

На німецьких мапах 1940-х рр. позначено вже тільки один ставок, але важливо те, що він усе ще має природний контур. Навряд чи під кінець Другої світової війни або зразу після неї він став прямокутним. Тож помиляються ті, що пишуть про створення басейну радянською владою ще у 1939 році.

Фрагмент карти м. Львова 1943 року

Ймовірно, що "геометричним" басейном він став у 1950-х роках, коли опинився на території новопосталого заводу "Кінескоп". У Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г. С. Пшеничного (ЦДКФФА) серед світлин підприємства 1954 року [1] є фотографія ставка.

Басейн з фонтаном. Фото 1: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного. Фото 2: Ретро-Львів.

Невеличкий відступ від теми. Дата 1954 рік викликає сумнів, скоріш за все у ЦДКФФА України фотографії різних років зберігаються у теці під назвою року заснування львівського заводу. На таку думку наштовхує те, що на деяких світлинах видно великі прямокутні кінескопи, які почали випускати на нашому заводі щойно у 1955 році [2] [3]. На заводі у Москві у 1956 р. все ще випускали круглі кінескопи і тільки починали випуск прямокутних розміром 22х29 см, тобто з діагоналлю 36 см [4]. Для порівняння: смартфон Apple iPhone 15 має діагональ екрану 15,49 см.
Крім того у СРСР в той час масовими телевізорами були КВН-49 (з круглим кінескопом, випускались у 1949-60 рр.), а дещо пізніше - з більшим екраном - Рубін-102 (з прямокутним кінескопом, випускались у 1957-67 рр.). Напрошується питання: для яких телевізорів на щойно створеному львівському заводі у 1954 р. робили великі кінескопи?

Найбільш масові телевізори у СРСР у 1950-60-х роках і продукція заводу "Кінескоп"

Зрештою несуттєво, якого саме року було створено басейн, головне, що він не згинув під якимось з заводських корпусів під час розбудови підприємства. Мало того, в якомусь там році "на виконання рішення компартії про забезпечення умов для культурного відпочинку трудящих" басейн був прикрашений шістьма вазами-фонтанами і скульптурою "Плавчиня".
Перша така скульптура авторства радянського білоруського митця Ромуальда Іодко була створена ще у 1933 р. під назвою "Стрибок у воду". Двома роками пізніше р. Іодко створює знамениту "Дівчину з веслом". Обидві скульптури одразу стали тиражуватись по різних містах СРСР. Коли Львів після війни потрапив до рук комуністів, вони понаставляли у місті багацько соцреалістичних скульптур, в т. ч. і "Плавчиню".

Перша в історії скульптура "Плавчиня". 1930-ті роки, Москва

Не можна сказати, що цей басейн з фонтаном був окрасою міста, позаяк, крім працівників заводу, його майже ніхто не бачив. Ось як про нього написано в історії підприємства:
"На території /.../ була розкішна зона відпочинку для заводчан із ставком, лебедями, затишними лавками та розкішною рослинністю (за спогадами багатьох заводчан, місце це було дуже романтичним: тут відбувалися знайомства, зустрічі, зароджувалися майбутні осередки суспільства)" (ПО «Кінескоп»). Для сучасних читачів треба пояснити, що "осередок суспільства" в комуністичній термінології - це родина, сім'я.

Після оголошення підприємства банкротом (1999 р.), басейн почав досить швидко заростати травою і кущами і зрештою перетворився на болото. З часом територія ліквідованого заводу почала активно забудовуватись офісними і житловими будинками. Саме у цей час можна було почистити басейн, викинути радянський скульптурний "ширпотреб" (напівзруйновану скульптуру і брутальне залізобетонне огородження), відремонтувати систему фонтанів і зберегти водойму для майбутніх жильців новобудов. Але так не сталося - екскаватор приїхав зовсім з іншою метою.

Екскаватор і "Плавчиня". Джерело: Wikimapia

Невдовзі басейн остаточно зник. На Google Earth видно, що у 2019 р. замість зеленої плями з'явився коричневий прямокутник - майбутній котлован. А вже у 2022 р. з'явився дах нового висотного будинку.
Складно уявити, як при такій щільній багатоповерховій забудові території колишнього "Кінескопу" мешканці з дітьми будуть відпочивати в малесенькому парку площею 0,02 кв. км (обведено жовтим трикутником).

Скріншоти з Google Earth

Цікаво, що басейн з фонтаном почив в бозі, але "Плавчиню" було врятовано! Дуже раджу почитати пост у ФБ про те, як у 2019 р. Анатолій Короленко та Vlodko Kostyrko витягли її з будівельного майданчика, а потім реставратор Роман Піх відремонтував їй ноги. До рук справа не дійшла... Але дівчина набула індивідуальності, тому що отримала ніжне ім'я Єва.

Процес порятунку скульптури. Світлини від ресторану "Re:bro" (оригінал тут)

Тепер можна побачити працю рятувальників у пивному ресторані "Re:bro", де Єва почувається цілком добре - перебуває серед живих людей, переживає разом з усіма нами радощі і тривоги, вбирається до свят тощо.

Нове життя Єви. Світлини від ресторану "Re:bro"

Корисні посилання:

1. 60 лет назад во Львове умели делать телевизоры. Gazeta.ua
2. Д. С. Гурлев, Справочник по электронным приборам, Киев, 1962, стр. 351.
3. "Кінескоп". Енциклопедія сучасної України
4. Кинескопы для телевизоров. Электроламповый завод. Москва. Киножурнал Новости дня, №3, 1956 г.
5. Перші масові телевізори в СРСР (розміри кінескопів)

comments

Найдавніші криниці і фонтани Львова – від початків до сьогодення

Wed, 06 Mar 2024 10:15:31 GMT

Зазвичай ми називаємо фонтаном декоративний водяний пристрій, що під тиском викидає струмінь води вертикально або під різними кутами. Але історично фонтани були суто утилітарними і служили для забезпечення питною водою жителів міст. За допомогою труб або акведуків вода з джерел, річок чи озер стікала до резервуарів, зроблених у вигляді кам’яних басейнів, які власне і називали фонтанами, оскільки це слово походить від латинського "fons" (в родовому відмінку fontes), що означало джерело.

Львів від зарання історії потерпав від браку питної води, тому вже на початку XV століття почались роботи по прокладанню водогонів, що сходилися на площі Ринок до криниці. У XVII ст. на головній ринковій криниці встановили бронзову фігуру німфи Мелюзини. На початку ХІХ ст. площу Ринок прикрасили чотирма фонтанами з фігурами Нептуна, Амфітрити, Адоніса і Діани авторства Гартмана Вітвера.

Фонтани площі Ринок.

Ці фонтани понад століття виконували роль звичайних колодязів – перекупки брали в них воду, щоб освіжити овочі і фрукти, а львів’яни носили з них відрами воду додому, як це бачимо на поштівці 1901 року. Та й в наші часи вони скоріше виконують роль декоративних криниць, а не фонтанів (в сучасному розумінні), бо мало хто звертає увагу на те, чи дзюрчить у них вода, чи ні…

Жінка несе воду з фонтану «Адоніс» на поштівці 1901 року. Художник Ст. Тондос, 1886 рік

Єврейські громади старались не залежати від міської влади, тож збудували собі власні колодязі. Один був біля синагоги на площі Старий Ринок (фото 1930 року тут), в наш час він виконує декоративну функцію.

Криниця на площі Старий Ринок. Світлина 1863 р. Кадастрова карта 1849/1853. Сучасне фото Zommersteinhof

Другий колодязь був у середмісті на сучасній площі Коліївщини. У 1844 р. його переробили на фонтан, рештки котрого у 2020 році відкрили з-під землі археологи. Відтак фонтан було відновлено за схожою конструкцією з білокам’яних блоків, а по цямрині на ідиш, українською та польською мовами було вирізьблено імена мешканців площі, що проживали тут з кінця ХІХ століття до Другої світової війни (детальніше тут).

Фото розкопок: Юрій Мартинович, Еспресо Захід. Сучасне фото Zommersteinhof

З найстарших колодязів до наших часів збереглась криниця на території колишнього бернардинського монастиря. Щоправда у неї зовсім інше походження. На цьому місці був похований монах-бернардинець Ян з Дуклі, який за життя прославився надзвичайною святобливістю, смиренням і горливістю. З часом його могила перетворилась на місце паломництва. У 1520 р. останки Яна з Дуклі вирішили перенести до костелу. Коли ж викопали могилу, яма одразу наповнилась водою. Тож на цьому місці збудували криницю, присвячену Яну з Дуклі, спочатку дерев’яну, а у 1748-1755 рр. кам’яну. Невдовзі над нею встановили ротонду з фігурою благословенного монаха. Згодом з’явилась легенда, що при викопуванні останків, з могили вдарило джерело. Але скоріш за все це наслідок того, що напевно цей колодязь, як і усі міські криниці в архівних джерелах виступає під назвою fontes (джерело).

Ротонда над криницею св. Яна з Дуклі. Джерело: polonika.pl

Коли місто вийшло за межі середньовічних мурів, на різних вулицях і площах почали з’являтись загальнодоступні криниці. Здається, найдавнішим зображенням такого колодязя є літографія 1837 р., на якій представлено храм св. Андрія, перед яким - на нинішній площі Соборній - видно кам’яну криницю.

Колодязь на літографії 1837 року (джерело: Przyjaciel ludu №49 rok 1837).

А найстарше зображення фонтану бачимо на літографії 1850-х років неподалік театру Скарбка. Театр було збудовано у 1842 р., Полтва іще протікала відкритим руслом, тож цей фонтан стояв на березі ріки. Скоріш за все, його знесли, коли змінювали русло ріки для будівництва Міського театру (тепер Театру опери і балету). Треба додати, що деякі фахівці вважають, що усе, крім театру, є фантазією автора літографії. Як би там не було, на літографії 1900 р. фонтану вже немає (літографія тут).

Літографія сер. ХІХ ст. Підпис: "Nowy Teatr N.W. Stanisława Hrabiego Abdank Skarbka w królewskim mieście Lwowie Królestwa Galicji i Lodomeryi"

І все ж на цьому місці у ХІХ ст. була не настільки велика, але гарна криниця з якоюсь скульптурою. Можна знайти її на мапі "Plan Kr. Stol. miasta Lwowa" 1871 року. Помітно її на маловідомій світлині театру Скарбека, зробленій до побудови Оперного театру. На жаль, якість фотографії мізерна.

Криниця біля театру Скарбка. Фото ХІХ ст.

На іншому фото зафіксовано праці по зміні русла і засклепінню Полтви. Водночас можна помітити цю саму криницю з фігурою. Якість світлини теж слабенька, але по силуету фігури можна припустити, що це св. Ян Непомуцький. Для кращого зрозуміння, де саме була ця студня, достатньо порівняти це фото з сучасним видом на будинки навпроти.

Засклепіння Полтви біля театру Скарбка. Старе фото 1890-х років. Сучасне фото 2024 року Zommersteinhof

Декілька вже неіснуючих криниць можна помітити на старих мапах, а відтак, знаючи їхнє розташування, варто ретельніше придивитись до старих світлин.

Кадастрова карта 1849/1853. Криниці на сучасних площах ген. Григоренка, Марійській, Маланюка, Соборній і в кінці пр. Шевченка

Одна з криниць - не дуже помітна на світлині - потрапила на сторінки щоденника львівського історика Мєчислава Опалека:
«/.../ мої батьки переїхали ближче до центру міста і зайняли квартиру у великій трифронтовій кам’яниці Самсона Верфеля на площі Смольки № 3. Навпроти кам’яниці була вул. монументальна криниця з круглою кам’яною цямриною, прикрашена посередині великою вазою та чотирма дельфінами, майстерним витвором львівського ливарництва. Місцем навколо криниці була стоянка візників, які іноді підкріплювалися в корчмі Маркуса Ґраффа на сусідній вул. Коллонтая. Це був тихий заклад, без бійок, можливо тому, що зовсім поруч, на площі Смольки № 4 знаходилась дирекція поліції. На місці, в котрому шемрав водотриск, встановлено у 1912 р. пам'ятник Францішеку Смольці. /.../"
(М. Опалек «Про Львів і мою молодість. Сторінки із щоденника 1881–1901». Оссолінеум, 1983)

Криниця на пл. Ф. Смольки (тепер пл. ім. генерала Григоренка). Фото кінця ХІХ ст. Джерело: facebook. Фото 1911 р. Джерело: Ретро-Львів

Криниця на пл. Домбровського (тепер пл. Маланюка). Джерело: Вікіпедія і lvivcenter

Криниця на вул. Зеленій. Джерело: Facebook Старий Львів у кольорі

Криниця на Бернардинській площі (тепер пл. Соборна). Світлина поч. ХХ ст.

Криниця на Академічній (тепер пр. Шевченка). Фото 1880-90-х рр. Джерело: lvivcenter

Криниця на вул. Кароля Людвіка (тепер пр. Свободи). Фото до 1900 р. Джерело: Architekt

Криниця перед церквою св. Анни. Світлина 1895-1900 роки. Джерело lvivcenter

Криниця біля торговиці на Краківській площі (тепер пл. Я. Осмомисла). Фото кінця ХІХ ст. Джерело: photo-lviv.in.ua

Криниця на вул. Підвальній. Справа іще немає сучасного будинку Товариства "Дністер", а отже це фото зроблено до 1905 р.

Більшості цих криниць не судилось зберегтись до наших часів. Одні поступились, звільняючи місця для пам’ятників, інші зникли під натиском цивілізації – водорозбірним колонкам і міській водопровідній мережі. Але були й такі криниці, що залишились і стали окрасою нашого міста.

Одним з найстарших історичних фонтанів, що зберігся до наших часів, є архітектурно-скульптурна композиція з Богородицею на площі Марійській. Початково це була криниця посередині великої площі, що утворилась завдяки тому, що річку сховали під землю.

Криниця на площі Фердинанда. Фрагмент акварелі А. Ґаттона. 1847 рік

У 1861 році криницю прикрасили фігурою Діви Марії, яку виготовив з білосніжного мармуру скульптор з Мюнхена Йоганн Непомук Гауттманн.

Криниця з фігурою Діви Марії посеред площі до встановлення пам'ятника А. Міцкевичу (ХІХ ст.)

На початку ХХ ст. студню було ліквідовано задля збудування пам’ятника Адаму Міцкевичу, а скульптуру перенесено на сучасне місце, де спеціально для неї було збудовано високий п’єдестал у вигляді фонтану.

Фонтан з фігурою Діви Марії на новому місці

В радянські часи Богородиця зникла, а замість неї з’явилась декоративна чаша, яка опиралась на хвости бронзових дельфінів (скульптор Є. Дзиндра). Це був мабуть перший львівський фонтан, до якого можна було вжити поетичне слово водограй. Він шумів струменями води, які виблискували на сонці, переповняючи чашу. Львів’яни і гості міста любили фотографуватись на його тлі, він потрапляв на сторінки путівників і поштівок.

Фонтан радянського періоду. Фото розбитої чаші з дельфінами від Jurko Voloshchak

У 1997 р. верхню частину фонтану розібрали і знищили, а на її місці встановили мармурову копію попередньої скульптури Діви Марії, оригінал якої зберігається у церкві святого Андрія. Фонтан повернувся до первісного вигляду, от тільки фігуру Богородиці повернули в сторону вул. Коперника. Тепер - подібно до ринкових фонтанів - вода просто ллється з декоративних голівок дельфінів до нижньої чаші.

Голівка дельфіна, з дзьобу якого влітку витікає струмінь води. Джерело: photo-lviv.in.ua

На знаменитій літографії з зображенням театру Скарбка можемо помилуватись іще однією криницею, увінчаною скульптурою Богородиці.

Вид на театр Скарбка. Літографія К. Ауера, 1846-47 рр.

Криниця на вул. Коперника з'явилась десь у середині ХІХ століття. Воду до неї було проведено з джерела. Значно пізніше криницю прикрасили два леви, які раніше підтримували балкон ратушевої вежі до її падіння. Приблизно у 1950-х роках джерело замулилось і вода зникла.

У 2017-2018 рр. було проведено потужну реставрацію криниці: м. ін. перемуровано підпірну стінку, очищено чашу криниці, відреставровано скульптури левів та запущено в дію фонтан «Криниця з левами».

Фонтан на вул. Коперника. Фото 1912 р. Автор Юзеф Косьцєша-Яворський (fototeka). Сучасне фото Zommersteinhof.

Ще одну криницю бачимо на світлині 1900 р. під стіною монастиря св. Онуфрія. Як і багато інших подібних "службових" криниць, вона не тільки не стала фонтаном, а взагалі зникла. Напевно проведення водогонів до кам'яниць зробило її непотрібною.

Фонтан на вул. Жовківській (тепер Б. Хмельницького). Світлина 1900 р.

Серед давніх фонтанів Львова треба згадати іще один - на пл. Галицькій. От тільки він декілька разів повністю змінював свій вигляд, поки зовсім не зник. Тут теж колись була звичайна криниця, яку у 1880 р. переоблаштували під фонтан і прикрасили скульптурою "Світезянки", німфи озера Світязь і героїні поеми Адама Міцкевича. Автором скульптури був відомий львівський скульптор Т. Блотницький.

Фонтан Світезянка

Радянська влада у 1950-му році вирішила прибрати фігуру і встановити замість неї скульптуру безіменного хлопчика.

Фонтани Світезянка і Хлопчик. Джерело: lvivcenter.

Хлопчик надто довго не простояв і близько 1970 р. на його місці було споруджено абстрактну скульптурну композицію "Кульбаба". Пізніше цей фонтан досить довго не працював, а потім – теж довго – тривали археологічні і будівельні роботи на огородженому майданчику. Нарешті у 2023 році огорожу було знято і виявилось, що фонтан зник, а на його місці залишилось тільки коло, позначене відмінним від бруківки камінням.

Фонтан "Кульбаба". Джерело: lvivcenter. Фото 2024 р. Zommersteinhof

   Проте площа не залишилась без фонтану. Процес реконструкції скверу полягав на збудуванні нового водограю. На наступній світлині видно трасування контуру чаші "Свитезянки" і декілька метрів далі - новий сухий фонтан, присвячений Герою України Дмитру "Да Вінчі" Коцюбайлу та усім добровольцям російсько-української війни.

Сучасний вигляд площі. Фото Zommersteinhof

Так само як Свитезянку назавжди було втрачено чудовий фонтан з німфою роботи Антонія Попеля (1900 року), який стояв у Пасажі Миколяша біля виходу на вулицю Коперника. Цей фонтан був знищений під час бомбардування Львова літаками Люфтваффе.

Рекламна поштівка початку ХХ ст. Лівіше фонтану - вихід на вул. Коперника

Іще один цілком втрачений фонтан знаходився перед Головним залізничним вокзалом. До другої світової війни він не являв собою щось цікаве. У 1950-х рр. фонтан було цілковито перебудовано - з'явились великий кам'яний басейн з рибками (теж кам'яними) і центральна ваза.

Світлини з фонтаном 1927 р. (джерело: onebid.pl) і 2019 р. (джерело: dyvys.info)

Це була позитивна зміна і фонтан тішив очі людей, що переміщались вокзальною площею. Проте в останні роки автомобільний рух зріс настільки, що фонтан опинився на острові, до якого не було можливості підійти. Зрештою велетенська перебудова Двірцевої площі 2019-20 рр. не залишила йому право на існування. Після радикальних змін на площі значно лівіше з'явився інший дуже симпатичний грайливий фонтан "для людей", біля якого можна відпочити, а в темну пору дня ще й помилуватись грою струменів з кольоровою підсвіткою.

Сучасний фонтан. Фото 1. Автор Ledi Deniz. Фото 2 від portal.lviv.ua

Невеличкий фонтан э на Польському військовому меморіалі, що становить частину Личаківського цвинтаря. Збудований у 1926-39 рр. меморіал був майже повністю знищений в часи СРСР. У 2005 р. відбулось урочисте відкриття відновленого польського меморіалу і фонтан знову зашепотів над могилами загиблих.

Фонтан і вид на цвинтар, 1930 рік. Джерело [9]

Окремо треба сказати про два фонтани у Стрийському парку, доля яких теж була непроста і від історичних «водотрисків» залишилось небагато.

Перший фонтан - це так звані «Русалки». Він був створений у 1894 р. радше як велика водойма, у дзеркалі якої чудово відбивались навколишні будівлі Крайової виставки. Посередині знаходилась класична ваза, з якої догори бив струмінь води. Вже у 1920-х роках басейн засипали землею і створили у ньому дуже гарну клумбу. Після Другої світової війни фонтан реконструювали, а у 1980-х роках посередині встановили бронзову скульптуру з трьох русалок, які тепер безглуздо стирчать посеред сухого басейну. По суті від історичного фонтану залишився тільки бетонний контур басейну.

Світлини фонтану у 1894 р. (photo-lviv.in.ua) і клумби у 1939 р. (photo-lviv.in.ua)

Світлини фонтану у 1960 р. (photo-lviv.in.ua) і сучасного стану (фото Zommersteinhof)

Другий фонтан (на місці сучасного «Івасика Телесика») також був збудований у 1894 р. Він являв собою справжнє чудо техніки: струмені води били на різну висоту, підсвічувались різними кольорами, при цьому ще й звучала музика (технічний опис тут). Фігури для масивної вежі у центрі фонтану створив видатний скульптор Л. Марконі. У вечірню годину люди заповнювали навколишні ресторани, кнайпу і цукерню, для решти глядачів виставлялись стільці і починалось видовище.

Світлини фонтану 1894 р. (автор Е. Тшемеський) і 1910 р. (джерело lviv.center)

Чомусь у 1906 р. фонтан був демонтований, а у міжвоєнні роки на його місці було збудовано павільйон фабрики порцеляни «Пациків». У 1950-х рр. на цьому місці знову зробили фонтан зі скульптурною композицією, що складається з лебедів і хлопчика. По суті, від попереднього фонтану залишилась тільки локація, але з більш щасливим закінченням, тому що після реконструкції у 2009-2011 рр. фонтан «Івасик Телесик», як і його попередник став тішити людей світло-музичним шоу.

Світлини павільйону 1928 р. і сучасного фонтану. Джерело: varta.com.ua

Насамкінець варто згадати фонтани питної води. У Львові подекуди можна зустріти старовинні пристрої, які називають умивальниками або рукомийниками. Але дивним є те, що у багатьох з них мити руки дуже незручно, бо у них надто маленькі раковини, а крани відносно високо. Власники таких антикварних "умивальників" часто вішають на кран гумову трубку, щоби вода не бризкала навколо. А деколи переробляють їх на декоративні столики або квіткові вазони. Справа в тому, що такі пристрої з маленькими раковинами служили не для миття рук, овочів чи посуду, а для набирання води. Саме тому можемо зустріти їх у досить незвичних місцях – на стінах коридорів, балконних галерей, внутрішніх дворів тощо.

Ось як описує такий експонат Музей водопостачання у Бидґощі на своїй сторінці у ФБ (тут):

"Це не домашня кухонна раковина чи раковина для ванної кімнати – це вуличний "водник/здрой"... тобто специфічна форма раковини, яка розміщується назовні будинків. Його встановлювали, в тому числі, у дворах кам'яниць, у такому випадку він забезпечував водою мешканців. Бувало, що таку раковину встановлювали і зі сторони вулиці, тоді спраглі перехожі могли напитися або вмитися водою за рахунок власника даного будинку, котрий, встановлюючи "водник", демонстрував свій високий соціальний статус, заможність, а, перш за все, свідчив, що його будинок вже має підключення до мережі водопостачання, яке було таким бажаним на той час."

Ви можете спитати, чому в тему фонтанів увірвались умивальники. Справа в тому, що в період промислової революції і появи водогінної мережі люди нарешті перестали ходити за водою до міських фонтанів. Відтоді доступ до води з'явився хоч і не у кожному помешканні багатоквартирних будинків, але принаймні в загальнодоступних для мешканців місцях. Саме тому у багатьох європейських мовах вони досі називаються настінними фонтанами: англ. wall fountain, фр. fontaine murale, чеськ. nástěnná fontána тощо. Якщо ж для пошуку в Ґуґл додати слово антикваріат, то ви побачите, наскільки цей товар є популярним і ходовим в інтернет-аукціонах - antique fontaine murale.

Львівські вуличні настінні раковини. Світлини з forgottengalicia

У вестибюлі будинку Шпрехера можна побачити два настінних фонтани. Кожен складається з класичних для фонтану елементів: голівка дельфіна, з якої вода наповнювала верхню чашу і переливалась по краях до нижньої. Колись цей вестибюль був просто чарівним місцем - очікуючи прийому в якійсь конторі, можна було відпочити під шум водограїв, а взимку погрітись біля великого каміну навпроти них (хоча здається, що цей камін радше був бутафорією).

Настінний фонтан у фойє будинку Шпрехера (пл. Міцкевича, 8). Фото Zommersteinhof

Найгарніший настінний фонтан знаходиться у колишньому Шляхетському Казино (нині Будинок вчених). Кажуть, що під час світських раутів з нього лилось шампанське, і якщо це правда, то це був винний фонтан (фр. fontaine à vin). Дуже прикро, що він не працює… 😉

Настінний фонтан у Будинку Вчених. Світлина з lwow.info

Нове відкриття!!!

Настінний фонтан у квартирі на вул. Коперника, 12. Фото звідси: Таємниці квартири на @kopernika_12

Використані джерела:

1. Фонтани Львова. Вікіпедія
2. Як змінилися фонтани Львова упродовж ста років. Фото до і після
3. В. Прокопів. Фонтан, що перетворювався на клумбу
4. На вулиці Коперника запрацював фонтан «Криниця з левами»
5. Площа Галицька - фонтан

6. Wandbrunnen aus Gusseisen (Настінний чавунний фонтан)
7. Bassenas: Antique Sinks in Lviv (Умивальники: Античні раковини у Львові)
8. Wikipedia.Bassena (назва настінного фонтану прийнята у Відні і багатьох містах Австрії)
9. Semper Fidelis. Obrona Lwowa w obrazach współczesnych. Lwów, 1930

comments

Про назви вулиць Львова – цікаво і дещо іронічно

Sat, 17 Feb 2024 07:25:04 GMT

Про рекорди вулиць Львова – найдовша, найкоротша, найвужча тощо - можна з легкістю знайти інформацію. Я ж пропоную подивитись під іншим кутом на наші вулиці і особливо їхні назви.

Вулиця без жодної адреси, але з багатьма назвами

Вулиця Архівна дуже відома і безумовно є туристичною родзинкою міста, але почнемо огляд саме з неї, позаяк вона має багацько назв. Фактично вулиця не має жодного будинку, оскільки вона утворена бічними фасадами кам'яниць, що належать до вулиць Валова та Братів Рогатинців. Давніше називалась Бернардинською, в радянські часи – Архівною. Тепер на ній немає таблички з властивою назвою, зате є багато інших табличок.

Світлина з часів, коли на вулиці була одна табличка. Джерело: Wikimapia, автор Severyn

Річ у тім, що у Львові раз на рік проводились фестивалі незалежного кіно «КіноЛев». Кожного разу організатори обирали патрона фестивалю і вулицю Архівну умовно називали на честь цього режисера. Нині на двох наріжних кам’яницях прикріплено по сім табличок з прізвищами відомих кінорежисерів. Веб-камери і мегафон з’явились дещо пізніше, але не тільки не зіпсували вид, а навпаки - додали кінематографічного антуражу.

Таблички на вул. Архівній

Вулиці С. Параджанова

У 2012 року на вул. Архівній додали табличку з назвою «вул. С. Параджанова», але цього шанувальникам режисера здалося мало і вони запропонували назвати прохід за вірменською церквою провулком Параджанова. Міська влада на запитання зацікавлених осіб дала офіційну відповідь, що у Львові з 1993 р. є тільки одна вул. Параджанова – на Левандівці, а згідно правових засад у місті не може бути однакових найменувань декількох вулиць. Аргумент не дуже переконливий, адже у Львові є дві вулиці Лісні (на Сихові і на Личакові), а також є вулиця і проспект Шевченка, але про це якось іншим разом. В результаті ідея офіційно назвати безіменний дворик ім’ям режисера не пройшла, але табличка залишилась.

«Альтернативний» провулок Параджанова і існуюча вулиця його імені. Фото провулка з 3pulse.com

Історична плутанина

Сучасна вул. Гетьмана Мазепи з’явилась на мапі міста десь у середині 1970-х рр. і до 1981 р. називалась Топольною, потім вул. Імені міста Печ і нарешті з 1990 р. отримала сучасну назву. Але мало хто знає, що у 1930-40-х рр. вулицею Мазепи називалась сучасна вул. Топольна. І через це виникла плутанина. Тепер, усі хто описує історію вулиці Мазепи, якої взагалі не існувало до кінця 1970-х рр., починають з 1936 р., коли вона отримала «гетьманську назву», потім розповідають, що її двічі перейменовували і ніби то саме їй було відновлено історичну назву. Але це зовсім різні вулиці!

Пропоную поглянути на фрагменти трьох архівних карт. На мапі 1936 р. (мапа тут), якщо придивитись, можна прочитати «ul. Hetmana Mazepy», а на мапі 1944 р. (мапа тут) – «Mazepystr». На мапі 1947 р. (мапа тут) видно, що одразу після війни радянська влада дала вулиці Мазепи нове ім’я – вул. На Збоїща. На усіх картах червоним кольором додатково позначено перебіг сучасної вул. Мазепи.

Фрагменти мап 1930-40-х років

Крім того, я не розумію, звідки взялось слово «топольна», якого немає не тільки в українській мові, але й у мовах наших сусідів (укр. тополе́вий, біл. тапóлевы, рос. тóполевый, пол. topolówy). Також не розумію, яким чином новісінька вулиця Топольна, яка постала посеред полів і пасовищ між Голоско і Збоїщами у середині 1970-х років і вже у 1981 р. була перейменована на вул. Імені міста Печ, дала цілому мікрорайону неофіційну назву, що досі живе серед львів’ян. Припускаю, що пересічні містяни навіть не знають, що Топольна – це невеличка вуличка на Голоско, на яку останнім часом агресивно наступає «нове місто».

Вул. Топольна станом на лютий 2024 року

Невірні переклади з польської мови

Вул. Сміла з 1930 до 1944 року називалась Śmiała. Очевидно якийсь російський урядник зробив кальку з польської мови та й так вже залишилось. Але вірний переклад на українську мову дає нам слово смілива, а не сміла.

Вул. Ліська була названа у 1933 р. на честь видатного львівського історика Ф. К. Ліске, (пол. F. K. Liske) ректора Львівського університету, похованого на Личаківському цвинтарі. У 1950 році радянська влада перейменувала її на Ліську і тепер можна припустити, що вона походить хіба що від польського міста Лісько (пол. Lesko), адже слова ліська відсутнє в українській мові.

Вул. Мирна у 1930-х роках називалась Mierna, тобто Мірна (від міра, міряти). Радянська влада спочатку добре переклала назву (на мапі 1947 р. – вул. Мірна), а потім невідомо коли змінила її на Мирну.

Так само вул. Селянська мала би називатись Сільська, якщо правильно перекласти її стару польську назву Wiejska (Вєйска).

Українська і стара польська таблички на вул. Селянській

Спритні перейменування

Спритними можна назвати такі перейменування, коли заміна однієї або двох букв повністю змінює назву вулиці, хоча це й не дуже помітно. Ось найбільш красномовні приклади таких змін назв:

1. Коцко В. – Коцко А.

Вшановуючи своїх героїв, радянська влада назвала вулицю іменем Коцка Василя - діяча комуністичного руху в Західній Україні. Після розпаду СРСР у 1992 р. вулиці дали ім’я Коцка Адама - борця за український університет у Львові. Але тільки на двох будинках видніються артистично зроблені Таблички «А. Коцка», решті мешканців, як і владі міста байдуже, то на їх будинках так і залишились радянські таблички «В. Коцка».

Таблички на вул. А. Коцка

2. Карпінський Ф. – Карпінський О.

Майже усі львів’яни були переконані, що вулицю Карпінського названо на честь польського поета і драматурга Францішка Карпінського, як вона незмінно називалась з 1871 до 1941 року. Після війни хитрі совіти змінили у назві одну букву і перейменували її на честь російського геолога, президента Академії наук СРСР, академіка Олександра Карпінського. 1 лютого 2024 р. Львівська міська рада прийняла рішення повернути вулиці історичну назву (детальніше тут). Зараз на вулиці є таблички тільки з прізвищем – на усіх будинках «Львівської Політехніки» (з гербом університету) і одна на початку вулиці (з гербом міста), але усі без ініціалів (мудро!). На решті радянських табличок запобігливо замальовано навіть прізвище.
UPD. У липні 2024 року вулицю таки перейменували, але не так сталось, як гадалось... Тепер вона називається вулиця Старосольських.

Нові таблички

3. Ґловацький Б. – Головацький Я.

Бартош Ґловацький був учасником антиросійського повстання 1794 р., напевно саме тому вулицю у 1950 р. перейменували. Нового героя вибрали по принципу і вашим і нашим: український мовознавець, етнограф, фольклорист, історик, священник УГКЦ Яків Головацький, у старшому віці перейшов на москвофільські позиції, змінив віру на російське православ’я, виступав проти вживання української мови в літературі й науці і т. д. Це робило його в очах совітів «своїм»… А от в наші часи невідомо, хто з них більше свій…

4. Менжинський В. – Менцинський М.

У 1950 р. вулицю назвали на честь Менжинського В. - радянського партійного діяча, чекіста, наступника Ф. Е. Дзержинського на чолі ОДПУ. У 1991 р. вона отримала назву вул. Менцинського М. - українського оперного співака.

5. Тарновський Я. – Тарнавський М.

У 1907 р. вулиця була названа іменем Великого коронного гетьмана Яна Тарновського. У 1944 р. її перейменовано на честь російського полководця Кутузова М., а у 1992 р. - на честь генерала Тарнавського Мирона, головнокомандувача військами УГА.

Вулиця художників

Невелика вулиця Смольського Г., яка з 1892 р. до 1945 р. мала назву Ґроттґера А., потім зовсім недовго – протягом трьох місяців – Васильківського С. і знову Ґроттґера до 1950 р., коли радянська влада раптом передумала і назвала її на честь росіянина Васнецова В. У 1993 р. вулиця отримала сучасну назву - Смольського Г. В усьому цьому найцікавіше те, що усі вищеназвані особи – видатні живописці!

Художники на тлі будинку на вул. Смольського. До ІІ св. війни в цьому будинку був пансіонат «Ґроттґер»

Емоційно-піднесені назви

Таких приємних назв вулиць у Львові досить багато: Весела, Радість, Затишна, Приязна, Мила, Втіха, Розкіш. Серед них найцікавішими є дві останні.

Сучасна назва вулиці Втіха зустрічається тільки на саморобних табличках, натомість назва Утіха була дослівним перекладом назви з польських часів – Uciecha. Немає в цьому жодного гріха, бо обидва слова - і втіха, і утіха - вживаються в українській мові, але, як то кажуть, порядок мусить бути!

Таблички на вул. Втіха

Вулиця Розкіш виявилась дещо цікавішою: по лівій стороні – назва Розкіш, по правій – назва Роскіш (з 13 будинків тільки на двох зустрічається правильна назва, але тільки тому, що люди самі зробили таблички). Як виняток - подвійна назва вулиці на одному з будинків. Складно зрозуміти, як слово «роскіш» вийшло з польської назви вулиці «Rozkosz».

Таблички на вул. Розкіш

Вулиці з назвами місяців

Таких у Львові небагато. Зазвичай ці назви пов’язані з якимись подіями, а оскільки усі вони з’явились у радянські часи, то підпадають під декомунізацію – деякі вже перейменовано, деякі іще чекають змін.

1. Вул. Січнева (названа у 1958 р., можливо, на честь Січневого повстання 1918 р.).

2. Вул. Лютнева (названа у 1946 р., можливо, на честь Лютневої революції 1917 р.).

3. Березнева (колишня, у 1991 р. повернуто історичну назву – Караїмська). Невідомо, з якої рації з’явилась ця назва, але аж ніяк від свята 8 березня, бо така назва у Львові була: у 1945 р. так назвали сучасну вул. Курбаса, а потім чомусь «викинули» її з центру і до 1993 р. так називалась сучасна вул. Кузневича.

4. Вул. Квітнева (названа у 1950 р., можливо, на честь Квітневих подій 1936 р., більше тут: zbruc.eu).

5. Пл. Липнева (названа у 1944 р., можливо, на честь 27 липня 1944 року — дати вступу радянських військ до Львова). З ХІХ ст. до 1943 р. площа мала назву Берестейської Унії.

6. Жовтнева (колишня, перейменована у 1992 р. на вул. П. Дорошенка, радянська назва була дана на честь Жовтневої революції).

7. Листопадна (названа у 1950 р.). Дивна назва, бо слово листопадний стосується до процесу опадання листя (листопадна рослина, листопадна пора тощо, але не може бути листопадної вулиці). А до календарного місяця стосується слово листопадовий (Листопадовий чин, листопадова пора тощо). Вулиці Листопадові можемо знайти у Тернополі, Добромилі і т. д., проте у Києві та Дніпрі є вулиці Листопадні.

Геометричні назви

Зупинюсь тільки на шістьох, які свідчать, що і серед «наукових» назв не завжди усе відповідає суті. Вул. Кутова цілком логічно названа так через те, що має прямий кут рівно посередині, вул. Ламана теж творить відповідну лінію. Вулиці Проста і Рівна мають здавалось би однакові по-суті назви, але оскільки вони існують з 1928 року, то маємо звернутись до польської мови: слово prosta означає пряма (лінія), слово równa означає рівна (поверхня). А от вул. Півколо (Półkole), яка з’явилась у 1930-х роках, ані тоді, ані тепер не відповідає своїй геометричній назві (див. на мапі вставку „Lwów 1941”). Вул. Кругова має абсолютно невідповідну назву, а вул. Кругла взагалі являє собою незрозумілу криволінійну фігуру з відгалуженнями.

«Геометричні» вулиці на мапі Львова

Сторони світу

Тут усе не гаразд! На півдні від центру міста була вулиця Південна, утворена у 1946 р. Чомусь у 1972 р. її перейменували на честь радянського письменника М. Островського, а у 1991 р. її декомунізували і тепер це вул. Стуса.

Вулиця Північна від 1933 р. була на Замарстинові і відповідно назві знаходилась на північ від центру міста, але у 1950-х рр. її перепланували і змінили назву, а вул. Північна чомусь з’явилась на заході міста між Білогорщею і Холодновідкою.

Вулиця Східна з 1931 р. всупереч логіці пролягає між Замарстиновом і Підзамче, тобто на півночі Львова.

Сторони світу «по-львівськи»

Нелогічна назва

Насправді нелогічних назв є дуже багато, наприклад, ті, що походять від назв міст, але до них не ведуть, як от Київська, Варшавська, Уманська та інші. Але я пропоную звернути увагу тільки на одну нелогічну назву. Вул. Сходова називається так з 1871 року, тому що в давні часи там були сходи від вул. Ужгородської до Замкової і саме це слово було в основі і польської назви (Schodowa), і німецької (Treppengasse).

Вид на вул. Замкову з вул. Сходової на старому фото

У наш час це просто покритий травою схил з протоптаною стежкою. Може варто було би зробити там якісь сходи - вони б не зашкодили, тай назва вулиці набула би сенсу.

Вид на вул. Сходову з вул. Замкової

Дивна назва

Вул. Шполянська названа так у 1950 р. Назва здається незрозумілою, а виявляється вона походить від м. Шпола на Черкащині (недаремно поряд є вул. Уманська). Щоправда, все одно незрозуміло, бо якщо від слова школа утворюється прикметник шкільна, то від Шпола вулиця мала би бути «Шпільна». Але виявляється так вже є у м. Шпола – у них усе шполянське: міськрада, ліцей, лікарня, майонез тощо!

Шполянська вулиця у Львові і майонез з м. Шпола

Найдивніша назва

Ніхто з мешканців цієї вулиці не знає, чому її перейменували на вул. Чугайстра. Табличка з попередньою назвою вулиці – Змінна - усе ще висить на початку вулиці.

Чугайстер — міфологічна істота Карпатських гір. Його уявляли як здоровенного діда, від двох до семи метрів у висоту. У нього очі мов сині блюдця, довге волосся та біла борода, тіло його поросло шерстю так, що впізнати у ньому людину дуже важко. За легендами чугайстер не загрожує людині, а навпаки, полює на небезпечних для людей жіночих духів - мавок та поїдає їх. Завдяки повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” чугайстер набув чималої популярності серед народу.

Треба сказати, що всупереч тому, що сучасна назва присвячена потойбічному створінню, ця малопомітна невеличка вуличка є цілком симпатичною і там живуть дуже приємні люди. Особлива подяка господареві, котрий дозволив сфотографувати його власну табличку «Чугайстра 4».

Ілюстрації О. Кульчицької і К. Штанко, приватна табличка та вид на вул. Чугайстра з вул. Т. Шевченка

Не знаю, чому іменем Чугайстра назвали ту милу вуличку, бо радше цього міфічного діда можна зустріти на вул. Вернадського (перегляд вулиці тут). Дивуюсь, як водій автомобілю Google Street View відважився проїхати її!

Вулиця Вернадського на Google Street View

comments

Дерев’яні криті мости - забутий витвір теслярства

Thu, 25 Jan 2024 13:20:42 GMT

Дерев’яні мости з давніх давен допомагали людям долати річки або глибокі ущелини. Звичайно спочатку для будови використовували неконсервовану деревину. Через це кладки і мости потребували постійного догляду і періодичних ремонтів. Імпрегнування нафтопохідними субстанціями не входило в гру, бо вони були легкозаймистими. З часом мости почали будувати з живичних порід дерев, таких як сосна або ялиця. А в кінці ХІХ ст. на державних дорогах почали споруджувати мости з каміння і металу. Проте на громадських шляхах селяни продовжували будувати тільки з дерева.

Перед в’їздами на мости дорогу укладали колотим камінням, щоби на ньому залишалось болото з коліс, копит і взуття. Попри це все одно раз на тиждень треба було прибирати нанесений бруд і тваринні відходи, щоби під ними не гнила поверхня мосту.

Проте основною проблемою мостів був вплив дощу та сонця, через що звичайні дерев’яні мости служили не більше 20 років. Щоби видовжити час експлуатації мостів, над ними почали будувати дахи, а деколи ще й покривати шалівкою. Такі мости могли прослужити до 100 років.

Світлина 1915 р. Джерело: Fortepan / Tóth Árpád. Вдалині видно типові бойківські хати з високими дахами, що звужує локацію. Думаю, що Михайло Маркович у своєму пості у ФБ цілком узасаднено локалізував, що це міст між селами Репинне і Сойми.

І хоча у ХХ столітті остаточно наступила епоха залізо-бетонних конструкцій, у світі існує дуже багато дерев’яних критих мостів [1]. Деякі з них тепер є туристичною принадою, як от найстаріший європейський дерев’яний критий міст Капелльбрюкке у Швейцарії [2]. Треба зауважити, що саме в Швейцарії їх настільки багато, що у Вікіпедії у «Списку критих мостів» [3] прийшлось зробити окрему статтю - «Список критих мостів у Швейцарії» [4], з якої виходить, що у них є 350 мостів. Але насправді їх є 520, про що можна взнати з сайту Swiss timber bridges [5], на якому є їх фотографії та інформація.

Німеччина і Австрія посідають в Європі 2 і 3 місця за кількістю критих мостів - 52 і 26 мостів відповідно. У чехів є симпатичний туристичний сайт, де пропонується відвідати 12 критих мостів [6], хоча у Чехії нарахували 19 таких споруд [7].

А от у нас я знаю тільки три таких мости і виникли вони як приватна інвестиція і маркетинговий хід: міст до готелю «RA» (с. Поляниця), міст на взірець неіснуючого Музею сплаву лісу у БіоПарку Синевир (с. Синевирська Поляна) і кладка-кафе у готелі «Черемош» (с. Яблуниця) на Франківщині. Є іще гарно розташований критий міст у Лумшорах на Закарпатті, але він має залізну конструкцію, ще й покритий бляхою (фото тут).

Критий міст готелю «RA» у с. Поляниця. Джерело: gohotels.com.ua

Критий міст у БіоПарку Синевир. Автор фото підприємець Юрій Тюх

Критий міст у готелі «Черемош» у с. Яблуниця. Джерела: cheremosh і Дмитро Волобуєв

Але, як кажуть, все так не було! Професор М. С. Глушко у монографії «Сухопутні засоби транспорту українців Карпат другої пол. XIX — поч. XX ст.» стверджує, що в Українських Карпатах побутували криті дерев’яні мости з двосхилими дахами (у м. Турка і с. Комарники на Львівщині, в селах Люта, Загорб, Жорнава і Синевир на Закарпатті) [8].

Як приклад проф. М. С. Глушко наводить фотографію критого мосту у с. Люта. Збудував його майстер Пузяк, тому й досі місцеві називають його Пузяків міст, хоча тепер замість нього стоїть нецікава залізо-бетонна конструкція. Зрештою старий міст на світлині теж не виглядає надто цікаво, але це тільки тому, що він, як і багато інших подібних мостів, був цілком обшитий дошками, тому радше мав вигляд дерев’яного сараю, який перекинули через ріку.

Критий міст у с. Люта Ужгородського р-ну, 1940-і роки. ІН АН України, ілюстр. фонд біб-ки, інв. № 21037

Мешканці села кажуть, що у них було два критих мости. І справді - інформація про другий міст збереглась не тільки в пам’яті людей, але й на фотографії чеської дослідниці Амалії Кожмінової (Amalie Kožmínová). Оригінальне чорно-біле фото опубліковано у її монографії [9], підписане "Krytý most dřevěný v Karpatech Poloninských na Podkarpatske Rusi". Колоризована копія світлини знаходиться у приватній збірці чеського письменника, фотографа і колекціонера фотографій Павла Шойфлера з підписом: "Location: Ljuta, Subcarpathian Ruthenia, Czechoslovakia, circa 1919-1922" (за його словами, така була легенда оригінального файлу).

Критий міст через річку Люта. приблизно 1919-1922 рр. Джерело: © Scheufler Collection

Проблемно знайти світлини інших критих мостів, але, на щастя, два з них потрапили до об’єктивів чеських фотографів. Перше фото опубліковано у напрочуд цікавій статті: "Умістити екзотичний світ в об’єктив фотокамери. Флоріан Заплетал і Закарпаття століття тому" і має чітку локацію – село Колочава.

Критий міст через річку у селі Колочава, 1925 рік. Фото Флоріана Заплетала з архіву Миколи Мушинки.

Натомість друге підписано досить узагальнено – Мармарощина. Однак обидва мости настільки подібні (от тільки другий міст на один ряд стовпів коротший), що відчувається рука одного майстра, який міг споруджувати мости в сусідніх селах, а отже можна припустити, що це міст у с. Синевир, про яке згадував професор М. С. Глушко (при цьому він міг не знати про міст у с. Колочава).

Підпис: «Мармарош, дерев'яний міст у невстановленому місці, 1922 рік». Автор Карел Матоушек (можливо Їржі Краль). Джерело: © Scheufler Collection

Критий міст у м. Турка на Львівщині був розташований над річкою Стрий у самому центрі міста, тому він потрапив на дуже значну кількість фотографій і поштівок. Найстаршою зі знайдених світлин є фото з часів будівництва залізничного віадуку у 1904 році. Невідомо, чи будували їх водночас, чи піший міст у такому вигляді існував раніше, але можна прийняти цей рік, як перший фотографічний документ існування критого дерев’яного мосту у м. Турка.

Вид на будівництво віадуку. 1904 рік

Критий міст. Фрагмент поштівки 1905 року

На жаль, цей міст був зруйнований під час Першої світової війни. Зрештою знищення усього міста після двох інвазій царських військ були такими жахливими, що лежачий у річці дерев’яний міст не був для мешканців найбільшою бідою.

Дерев’яний міст у Турці. Підірваний і новий. Дата поштівки на звороті: 18.05.1916 р.

З Івано-Франківщини вдалось знайти дані тільки про два криті дерев’яні мости – у с. Соколівка та у м. Косів, обидва над річкою Рибниця.

Перший з них – у Соколівці – було збудовано у 1900-му році за проектом професора Юзефа Рихтера (пол. Józef Rychter), котрий був ректором і завідувачем кафедри дорожнього і водогосподарського будівництва Політехнічної школи у Львові. У 1884 році він розробив систему будівництва дерев'яних мостів (т. зв. мости Рихтера), яка набула такої популярності, що використовувалась аж до 1924 року на різних ріках тогочасної Польщі. Можна побачити стару світлину моста Рихтера, який був збудований аж у Білорусі над річкою Піна (фото тут).

На світлині задокументовано процес будівництва мосту через річку гуцульськими теслями. На березі стоїть, очевидно, група інженерів.

Будівництво мосту. Внизу рукописний напис "Міст ґратовий системи проф. Рихтера – на Рибниці в Соколівці», ще нижче – «Виконав інженер Ожельський» і на зворотній стороні – «У Соколівці поблизу Косова 18 вересня 1900 року". Джерела: foto.kosiv.org.ua і lamus.pl

Другий міст – у м. Косів – був настільки мальовничим, ще й на диво гарно розташованим, що потрапив на дуже багато фотографій. Називався він Банським мостом, або по-польськи Салінарським. Слова баня і саліна означали солеварню, яку власне видно за річкою. Цікаво, що він не був повністю покритий дахом. Дашки прикривали тільки його бічні конструктивні елементи. Можна зробити припущення, що міст у Соколівці теж не мав даху, бо скоріш за все це також був проект Ю. Рихтера.

Банський міст, 1927 рік. Автор світлини М. Сеньковський

Але потім Банський міст перебудували… На чотирьох наступних світлинах видно, що після незначної конструктивної зміни (поява додаткової опори посеред річки) наступила радикальна перебудова – після повені 1937 року дерев’яний міст поступився збудованій поруч залізобетонній арковій конструкції. Цей новий міст був гарним і міцним, але 23 червня 1941 року підірвали його перші Совіти, втікаючи перед гітлерівцями [10]. Після війни другі Совіти збудували банальний залізобетонний міст, в результаті чого Косів втратив частинку своєї краси.

Банський міст у Косові. За останнє фото подяка Андрію Близнюку

Сучасні технології імпрегнування і консервації деревини дозволяють повернутись до критих дерев’яних мостів. Можна сподіватись що вслід за готелями влади курортних місцевостей теж вдадуться до маркетінґу і почнуть будувати громадські криті дерев’яні мости, які стануть додатковою принадою для туристів і відпочивальників. Приклад можна взяти з наших сусідів – в Польщі рушило будівництво мосту над р. Дунаєць між Кросьцєнко і Щавницею (фото станом на січень 2024 р. тут). Попередній критий міст, збудований у 1871-1872 рр., знищила катастрофічна повінь 1934 року. З того часу це місце носить назву «Зірваний міст», а на берегах ще недавно можна було помітити жалюгідні залишки причілків. Тепер новий місток логічно доповнить трасу Velo Dunajec і значно покращить пересування піших туристів. І хоча він має залізо-бетонну конструкцію, верхня частина буде зроблена з дерева, нагадуючи попередній критий міст.

Проектований і неіснуючий "зірваний" міст. Джерела: podhale24.pl і nowytarg.pl

Ще один польський приклад дбайливого ставлення до критих мостів можна побачити над річкою Супрасль. Стара піша кладка потребувала ремонту, тому її зняли, відремонтували, а потім поставили на інше місце. Оскільки там русло річки було дещо ширше, для містка зробили солідні бетонні причілки, що дозволило додати до кладки своєрідні альтанки. Тепер вона стала зручніша, мальовничіша і, відповідно, більш популярна серед туристів.

Еволюція кладки над р. Супрасль (Польща). Джерела: basniowysuprasl.pl і radio.bialystok.pl

В сучасних курортах, де дозволено будувати щось новітнє, не порушуючи архітектурну гармонію оточення, можна спробувати реалізувати навіть якийсь чудернацький архітектурний проект. Один з останніх проектів, що викликав спалах захоплення в усьому світі — критий дерев'яний міст у провінції Цзянмінь у Китаї. Аркова переправа довжиною понад 25 метрів накрита стрімким дахом, який у поперечному перерізі нагадує смереку. Плити, що виконують роль черепиці, пошарово звужуються догори, але без тісного накладання один на одного. Це надає всьому мосту цікаву ажурну структуру, яка дуже зручна для пішоходів. З одного боку, покрівля виконує свою основну функцію, тобто захищає від дощу, а з іншого – забезпечує вентиляцію. Крім того, це покриття створює гру світла в просторі, що, за задумом дизайнерів, створює відчуття затишку, залишаючись відкритим назовні.

Дерев'яний міст, Цзянмінь, Китай. Джерело: Youtube

Використані джерела:

1. Wikipedia. Covered bridge (Криті мости)
2. Найстаріший дерев’яний критий міст Капелльбрюкке, Швейцарія
3. Wikipedia. Liste von gedeckten Brücken (Список критих мостів)
4. Wikipedia. Liste von gedeckten Brücken in der Schweiz (Список критих мостів у Швейцарії)
5. Swiss timber bridges. Typ: Gedeckte Brücke (Швейцарські дерев’яні мости. Тип: Криті мости)
6. Ф. Григера, Д. Дзюба. Сухі ноги навіть у дощ. Криті дерев'яні мости чарують своєю романтикою. Чехія
7. V Česku je 19 krytých dřevěných mostů. (У Чехії є 19 критих дерев'яних мостів)
8. М. С. Глушко «Сухопутні засоби транспорту українців Карпат другої пол. XIX — поч. XX ст.». Київ, 1993 р.
9. Amalie Kožmínová: Podkarpatská Rus: práce a život lidu po stránce kulturní, hospodářské a národopisné . Praga. 1922 rok (Карпатська Русь: праця і життя народу з погляду культурного, економічного та етнографічного)
10. S. Nicieja Kresowa Atlantyda, tom III, str. 89.

UPD: Раджу іще дуже цікаву статтю закарпатського дослідника історії Михайла Марковича: Дерев’яні мости в Карпатах. Історія споруд, що залишилися тільки на фотографіях

comments

Львів на картині Я. Матейки

Sun, 14 Jan 2024 10:37:32 GMT

Картина Яна Матейки "Повторне взяття Русі. Багатство та освіта. Р. Б. 1366" ("Powtórne zajęcie Rusi. Bogactwo i oświata. R. P. 1366").

На картині зображено момент закладення наріжного каменя римо-католицької катедри у Львові у 1366 р.

Піддані белзький, волинський та перемишльський князі стоять на колінах перед церковним духовенством, що йде процесією з церковними образами. Серед громади ченців стоять Любарт, племінник Ольгерда, та Данило з Острога, вбрані у східні шоломи. У центральному пункті на риштуванні висить наріжний камінь, який має бути закладений. Король Казимир Великий, тримаючи Віслицько-Пьотрковські статути, у цій хвилині кидає перстень у щілину між каменями фундаменту. Праворуч від фігури короля Казимира Великого стоїть руський староста Оттон з Піліці у світлому одязі, дещо прикритий дерев’яною конструкцією. Він тримає в руках закладний акт, який має бути вмурований.
На великому малиновому штандарті видно результат походів Казимира Великого, які дозволили прикрасити герб П'ястів гербами чотирьох руських земель: Галицьким, Волинським, Белзьким і Перемишльським.

Корисні посилання:
1. Dziennik Kijowski. 1000 lat między Dnieprem i Wisłą

2. Pilica, Jura... Piliczanie na obrazach

3. Muzeum Narodowe w Krakowie
4. Війна за галицько-волинську спадщину

comments

Юзеф Пєньонжек. Нестворене львівське портфоліо

Fri, 24 Nov 2023 13:42:16 GMT

Юзеф Пєньонжек (Józef Pieniążek, 1888-1953 рр.) є незаслужено забутим в наші часи, але досить відомим у першій половині ХХ ст. польським графіком і художником. Він ніколи не гнався за славою, не піддавався модним течіям в мистецтві. У своїй творчості він цікавився народною культурою, документував регіональні костюми, зникаючі професії, портрети людей, пам’ятки дерев’яної архітектури, церковно-народного мистецтва тощо.

Свою кар'єру Пєньонжек розпочав учителем малювання у краківській гімназії (1912—1915). Потім викладав у гімназії в Самборі (1915-1923). Нарешті у 1923 році він переїхав до Львова і до 1941 року викладав у VIII Державній гімназії імені короля Казимира Великого (під час радянської окупації гімназія стала реальною школою № 14). У 1941-1946 роках працював вчителем малюнку у Львівській художньо-промисловій школі (під час німецької окупації - Kunstgewerbeschule). Влітку 1946 року Пєньонжек виїхав зі Львова до Кракова, де продовжив викладацьку і творчу діяльність.

Самбірські краєвиди

Створені у 1920-30-х роках так звані «міські» портфоліо - кременецьке (повна назва «Кременець. Рідне місто Юліуша Словацького») [2], сандомирське і бидґоське привернули увагу мистецьких кіл і преси до творчості художника. У 1937 р. він видав у Львові портфоліо з 40 барвистих композицій, що показують костюми та образи горян, пам’ятки сакрального будівництва Підгаля, Орави, Спіша, Живця, П’єнін і Сондецької землі. Через це частина його художнього спадку є досі дуже цінна для етнографів і дослідників культурного ландшафту.

Декілька картин з етнографічного портфоліо

Попри те, що Пєньонжек багато років прожив у нашому місті, львівського портфоліо він так і не створив. Тож пропоную подивитись на деякі його роботи, розпорошені по музеях, аукціонах і приватних колекціях, які могли б стати частиною нествореного львівського портфоліо.

Підпис: Вид на Волоську церкву і вежу Корнякта. 1930-ті роки. Джерело: onebid.pl

Деколи мистецтвознавці звинувачували художника у «консервативному дилетантизмі», вказуючи на більшу користь фотографії, але він вперто і старанно вимальовував деталі знайомих усім об'єктів, як от популярний вид на каплицю Боїмів.

Підпис: Каплиця Боїмів. 1928 р. Джерело: Galeria Żak

Натомість вид на церкву Покрови Святої Богородиці аж ніяк не можна назвати «консервативно- дилетантським», тому що художник зумів вкласти в цю роботу чарівну нотку романтизму.

Підпис: Костел Матері Божої Остробрамської. 1936 р. Джерело: facebook

Звичайно Юзеф Пєньонжек робив спочатку ескізи, які потім перетворював в акварельні картини. Але деякі ескізи були досконалими самі в собі. Таким є вид зі сторони площі Данила Галицького на львівські дахи і купол церкви Пресвятої Євхаристії.

Підпис: Львівські дахи і купол Домініканів. 1941 р. Джерело: ochronazabytkow.pl

На картині «Світанок у Львові» художник не тільки показав один з найгарніших краєвидів Львова, але вхопив фрагмент життя львів’ян, які десь собі їдуть на конях, запряжених в сани. А на передньому плані – вже не існуюча старенька і бідна хатина на схилах Замкової гори.

Підпис: Світанок у Львові. 1942 р. Національний музей у Вроцлаві

Каплиця трьох Святителів в реальності є темною, майже чорною, але автор постарався висвітлити її завдяки м’яким пастельним тонам.

Підпис: Каплиця Трьох Святителів при Волоській церкві. 1942 р. Джерело: artinfo.pl

Так само в ніжно-молочних пастельних кольорах Пєньонжек намалював знамениту «сплячу красуню» на Личаківському цвинтарі. Натомість з історичної точки зору варто звернути увагу на те, що постамент пам’ятника у 1943 році чомусь був розбитий.

Підпис: Скульптура сплячої жінки. 1943 р. Джерело: onebid.pl

Польський історик Р. Марцінек написав статтю про Юзефа Пєньонжка, назвавши художника «співцем рідного пейзажу» [3]. І дійсно краєвиди Львова, «виспівані» художником, не залишать байдужим жодного львів’янина. Погляньте, якою гарною була Погулянка з видом на Личаківський цвинтар і Польський військовий меморіал. Тепер таким пейзажем можуть потішитись тільки мешканці верхніх поверхів новобудов.

Підпис: Пейзаж. Джерело: onebid.pl

Деякі праці автора буквально карбували історію, документуючи те, що зникало назавжди прямо на очах львів’ян. Так у 1945 році виглядала єврейська дільниця з залишками сакральних будинків.

Підпис: Руїни львівської синагоги. 1945 р. Джерело: Galeria Żak

Виліт вулиці Личаківської належить до одного з популярних видів Львова, тим більше, що протягом останніх двох століть він постійно змінювався – від пожежної ремізи, будинок якої прикривав руїни бернардинського муру, до сучасного стану, коли відреставровані мури і Глинянська брама є безумовно однією з візитівок міста.

Підпис: Виліт вулиці Личаківської. 1945 р. Джерело: ochronazabytkow.pl

Однією з останніх львівських робіт Пєньонжка є графічна панорама міста, якому він присвятив багато років свого життя, викладацької і мистецької діяльності. Можливо колись його графіки, рисунки і акварелі на знак вдячності знайдуть собі виставкове приміщення у нашому місті.

Підпис: Панорама Львова. 1946 р. Джерело: facebook

Корисні посилання:

1. Юзеф Пєньонжек. Вікіпедія
2. Т. Яцечко-Блаженко. "Місто Кременець на ретро картинах"
3. R. Marcinek. "Józef Pieniążek. Piewca rodzimego krajobrazu"
4. Львів очима Юзефа Пєньонжека. Фейсбук

comments

Недекомунізований дендрогліф

Wed, 04 Oct 2023 09:34:11 GMT

В Україні усе ще зустрічаються дендрогліфи радянських часів. Ось, наприклад, видимий навіть з космосу напис "ЛЕНІН" у с. Гарасимів на Франківщині, висаджений вічнозеленими соснами серед листяного лісу. На Google Earth я знайшов фото 2015 року (осінь або весна), де його цілком непогано видно!

Координати: 48.76836, 25.24346
Для довідки: Слово дендрогліф походить з грецької мови: дендро- + -гліф < gr. δένδρον + γλυφικός → дерево + напис (знак, символ). Тобто дендрогліф — це те, що написано на деревах або написи (символи), зроблені з дерев.

Усе ж таки наш дендрогліф поволі зникає. Можливо, сосни розсіялись і поступово розмили напис. Натомість у білорусів біля м. Іваново (на мапі тут) зберігся дуже чіткий дендрогліф "ЛЕНІН", але ж вони нікуди не спішать і до декомунізації їм іще дуже далеко. Мало того, білоруси взагалі вважають його історичним об'єктом!

comments

Тадеуш Догналік

Wed, 20 Sep 2023 11:34:08 GMT

Серед відомих галицьких фотографів, котрі були закохані в гори, можна назвати Олександра Пежанського, Миколу Сенковського, Юліуша Дуткевича, Зиґмунта Клеменсевича, Адама Ленкевича, Яна Ярошинського, Мечислава Орловича та багатьох інших. Їхні світлини дарували галичанам прекрасний світ гірської природи, знайомили з церквами, скелями, водоспадами, давали уявлення про життя, традиції, вбрання горян і, звичайно, заохочували до подорожей.

Якось так сталось, що до гурту відомих митців світла і тіні не потрапив фотограф Тадеуш Догналік. Його прізвище зустрічається тільки під світлинами, але біографія залишається нерозкритою.

З квартального видавництва Польського Туристично-Краєзнавчого товариства (далі - ПТТК) "Gościniec" 2007 можна дізнатись, що Тадеуш Догналік (1908–1992) був професором, викладачем романістики, гірським туристом, членом Польського Татранського Товариства (ПТТ) з 1934 р., Польського Краєзнавчого Товариства (ПКТ) з 1935 р., ПТТК з 1951 р., почесним членом ПТТК з 1985 р. Тут треба пояснити, що почесний член ПТТК – це найвища відзнака, яка присуджується рядовим членам товариства, що зробили особливий внесок у розвиток туризму та краєзнавства в Польщі. Також в квартальнику згадуть, що усі свої колекції світлин Догналік подарував Центру Краєзнавчої фотографії (CFK PTTK) у м. Лодзь (Польща), а також те, що він був фотографом, зокрема, подорожей Мечислава Орловича.

Кожен, хто цікавився біографією і діяльністю Мечислава Орловича, погодиться, що бути фотографом його подорожей безумовно було найвищою нагородою в житті Догналіка. До речі, автором фото М. Орловича у Вікіпедії є Тадеуш Догналік.

Як кожен фотограф він рідко потрапляв у кадр, а якщо і потрапляв, то губився у натовпі туристів. Проте є світлина, на якій всього лиш чотири постаті і всі підписані. Зліва стоїть молодий 26-літній Тадеуш Догналік, далі – М. Міллер, М. Орлович і Є. Парчевський.

Водоспади Зимної Води у Словацьких Татрах, 1934 р. Автор Ян Ярошинський. Джерело: Т. Ковалик «Серпневі мандрівки Мечислава Орловича»

Тепер, завдяки окулярам і характеристичній зачісці, не складно впізнати Догналіка на інших фотографіях. На наступній світлині, знову ж авторства Яна Ярошинського, бачимо групу туристів перед притулком в Славському. Зліва – Мечислав Орлович, а крайній справа – Тадеуш Догналік.

Мандрівна група М. Орловича в Славському, 1936 р. Автор Ян Ярошинський. Джерело: CFK PTTK

На наступному фото бачимо знову групу туристів. Підпис свідчить, що автор цієї знимки Догналік, але очевидно, що Тадеуш сидить поряд з М. Орловичем позаду дівчат.

Мандрівники М. Орловича, 12.08.1938 р. Автор Т. Догналік (?). Джерело: CFK PTTK

Придивіться іще раз до цього симпатичного хлопця і ви погодитесь з моїм припущенням.

Колаж з трьох попередніх світлин для порівняння

Іще на одній світлині мандрівників на вокзалі в Яремче найлегше впізнати М. Орловича, завдяки його дивакуватій шапці – він стоїть другим справа. Натомість другий зліва – Т. Догналік.

Орлович з туристами в Яремче, 1935 р. Автор Ян Ярошинський. Джерело: wikipedia

Мечислав Орлович - видатний польський мандрівник і краєзнавець - за своє життя пройшов приблизно 140 тисяч кілометрів. При цьому він настільки успішно заохочував людей до своїх мандрівок, що створений ним у Львові Академічний Туристичний Клуб почав складати неабияку конкуренцію відомим загальнопольським товариствам, як от ПТТ і ПКТ. М. Орлович теж робив фотографії, але увесь його спадок згинув у пожежі під час Варшавського повстання 1944 року. Натомість більшість світлин Т. Догналіка, які можна знайти в інтернеті, на жаль, дуже кепської якості, тому що вони зіскановані з праці Томаша Ковалика «Серпневі мандрівки Мечислава Орловича», виданої у 1989 р. у Варшаві.

Подорожі М. Орловича були прерізними – одно- і багатоденними, на вузькоколійках, дарабах і пішки. Найбільш славними в історії туризму стали багатоденні серпневі мандрівки, про що свідчать дати під багатьма фотографіями.

Група М. Орловича біля мотодрезини в Мислівці, серпень 1938 р. Автор Т. Догналік. Джерело: FB

Мандрівка на дарабах по Черемошу під керівництвом М. Орловича, 13.08.1938 р. Автор Т. Догналік. Джерело: CFK PTTK

Сплав дарабами по Черемошу. Автор Т. Догналік. Джерело: Т. Ковалик «Серпневі мандрівки Мечислава Орловича»

У своїх краєзнавчих подорожах М. Орлович обов’язково цікавився храмами. Сучасники згадували, що не було такої святині, щоби Орлович не знайшов ключ від церкви та не заліз на дзвіницю, щоби описати старовинний дзвін. Решта групи чекала, а присутні в подорожі фотографи робили свою справу. Отож, збереглись дві чудові світлини церкви і дзвіниці у с. Бистриця Надвірнянського району авторства Т. Догналіка.

Церква з дзвіницею в Бистриці. Поштівка, видавництво Książnica-Atlas, Львів. Автор Т. Догналік, 1939 р. Джерело: rescarpathica.pl

Дзвіниця в Бистриці. Автор Т. Догналік. Поштівка зі збірки Моніки Соболевської

Звичайно етнографія теж була елементом краєзнавчих досліджень і фотографи не оминали увагою побут, господарські роботи, святкові події і просто вбрання горян, фіксуючи усе це для наступних поколінь.

Гуцули з Микуличина. Автор Т. Догналік. Джерело: CFK PTTK

Група гуцулів на Ігреці, 1939 р. Автор Т. Догналік. Зі збірки Анджея Вельохи

Гірські притулки (пол. схрониська) теж звичайно потрапляли на світлини і тепер являють собою історичні свідоцтва розвитку туризму в наших Карпатах. До прикладу, на двох наступних світлинах – притулок під Довбушанкою. Перший притулок існував у 1-й половині 1930-х років і був просто мисливською хаткою на полонині Нижній, адаптованою під потреби туристів. У 1936 р. неподалік в долині р. Зубринка рушило будівництво нового притулку, значно більшого і комфортнішого. Будівлю було закінчено у 1939 році, але подальшу його долю обірвала війна. Цікаво, що це місце досі називається Новобудова.

Притулки під Довбушанкою. Автор Т. Догналік. Джерело: gorskieopowiesci

На наступних світлинах бачимо притулок під Смотричем в Чорногорі і групу туристів (четвертий справа – М. Орлович) при вході до притулку на полонині Рущині в Ґорґанах. Перше фото цікаве тим, що на ньому зафіксовано момент будівництва притулку.

Кожен гірський волоцюга погодиться, що цих двох притулків шалено бракує на так популярних туристичних маршрутах у Ґорґанах і Чорногорі.

Притулки під Смотричем (Джерело: CFK PTTK) і на пол. Рущині під Сивулею. Автор Т. Догналік. (Джерело: wikimedia)

Не менш цікавою є світлина, на якій можна оцінити наскільки великим і гарним був притулок Заросляк до його радянської перебудови.

Туристи з М. Орловичем біля притулку на Заросляку. Автор Т. Догналік. З архіву COTG

Ґорґани попри свою неприступність завжди притягували до себе увагу туристів і науковців. Мандрівки М. Орловича поєднували в собі туризм і краєзнавство. Туристи деколи збирали зразки рослин і каміння для наукових закладів, а фотографи робили знімки, які потім доповнювали наукові дослідження, а також презентувались на виставках або ставали джерелом доходів, якщо з них робились поштові картки.

Ґропа і Дурня у масиві Братківської з перевалу Пантир, серпень 1936 р. Автор Т. Догналік. Джерело: poliart.biz

У місячнику ПКТ ZIEMIA Rok 1938 у статті "Кедровим шляхом Ґорґан" М. Орлович написав: «У 1936 р. я перейшов Ґорґани на чолі мандрівки Варшавського відділу Польського Краєзнавчого Товариства. Професор Тадеуш Догналік з Ярослава виконав тоді кільканадцять гарних фотографій кедрів і кедрового лісу - з його світлин походять ілюстрації до цієї статті».

Наступна світлина «Ґорґани. Кедри на тлі Ґрофи» була опублікована у цій статті, а водночас з’явилась на поштівках, які деколи можна зустріти на інтернет-аукціонах.

Ґорґани. Кедри на тлі Ґрофи, 1938 р. Автор Т. Догналік. Джерело: poliart.biz

Деякі довоєнні світлини досі є джерелом для науковців, котрі аналізують зміни, що відбулись за останнє століття з рослинним світом Карпат. Мова не про вирубки лісу або будівництво гірськолижних комплексів, а про натуральні природні процеси. На наступній світлині помітно, що гірська сосна (жереп) значно розрослась і, скажу вам, що деякі ґорґанські вершини раніше були значно доступніші, а тепер жереп часто-густо є непрохідною перешкодою для мандрівників.

Орлович на г. Таупіш на тлі Сивулі, 1938 р. Автор Т. Догналік. Джерело: wikipedia.

А от світлина Т. Догналіка з т. зв. "Аркою Шептицького" при вході до резервату кедрової сосни стала основою для відновлення цієї арки, яка не збереглась до наших часів. Про її відбудову можна прочитати тут.

Арка Шептицького, 1939 р. Автор Т. Догналік. Джерело: wikimedia

Можливо, найціннішою світлиною Т. Догналіка (я б сказав - його зоряним часом) є фотографія, на якій ми бачимо М. Орловича, письменника С. Вінценза і війта Жабйого-Верховини П. Шекерика-Дониківа.

М. Орлович, С. Вінценз і П. Шекерик-Доників. Автор Т. Догналік. З архіву COTG

У серпні 1939 року, коли Німеччина вже вимагала від Польщі місто Ґданськ, Мечислав Орлович – з вірою в силу польського війська - організував довгу подорож в гори. Почавши зі Сколього, він закінчив її аж у Верховині. Мандрівка тривала від 6 до 28 серпня, а пройдений маршрут вважався класичним для Східних Карпат. Туристів зібралось досить багато, тож часом треба було ділити їх на частини і тоді одна з груп мандрувала під керівництвом Тадеуша Догналіка. Це була остання подорож Орловича і Догналіка по території нинішніх Українських Карпат (karpaccy.pl/Plaj_01).
Очевидно, ательє Т. Догналіка працювало і під час його відсутності, оскільки під датою 10 серпня 1939 р. було випущено поштівку "Ґорґани. Кедри в Людвиківці". З неї ж дізнаємось, що фотоательє знаходилось у Львові на вул. Реваковича (нині Рєпіна), 18.

Ґорґани. Кедри в Людвииківці. Автор Т. Догналік.

Після закінчення ІІ світової війни М. Орлович організував багато мандрівок в Судети, Мазури і по теренах Великопольщі. Працюючи у державному Комітеті до справ туризму, він доклав значних зусиль до покращення туристичної інфраструктури і ремонту існуючих притулків. При цьому одним з його найближчих співробітників надалі залишався Тадеуш Догналік.

На сайті fotopolska.eu можна переглянути декілька післявоєнних світлин Догналіка (більшість не гірської тематики), з яких я представлю тільки дві – на них Догналік у 1950-60 роки дивився з польських Бєщад на недосяжні для нього, але так кохані Українські Карпати.

Вид з бєщадського Кшеменя на Галич, вдалині видніється Пікуйський хребет. Автор Т. Догналік. Джерело: CFK PTTK

Бєщади, полонина Царинська. Автор Т. Догналік. Джерело: CFK PTTK

Сподіваюсь, що ця публікація стане поштовхом для вивчення діяльності Тадеуша Догналіка і для відкриття його фотографічного спадку з «потаємних» не оцифрованих архівів.

comments

Арка Шептицького або відновлення історичної справедливості

Mon, 04 Sep 2023 08:58:19 GMT

Цього року у Ґорґанах сталась важлива подія (щоправда без оркестру і квітів) - у ботанічному заказнику "Яйківський" відновлено арку митрополита А. Шептицького.

Головним ініціатором цього відновлення був Василь Фіцак - керівник Чорногірського пошуково-рятувального поста на горі Піп-Іван, голова громадської організації «Карпатські стежки», фотограф і краєзнавець. Мав він і помічників-волонтерів, мав також сприяння зі сторони лісогосподарів. Тож дозволю собі процитувати його запис у ФБ:
«Було проведено 3 акції та вдалось завершити всі роботи. Дякую за підтримку Філії «Осмолодське лісове господарство» ДСГП «Ліси України», Мшанському та Менчульському лісництвам за матеріали і доставку, лісничим - Роману Люкляну, Андрію Яцишину, Ігорю Іванишину, працівникам лісництв Сеничу Василю та Федірко Петру. Шана і подяка всім, хто брав участь у роботах і підтримав матеріально, всіх відмічаю. Окремо дякую Олегу Азимуту який брав участь у всіх акціях. Волонтерам Василю Б. і Дімі, які долучились».

Трішки історії

Однією з природних особливостей Ґорґан є сосна кедрова європейська (лат. Pinus cembra), яку ми називаємо «кедр», а поляки «лімба». Цікаво, що справжній кедр (лат. Cedrus) – це зовсім інше дерево, яке росте в Сірії і Лівані, на Кипрі та в Гімалайських і Атлаських горах. Плутанина з назвою виникла, мабуть, під час освоєння Сибіру, коли першопрохідники, вражені могутністю і життєвою силою сосни кедрової сибірської прирівняли її до легендарного біблійного ліванського кедру, з якого було зроблено частину Животворного хреста. А православна церква поширила назву «кедр» серед східних слов’ян (додам, що в Галичині його називали не кедр, а кедрина).

Центральні Ґорґани є одним з найбагатших у Карпатах місцем зростання сосни кедрової (далі - кедр). На жаль, під кінець XIX ст. популяція кедра у значній мірі була знищена і вже на початку ХХ ст. знайти старі дерева можна було тільки у важкодоступних місцях або у приватних лісах.

Старовинний кедр. Фото Сергія Касьянова

У 1920-х роках з’ясувалось, що найбільші в Польщі масиви кедрових лісів збереглись у частині Ґорґан, що ними володіла греко-католицька митрополича консисторія. Державний Комітет Охорони Природи у Львові звертався до Міністерства релігійних віросповідань та публічної освіти з пропозицією забезпечення належної охорони від знищення цих лісів, але пройшов десяток років, поки справа не рушила з місця. У 1931 році у Станіславові відбулась так звана "Анкета у справі Східних Карпатах". Був це, фактично, з'їзд представників практично всіх державних установ, наукових відділень, громадських організацій. На цьому з'їзді було зроблено зауваження адміністрації митрополичих маєтків щодо відсутності дій, скерованих на охорону сосни кедрової. Учасники цього форуму запропонували створити резерват для охорони лісів з суттєвою перевагою кедрів.

Висновки «Анкети» потрапили до митрополита Андрея, який часто відпочивав у Підлютому в Ґорґанах і любив тамтешню природу, тож він прихильно віднісся до питання збереження кедру. Проблема заснування резервату стала темою його приватної розмови з доктором Петром Контним, котрий і запропонував охопити охороною вершину гори Яйко Перегінське біля Осмолоди, де можна було зустріти велетенські кедри віком від 100 до 600 років. Після розпоряджень митрополита почались картографічні і планувальні роботи.

Митрополит Андрей з доктором Мар’яном Панчишиним і монахом Атаназієм у Підлютому, липень-серпень 1935 р. – (Музей фотографа Ярослава Коваля у с. Цінева, Рожнятівський р-н, Івано-Франківська обл.).

12 серпня 1934 року відбулось свято відкриття новоствореного резервату з офіційною назвою "Кедриновий заповідник ім. Митрополита Андрея Шептицького". Була відслужена урочиста літургія, відбулась посвята заповідника, а для охочих влаштована екскурсія. Під державну охорону заповідник було взято у вересні 1934 року, а у квітні наступного року митрополит Андрей видав формальний акт про створення заповідника і передачу його під опіку НТШ (грамоту митрополита можна прочитати тут).

Для урочистостей відкриття на вході до заповідника було збудовано дуже гарну арку … з кедрового дерева!!! Дехто з ботаніків сприйняв цю ініціативу лісників, як варварство, але решті учасників арка дуже сподобалась.

Оригінальна кедрова арка на вході до резервату. Світлина Тадеуша Догналіка, 1939 р. Архів В. Фіцака

Усі напрямки цієї діяльності перервав вибух Другої світової війни. Вже з початку 1940 року у Львові і Києві починаються активні дії по відтворенню існуючих при Польщі заповідних об’єктів. У Львові відбувається засідання, на якому лісовод А. П'ясецький, доктор Петро Контни підняли перед Москвою питання про заповідання колишніх польських заповідників. У відповідь 31 січня 1941 г. Совнарком УРСР прийняв постанову "О рубке леса в государственных заповедниках "Черногора" и "Горганы" Станиславской области", згідно якої в них дозволялось проведення усіх видів рубок.

За німецької окупації деякі заповідники було відновлено, однак створення нових резерватів було призупинено. Деякі ентузіасти цієї справи - як от львівський лісівник і вчений Андрій П’ясецький, котрий виступив проти німецьких лісозаготівель в Розточчі - були розстріляні.

Звичайно після закінчення Другої світової війни, заборони греко-католицької церкви та ліквідації довоєнних заповідників ця арка не могла існувати у первісному стані. Написи з арки зникли, з часом згнили дашки та декоративні елементи. Натомість головна несуча конструкція простояла іще десятки років.

Оригінальна арка у 1968 році. Архів В. Фіцака

Скільки було вирубано кедрів у повоєнні роки невідомо, але нарешті у 1974 році на схилах гори Яйко Перегінське знову було створено природоохоронний об’єкт - Яйківський ботанічний заказник. При цьому у 1975 р. було відновлено вхідну арку з використанням смерекових і кедрових матеріалів. Нова конструкція простояла до 2018 року, поки не згнили її несучі елементи і вона остаточно припинила існування.

Арка до падіння. Архів В. Фіцака

Арка станом на 2023 рік. Архів В. Фіцака

У липні 2023 року під час ремонту туристичного будинку під горою Яйко Перегінське силами волонтерів вдалось звести центральну частину конструкції арки.

Зведення центральної частини арки. Архів В. Фіцака

11-13 серпня було проведено другий етап акції. Хоча участь у ній взяло всього лиш 4 волонтера, проте їм вдалось зробити більше ніж вони запланували. На своїй сторінці у ФБ Василь Фіцак згадує: «Робота тяжка, все робиться ручним інструментом. Наразі плануємо проведення ще одного заходу і завершення робіт».

Встановлення косинців і бокових частин арки. Архів В. Фіцака

Завершальними роботами були монтаж дашків, імпреґнація усієї конструкції та встановлення на ній інформаційних таблиць.

Готова арка, кінець серпня 2023 року. Архів В. Фіцака

У 2024 році мине 90 років від створення заповідного об’єкту на горі Яйко Перегінське. Тож після відновлення арки зусиллями волонтерів було би дуже добре щоби до цієї річниці влада – від місцевих органів до уряду України – подбала про зміну статусу ботанічного заказника на заповідник і офіційно надала йому ім’я митрополита Андрея Шептицького. І тоді буде відновлено історичну справедливість!

comments

Коли ЛЬВОВ став по-українськи називатись ЛЬВІВ, а по-польськи ЛЬВУВ (LWÓW)?

Sun, 27 Aug 2023 15:47:44 GMT

Ми, львів'яни, не любимо написання назви нашого міста через букву „о”, тому що нам здається, що назва ЛЬВОВ прийшла до нас у 1914 р. під час короткої російської окупації та у 1939 році разом з ненависною радянською владою. Якщо ж ми бачимо написання назви у вигляді ЛЬВОВЪ у літературі видавництва зламу ХІХ-ХХ століть, то поблажливо згадуємо про період москвофільства, хоча насправді тоді цей рух був так само небезпечний, як в наш час поклоніння «русскому миру». Подивіться на ці газети, які відділяє століття: одна – москвофільська - видана у Львові під час російської окупації, друга – в Донецьку під час гібридної російської окупації.

Газети «Голос народа» видання 1914 і 2014 років

ЛЬВОВ ® ЛЬВІВ

Проте ця публікація зовсім не про політику, а про те, що назва нашого міста у формі ЛЬВОВ має глибоке історичне коріння. Вас ніколи не дивувало, що назву містечка Бібрка виводять від бобра, або те що назва міста Тернопіль має закінчення від грецького –поль, що походить від πολις (поліс) - «місто»?

Справа в тому, що ми маємо справу з так званим «ікавізмом» — явищем в історії староукраїнської мови, що полягає в переході голосних звуків „o” і „е” у закритих складах у „i”, а „є” в „Ї”. Цей процес почався приблизно від кінця XVI до початку XVII ст. Першими прикладами написання „і” на місці „о” науковці називають тексти в Полтавських актових книгах.

Щодо звуку „є” можна впевнитись, що ще принаймні у кінці XV ст. писали Києв, а не Київ.

Заснування Києва. Радзивілівський літопис, кінець XV ст.

Але з Києвом усе просто, бо він не мав інших назв, в той час як Львів протягом історії мав декілька назв – Лемберґ, Леополіс, Леонтополіс і т.д. Щодо пошуків написання назви нашого міста через „о”, то у старовинній літературі вона найчастіше виступає у формі присвійного прикметника: городъ Льва, Льва-городъ, Львигород і т. п. Крім того досить важко знайти написання назви міста у називному відмінку, частіше вона зустрічається в інших відмінках, як от у князя Лева - «дана грамота въ Лвовѣ» [1], або у букварі Івана Федорова - «выдруковано во Лвовѣ» тощо.

Грамота князя Лева Даниловича ХІІІ ст. і буквар Івана Федорова 1574 року.

В охоронному листі молдавського господаря і воєводи Стефана ІV (1463 р.) зустрічається назва «мѣсто Ливовске», що дещо заплутує пошук істини.

«Мѣсто Ливовске» в охоронному листі молдавського господаря і воєводи Стефана ІV (1463 р.)

Дуже важливим документом є «Львівський літопис», написаний українським (південноруським) скорописом наприкінці 30-40 років XVII століття, через що він є цінною пам'яткою української мови. І треба сказати, що в ньому один раз є назва міста в називному відмінку – Львов, також є вісім разів прикметник «львовський». Прояви ікавізму в літописі вже помітні (сніг, місто, діло, Дніпр), але є слова, які ми тепер пишемо через „i” (Краковськоє передмістя, Войсько Запорозькоє, гаковниця, вечор, а також іменники у родовому відмінку множини з закінченням „-ов”: козаков, татаров, священиков і т. п.).

Цікаво, що під кінець ХІV ст. з'являється зовсім інша форма написання назви нашого міста – Ильвов. Це було пов'язано з появою в українській мові приставного „и” на початку деяких слів. Прикладами можуть послужити слова «израда» замість «зрада», «ильняний» замість «льняний», «иржа» замість «ржа» тощо. Вживання цієї форми очевидно було так частим і тривалим, що навіть у 1886 р. професор Євгеній Желеховський вирішив привести її у своєму «Малоруско-нїмецкому словарі» [2].

Але найважливішим в цьому словнику є те, що саме в ньому вперше з’явилась друком назва нашого міста у формі Львів!

Євгеній Желеховський. Малоруско-німецький словар. 1886 р.

В наші часи ікавізм вплинув на написання прізвища професора – тепер він не Желеховський, а Желехівський… Як на мене, це неправильно. Якщо так піде далі з історичними прізвищами, то будемо мати єпископа Івана Малахівського, архітектора Петра Красівського (від села Красів), графа Аґенора Ґолухівського (від родового села Ґолухів) та інших, колись закінчимо сьогоденні гострі дебати «Острог чи Остріг» (відтак князь Василь-Костянтин Острозький може стати Острізьким по аналогії з «Кривий Ріг – криворізький»), потім зробимо Севастопіль, Мелітопіль, Тираспіль і т. д., і т. п.

LWOW ® LWÓW

У польській мові відбувались дещо інші процеси, але з буквою „ó”, яка відповідає нашому звуку „у”. Польські науковці кажуть, що в літературі ця буква вперше з'явилась у 1654 р. у видавництві друкарні Замойської академії. Отже, раніше мала б існувати назва міста у формі Львов (Lwow), а не Львув (Lwów). Однак проблема полягає в тому, що у старих польських документах вживались німецькі або латинські назви Лембурґ, Ламбурґ, Леополіс тощо.

Здається найстарішим документом, в якому зустрічається назва «Lwow» - це привілей про надання Львову маґдебурзького права. У Центральному державному історичному архіві України зберігаються декілька оригінальних королівських грамот, в яких Казимир Великий вживав німецькі назви Лембурґ (Lemburg) або Ламбурґ (Lamburg) і тільки в цьому привілеї - Львов (Lwow). Проблема з грамотою про привілей полягає в тому, що вона є копією, написаною у XV столітті (оригінал не зберігся), а саме в цей час відбувався поступовий процес полонізації Львова. І хоча бурґомістр Б. Зиморович у своєму творі «Потрійний Львів» відносить перехід від німецького Львова до польського на 1550 рік, то все ж цей процес почався значно раніше. Протягом XV ст. у складі міського населення відбувався наплив польського елементу і вже під кінець століття стали помітні рішучі зміни в міських елітах. При цьому німецька мова поступово витіснялась з урядових актів, німецькі імена і прізвища спольщувались, тому можна припустити, що переписувач королівської грамоти хотів вжити слов’янську назву міста, а такою назвою і в польській і українській мовах очевидно була форма Львов (Lwow).

Грамоти короля Казимира Великого:
1. Підтвердна грамота короля Казимира Великого спадкового права дітей львівського війта Матвія... Дата документа: 22.08. 1352 року (archives.gov.ua)
2. Підтвердна грамота короля Казимира ІV привілеїв короля Казимира ІІІ про надання у 1356 році м. Львову маґдебурзького права... Дата документа: 5.04.1460 р. (archives.gov.ua)
3. Підтвердна грамота короля Казимира Великого статуту м. Львова. Дата документа: 28.12.1360 р. (archives.gov.ua)
4. Грамота короля Казимира Великого мельнику Конраду із Прусії... Дата документа: 16.08.1365 р. archives.gov.ua)

Географічний словник Королівства Польського [3], виданий у 1880-1914 роках, перераховує руські назви міста Львов, Львів, Львіград, Львігород, Ільвів. Щодо польської назви Словник згадує, що форма Lwów відома з XV ст., а водночас зустрічались назви Lowow, Lywow, а також – увага! - Lwow у Хроніці тшемешненського монастиря, написаної у XV-XVI століттях [4].

Хроніки тшемешненського монастиря з виданої у Львові у 1877 р. збірки історичних документів «Monumenta Poloniae Historica».

Польська назва Львова має цікаву аналогію – місто Львувек (Lwówek), про яке у Вікіпедії написано, що вперше буква Ó з’являється в його назві щойно у 1884 року. Назва цього міста, як і нашого, походить від особового імені Лев та назви герба Лев. Спочатку місто називалося Львов, а сучасна зменшувальна форма Львовек з’явилася тільки в другій половині XV ст., щоб відрізнити його від нашого міста Львова. Це досить цікавий момент, оскільки він підтверджує, що крім німецьких і латинських назв наше місто вживало слов’янську форму Львов (Lwow).

Сторінка з Вікіпедії

Як вже було вище сказано, буква „ó” вперше з'явилась в літературі у 1654 р. Але процес її адаптації був довгим і непростим. Середньовічні польські писарі взагалі мали величезну проблему з тим, що треба було використовувати 24 літери латинського алфавіту для мови, в якій є удвічі більше звуків. Літератори, друкарі і мовознавці поділились на дві течії: одні вважали за необхідне впровадити різні спеціальні знаки до букв у вигляді штрихів, крапок тощо, інші противились цьому.

У листі польського королевича Якуба Собеського, написаному у 1733 р., можна знайти цілком сучасні літери „ś”, „ć”, „ę”, „ą”, але буква „ó” - відсутня. Видно це в написанні слів «Королевич» і «Жовква» (в сучасній польській мові - «Królewicz» і «Żółkiew»).

Фрагмент листа Якуба Собеського (1733 р.). Повний лист тут.

Зрештою якось усі ці орфографічні зміни унормувались, бо в рукописі Конституції 3 травня 1791 року буква „ó” знаходиться у відповідних сучасній мові словах (впевнитись у цьому можна тут).

Складно сказати, коли ж в польських джерелах остаточно припинили писати Lwow і перейшли до форми Lwów? Складнощів додає те, що при відмінюванні як в українській мові замість „i”, так і в польській замість „ó” з’являється звук „о”: до Львова (do Lwowa), у Львові (we Lwowie) тощо. Але напевно це сталось на зламі XVIII-XIX століть. До прикладу, у наукових працях Дениса Зубрицького як от «Історичні дослідження про русько-слов'янські друкарні в Галичині» (1836 р.) і «Хроніці міста Львова» вживається саме форма Львув (Lwów).

В цій темі досить цікавою є знаменита панорама Львова, зроблена за зразком панорами авторства Аврелія Пассаротті. Ми звикли бачити її з заголовком «Leopolis» [5], але в даному випадку цей дереворит, створений у 1835 р., має в заголовку назву Львов (Lwow) [6]. На додаток внизу панорами можемо побачити слово «гора» у двох варіантах: Лиса Гура і Гора Щепана (Łysa Góra i Gora Szczepana).

Панорама Львова. Дереворит 1835 р. (із фондів Сілезької Бібліотеки в м. Катовіце, Польща)

На карті 1859 року авторства польського генерала і картографа В. Хшановського [7] можемо побачити ту саму історичну форму Львов (Lwow). Крім того можна побачити Жулкев (Żółkiew), Куліков (Kulikow), Лелехувка (Lelechówka) і цікаво написана назва Городка - Грудек (Grudek, а не сучасне написання - Gródek). Навіть Краків (Krakow) написано через звичайне „o”, хоча поряд з ним є місто написане через „ó” - Подгуже (Podgórze).

Фрагмент карти 1859 року В. Хшановського

Натомість на карті Польщі, виданій у 1883 році [8], можна вже побачити написані по-сучасному Львув (Lwów) і Кракув (Kraków), але усі інші міста надалі не мають у назві букви „ó” - Jaworow, Sambor, Bobrka, Złoczow і т. д.

Фрагмент карти 1859 року

Висновок.
Форма написання назви міста Львов, давніше присутня в обох мовах, поступово змінювалась приблизно з XVII ст. Напевно цей процес швидше відбувався в живій мові, ніж в письмовій. Зрештою у ХІХ столітті остаточно затвердились форми: Львів – в українській мові і літературі та Львув (Łwów) – у польській. Отож, форма Львов має своє історичне підґрунтя і про це треба пам’ятати, але використовувати її можна хіба що в історичних розвідках, особливо після того, як москвофіли і московити пробували знову насильно її впровадити.

Корисні посилання:
1. Ізборник. Грамоти XIV ст.
2. Малоруско-німецький словар. Євгеній Желеховський, 1886 р.
3. Географічний словник Королівства Польського, т. 5, стор. 496
4. Хроніка тшемешненського монастиря
5. Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті 1617-1618 рр.
6. Panorama Lwowa; drzeworyt sztorcowy, 1835 rok.
7. W. Chrzanowski, Karta dawnej Polski 1:300 000 /1859 rok/
8. Mapa Polski, wydana w 1883 r. w dwóchsetną rocznicę odsieczy Wiednia
9. Привілеї міста Львова
10. Samogłoski pochylone
11. Історія польської орфографії

comments

На тему галицьких королів...

Sat, 19 Aug 2023 10:28:53 GMT

Щоби не забути…

Першим королем Галичини став у 1215 р. угорський князь Коломан Галицький (тоді йому виповнилось 7 років). Наступним королем Галичини і Володимирії («rex Galiciae et Lodomeriae») був його старший брат Андраш. Третім королем став Данило Галицький (хоча водночас королем Галичини був угорський король Стефан V). Далі - польський король Казимир, але назва Галичина зникає з титулу - «rex Polonie et Russie». Після нього правителем був угорські королі („rex Galiciae et Lodomeriae…”) - Людовик Анжуйський. Після смерті Людовіка Угорщину і Галичину успадкувала його донька Марія. У 1387 році друга донька — Ядвіга зайняла Галичину і почала титулуватись як «пан і володар Русі», в той час як титул короля Галичини та Володимирії залишився в Марії та її чоловіка Сигізмунда Люксембурґа. Пізніше титул «короля Галичини і Володимирії» носили усі королі Угорщини

На фото - чудовий пам‘ятник королю Коломану Галицькому (як свідчить напис на постаменті - «Коломан герцог, галицький король”) у м. Ґодоллі (Gödöllő) в Угорщині.

Коломан Галицький, король Галичини в 1215-1221 рр (з перервами).
Син угорського короля Андрія II та його першої дружини Гертруди Меранської (німкені). Андрій II у союзі з польським князем Лешком в 1214 році захопив Галич і посадив там свого малолітнього сина Коломана, зарученого незадовго перед тим з трьохлітньою дочкою Лешка — Саломеєю.
Андрій II звернувся до папи Іннокентія III з проханням доручити естергомському архієпископу Іоанну коронувати Коломана галицькою короною та укріпити його статус унією Галицької православної церкви з католицькою — у кінці 1214 чи на початку 1215 року Коломана коронували, проте зважаючи на його вік реальна влада перебувала в руках Андрія ІІ та його намісників, зокрема воєводи Бенедикта.
1219 року галичани підняли повстання проти угорців і запросили на престол князя Мстислава. В кінці 1219 року Мстислав зайняв Галич, проте дуже швидко угорці відвоювали Галицьку землю та знову посадили там Коломана.
Проте вже весною 1221 Мстислав знов пішов на Галицьку землю і 23 травня 1221 року об'єднані сили Данила Романовича і Мстислава Удатного розбили угорські війська під командуванням Коломана біля Галича. Коломан потрапив у полон і був відправлений у Торчеськ.
Угорський король Андрій II, щоб визволити сина з полону, був змушений розпочати переговори і повернув сина. Повернувшись в Угорщину, Коломан став хорватським та славонським герцогом. Разом із старшим братом брав участь у битві на річці Шайо з монголами 11 квітня 1241 року. Від отриманих ран помер у Загребі в травні-червні 1241 року.

Могутність Угорщини повністю закінчилась після 1526 року в результаті поразки в битві з Османською імперією при Могачі. Після громадянської війни між претендентом на престол Фердинандом Габсбурґом і Яношем Заполья, королем Угорщини, обраним угорським дворянством, вся територія сучасної Угорщини була захоплена Туреччиною. Частина території колишнього королівства була передана родині Габсбургів як родинний домен згідно з положеннями Віденської угоди (1515) між Ягеллонами та Габсбургами. З її частини було утворено князівство Трансільванія, першим правителем якого був Ян Сигізмунд Заполя, онук Сигізмунда Старого, центральна частина з Будою перебувала під безпосереднім управлінням (як турецька провінція) султана Сулеймана Пишного. Це було встановлено положеннями миру 1541 року між Османською імперією та імперією Габсбургів.

Вся територія Угорського королівства опинилася під владою Габсбургів після Карловицького миру. Тоді Османська Туреччина вийшла з Центральної Європи в результаті поразки у битві під Віднем (під час останнього наступу Османської імперії в Центральній Європі) і подальших поразок у війні, яка велася до 1699 року зі Священною лігою.

І все ж навіть під владою Габсбурґів Угорщина була окремим королівством. Але у 1804 році вона увійшла як провінція до новоствореної Австрійської імперії, очолюваної Франциском I, до якого й перейшов титул «rex Galiciae et Lodomeriae».

У 1867 р. в результаті австро-угорської угоди було створено союзну державу, яка стала результатом перетворення Австрійської імперії на дуалістичну монархію, що складалася з двох частин, з’єднаних реальною унією під скіпетром імперської династії Габсбургів.

Після Першої світової війни, після перерви в 1918–1920 роках (Угорська Народна Республіка та комуністична Угорська Радянська Республіка), Угорщина знову стала королівством (з коротким республіканським епізодом), але без короля - Карлу Габсбурґу не дозволили трон, державою як регент правив адмірал Міклош Горті.
Під час революції останній правитель династії Габсбургів Карл I був змушений 1918 року зректися влади (без зречення від престолу) в Австрії та Угорщині. 3 квітня 1919 року австрійський парламент позбавив династію Габсбурґів права на престол.
А отже останнім королем Галичини та Володимирії був Карл І Габсбурґ.

Останні королі Галичини і Володимирії - імператори Австро-Угорщини Франц Йосиф І та Карл I. Джерело: Blessed Karl of Austria

comments

Врятувати не можна зруйнувати...

Mon, 31 Jul 2023 07:07:12 GMT

Село Майдан Дрогобицького району Львівської області може похвалитись декількома цікавими історичними об'єктами. Це невелика охайна дерев'яна Успенська церква (1939 р.), гарна і доглянута дерев'яна вілла (1936 р.), руїна доменної печі (1814 р.), занедбаний мурований багатоповерховий палац (1937 р.) і величний будинок, який називають костелом.

В дійсності ж цей об'єкт, збудований як храм у 1939 році, так і не був освячений – цьому завадила Друга світова війна. Відтак на сайті Римо-католицької церкви його названо "колишній костел без титулу".

Вигляд костелу на світлинах 1938 і 1939 років

Після війни об'єкт стояв пусткою, а пізніше потрапив у руки об'єднання «Укрреставрація». Всупереч назві нові власники замість реставрації зробили перебудову і реконструкцію будівлі: всередині було зроблено три поверхи, актовий зал, ресторан, кімнати відпочинку тощо. Змінено завершення вежі, а замість хреста над нею було встановлено досить гарний флюгер з датою "1986".

Вигляд костелу станом на 2016 рік

На вході до будівлі досі висить "недекомунізована" таблиця, з якої можна дізнатись про власників об'єкту в радянські часи:
"Державний комітет Української РСР у справах будівництва і архітектури
Українське спеціальне проектно-будівельно-реставраційне об'єднання «Укрреставрація»
Будинок творчості «Реставратор»"

Таблиця при вході

Не знаю, кому зараз належить цей будинок, але у 2016 році у Науково-технічному збірнику "Сучасні проблеми архітектури та містобудування" (Випуск № 45, 2016 рік) він фігурує, як База відпочинку “Реставратор”, яка тоді належала корпорації “Укрреставрація”, підпорядкованої Державному Комітету України у справах містобудування і архітектури. Не думаю, що власник змінився.

Як би там не було, але в наш час цей будинок виглядає гарно тільки здалека. Спонтанна "екскурсія" мого товариша Івана Горбацьо всередину об'єкту демонструє занепад і руйнування, а також байдужість власників нерухомості. Отож пропоную переглянути світлини інтер'єру з цього незапланованого візиту.

Хол виглядає цілком по-радянськи і нічим не нагадує наву колишнього костелу.

Подекуди оздоблення інтер'єрів вражає - усе було зроблено "по багатому"!

Але серед цієї розкоші у вічі кидаються зруйнована підлога, недолугий камін і пічка з вирваними дверцятами.

Є і більш зруйновані приміщення - десь протікає дах, десь навалено сміття, стільці, батареї опалення, а десь виламано дерев'яну стіну з вікнами.

Висновок.

Майданський «костел без титулу» безумовно є архітектурною перлиною, яку можна – поки ще не пізно – врятувати. Державні органи зазвичай не справляються з такою метою, тому треба якнайшвидше позбавити сучасних горе-господарів прав власності і передати об’єкт у приватні руки. Несуттєво продати чи віддати його в концесію, несуттєво, що саме новий власник зробить в будівлі – готель, реабілітаційний центр, монастир чи щось інше. Головне, щоби не було змінено архітектурний зовнішній вигляд будинку разом з оточенням, а відтак окраса Майдану не перетвориться в руїну в центрі села і буде надалі служити людям!

Корисні посилання:

1. Римо-католицька церкв. Майдан
2. Майдан. Церква Успіння Пр. Богородиці, 1939 р.
3. Вікіпедія. Майдан
4. Замки та храми України. Майдан
5. A. Krzosek "Majdan i jego bliska okolica"

comments

Самуїл Кирило Стефанович - найстарший єпископ у Європі ХІХ століття

Sun, 04 Dec 2022 11:34:46 GMT

9 грудня 1858 року у Львові помер Самуїл Кирило Стефанович – архієпископ львівський вірменського обряду, меценат і теолог.

Він був найстаршим діючим єпископом у Європі того часу. Незважаючи на похилий вік, архієпископ Стефанович енергійно керував архієпархією протягом 26 років. Захищав вірменський обряд від ліквідації, не погоджувався на злиття своєї архієпархії з Львівською римо-католицькою архієпархією. Він особисто по кілька разів відвідував усі парафії, дуже дбав про священиків. Багато разів їздив до Станіслава (нині Івано-Франківськ), дбаючи про культ образу Божої Матері Ласкавої у місцевій вірменській парафії. Заснував вірменські парафії на Буковині (в Сучаві і Чернівцях).

У 1904 році на замовлення Львівської Вірменської Митрополичої Курії на його могилі було встановлено нагробний пам’ятник у вигляді неоготичного саркофагу.

Нагробний пам’ятник на могилі С. К. Стефановича. Світлина з lifejourney.club

Після похорон у часописі Kronika religijna Przeglądu Poznańskiego. Rok 1858 було опубліковано некролог у вигляді біографічної статті, переклад якої пропонується нашим читачам.

«Архієпископ Львівський вірменського обряду о. Самуїл Кирило Стефанович (Samuel Cyryl Stefanowicz) помер 8 грудня у віці 107 років і через 60 років після рукоположення на священика. Він народився в містечку Лисець Станіславського повіту, за милю від Станіслава. Через спалення метрикальних книг неможливо перевірити точну дату його народження, тим більше, що всі його сучасники давно спочивають в могилах. Однак, згідно з його словами про себе, він народився 28 березня 1752 року, а отже на день смерті йому було 106 років, 8 місяців і 10 днів [1]. Батько його був купцем і звався Стефан Оганович, проте син не прийняв цього прізвища, а за старим східним і слов'янським звичаєм назвав себе Стефановичем на честь батька.

Першу освіту здобув у Станіславі (куди його батьки переїхали, щоб йому було легше навчатись) у єзуїтів, які на той час утримували там школи і в яких дещо раніше розпочав свою наукову діяльність Францішек Карпінський. Закінчивши навчання, він прибув у 1708 р. (якраз на початку Барської конфедерації) до Львівської семінарії під керівництвом театинців Collegium pontificium, заснованої в середині XVIII століття римською пропагандою [2] для навчання кандидатів до священства в руському і вірменському обрядах, які не мали своїх семінарій.

Театинський монастир у Львові. Карл Ауер (близько 1847 року)

Через кілька років він сам став викладачем цього ж закладу. Висвячений на священика 5 серпня 1778 р., у 1790 р. вступив каноніком до вірменської капітули у Львові, у 1798 р. став архідияконом, у 1801 р. парохом, двічі керував єпархією як адміністратор, один раз після смерті архієпископа Яна Шимоновича з 1816 по 1820 рік, знову після смерті архієпископа Каетана Вартересевича в 1831 році. Водночас він ревно віддався проповідницькій праці та був невтомним у сповідальні, до якої завжди тягнулось багато людей, особливо з вищих станів. Секундицію [3] відбув у 1828 р. у єзуїтів у Тернополі. Обраний вірменським духовенством, він був призначений архієпископом імператором Францем I у 1832 році.

Портрет архієпископа невідомого автора. Львівська галерея мистецтв. Джерело: wiki.ormianie.pl

Відтоді вісімдесятирічний старий ніби помолодшав, бо подвоїв свою роботу. Хоча він керував невеликою дієцезією, навіть сьогодні лише 5 000 душ у 10 парафіях (Львівська, Бережанська, Станіславська, Лисецька, Тисьменицька, Городенська, Кутська, Снятинська, Чернівецька та Сучавська), але, незважаючи на те, що така розпорошена, дієцезія щороку бачила його з візитаціями усіх її храмів і читала його повчальні пастирські листи та відозви, які оновлювалися при кожній важливій нагоді. Він також мав у Львові жіночий монастир вірменських василіянок. До його дієцезії належали вірменські церкви в Кам'янці-Подільському, Балті, Рашкові та Могильові. У старості він втратив слух, через що йому було прикро, бо не міг вислуховувати сповіді. Ось як він говорить про себе в листі до одного з варшавських прелатів від 19 жовтня 1850 року: «У цьому віці можна здогадатися, що мене полишають вміння, всі сили душі і тіла. Я став немічним, нездатним пильнувати стадо Христове. Проте я відправляю кожного дня месу. Два роки я перестав публічно проголошувати людям слово Боже, тому що не вистачає сил». Його зображення знаходиться у творі о. Садока Баронча «Життя відомих вірмен» (Львів, 1856 р.).

Хромолітографія з книги С. Баронча «Життя відомих вірмен», виданої у 1856р. Джерело: polona.pl

Він залишався при свідомості і пам'яті до останніх хвилин свого життя. За два дні до смерті він слухав Святу Месу в архикатедральній каплиці. 8 грудня ввечері, без жодних страждань, молячись у кріслі з перилами, обласканий св. таїнствами. І як він сам колись повторював: nunquam sol pulchrior quam in occasu (сонце ніколи не буває прекраснішим, ніж на заході), всі чесноти і заслуги його довгого громадянського і душпастирського життя проявилися наприкінці його днів, бо як був він добрим священиком, то і рідну землю з непохитною прив'язаністю любив аж до гробової дошки. Завжди ревний у здійсненні християнських чеснот, він ніколи не шкодував пожертв, у здійсненні найвищих чеснот він роздавав бідним свої нечисленні (6 000 рейнських злотих на рік) доходи; гостротою життя і посту нагадуючи стародавніх аскетів і пустельників. Будучи ще молодим священиком, він посприяв відбудові згорілої Вірменської катедри у Львові. Висланий з метою збирання внесків у подорож по Галичині та Трансільванії, він повернувся зі збором, який перевищив усі очікування.

Своє життя він провів виключно в Галичині. Лише раз він їздив до Варшави в інтересах своєї церкви. Слава про його чесноти була гучна по всьому світу, особливо в Римі. Папа Григорій XVI і Пій IX завжди відгукувалися про нього з найбільшою повагою. Він багато читав і брав активну участь у всіх подіях католицького світу. Він листувався з багатьма людьми, які звертались до нього за порадою. Він писав Франциску Ламенне, іноді з підбадьоренням і подякою, поки той присвячував своє перо захисту правди, іноді з засудженням, коли він зрадив церкву. Отець Самуїл заохочував покійного отця Кароля Антоневича до священичого покликання і покладав на нього великі надії для свого обряду, однак коли останній виявив своє бажання стати ченцем, ще й до того єзуїтом, покійний архієпископ погодився на зміну обряду без жодного опору чи жалю.

Похорони відбулися 11 грудня. На світанку того дня вулицю Вірменську заполонили натовпи людей, які поспішали віддати останню послугу покійному архієпископу. Люди всіх станів і віросповідань рухалися разом, вихваляючи його благочестя, щедрість, милосердя та святобливе життя.

Фрагмент нагробного пам’ятника на Личаківському цвинтарі

Панахида розпочалася о 9 годині. Тіло померлого несли священнослужителі у фіолетовій труні, оббитій оксамитом, від резиденції архієпископа навколо ринку до Вірменської катедри. Хресну ходу проводили: о. Шимонович, наступник покійного на львівському архієпископському престолі, маркополітанський єпископ, о. Литвинович, львівський єпископ грецького обряду, а також о. Остравський, інфулат [4] і парох латинської капітули у Львові. За труною йшов намісник граф Ґолуховський з начальниками всіх органів влади. Були присутні численне духовенство, всі монастирі, будинки убогих і сиріт. Натовпи людей тягнулись у похоронній процесії і заповнювали три сторони ринкової площі, так що коли кінець процесії був іще на вулиці Вірменській, її початок, обійшовши Ринок, губився вже на вулиці Краківській і з іншого боку Вірменської вулиці входив до храму. Такого масштабного похорону у Львові не забудуть. Богослужіння проходило в усіх трьох обрядах. Промову виголосив о. Каетан Каетанович, канцлер консисторії і водночас колишній секретар покійного текстом: «І довгістю днів Я насичу його, і він бачити буде спасіння Моє!» [5]. О 12-ій годині процесія вирушила з костелу на Личаківський цвинтар. Коли труну опускали в гробницю, натовпи людей протискалися вперед, щоб хоча б доторкнутися до домовини святобливого архієпископа.»

Примітки:

1. Загальноприйнятою датою народження Стефановича вважається 18 лютого 1755 року

2. Тут слово «пропаганда» (від латинського дієслова prоpagare) означає «поширювати, просувати». Вираз «римська пропаганда» походить від заснованої у 1622 році буллою папи римського Григорія XV Священної Конґреґації поширення віри (лат. Sacra Congregatio de Propaganda Fide), яка тепер називається Конґреґація Євангелізації Народів.

3. Секундиція — в Католицькій Церкві (лат. secunda missa — друга меса) назва меси, яку служить священик у п'ятдесяту річницю священицького рукоположення. Термін також означає будь-які урочистості, пов’язані з днем золотого ювілею священика або самого ювілею.

4. Інфулат — римо-католицький священик, прелат, який, не будучи єпископом, має право носити митру.

5. Фрагмент Біблії, Псалм 91.16

comments

Церкви, які зникли не від вогню

Sat, 12 Nov 2022 13:04:44 GMT

Церкви, які зникли не від вогню:

1. с. Осмолода , Рожнятівський р-н, Ів-Фр. обл. - Церква скиту св.Андрія в Лужках , 1935 р. - «У 1999 р. храм розібрали і, з благословення церковної влади, спалили, залишивши його став непридатним для реставрації» (цитата з журналу «Патріархат» №1, 2010 р. );
2. с. Надиби , Старосамбірський р-н, Львівська обл. - Церква Успіння Пресв. Богородиці, 1732 р. Розібрана у 1991-1992 р.р.;
3. с. Верхня Грабівниця , Закарпатська обл., Воловецький р-н. - церква св.Іллі , 1925 р.Розібрана у 1999 р. 4. с. Лозова Шаргородський р-н Вінницька обл. - Покровська "козацька" церква , 1702 р. Розібрана у 2020 р.

5. с. Зарваниця Золочівський р-н Львівська обл. - Церква Св. Миколи 1912 р., мала статус пам'ятки архітектури місцевого значення (охоронний № 1442-М). Розібрана після 2010 р. [ 5 ]

6. с. Чертіж Жидачівський р-н Львівська обл. - Каплиця Св. Параскеви 1873, ХХ ст. Розібрана після 2010 р. [ 5 ], [ 6 ]
7. с. Розваж Острозький р-н Рівненська обл. - Церква Косьми і Даміана, 1781 р. Мешканці села зібрали 100 000 гривень на проект реставрації храму. Виявилося, що реставрація коштує додатково 900 000 гривень. Тому громада у 2011 р. розібрала церкву, щоби збудувати на її місці нову. [ 7 ]
8. с. Калинівка , Яворівський р-н Львівська обл. - у 2006 р. будівельники розібрали церкву святої Параскевії , 1511 р., щоби на цьому місці збудувати новий храм.
9. с. Залужжя Яворівський р-н Львівська обл. - Церква святої Параскеви (1681 р.) - у 1998 р. її розібрали для будівництва нової церкви (яка у 2004 р. згоріла).

10. смт. Сосниця Сосницький р-н Чернігівської обл. У 2010 р. громада розібрала Свято-Покровську церкву , побудовану в 1724 р. (перебуд. у 1874 р.) для побудови нової.
11. с. Бісковичі Самбірського р-ну Львів. обл. Церква святого Онуфрія , збуд. 1774 р. У 2009 р. її за непотрібністю розібрали парафіяни. Пізніше дерево з церкви передали у Святогірський чоловічий монастир у Золочівському районі, де з нього збудували церкву св. Онуфрія і освятили у 2012 р.
12. с. Воротище , Богородчанський р-н Ів-Фр. обл. Церква Вознесіння Господнього , збуд. у 1920-30-х роках. Її розібрали наприкінці 2010 року, а на її місці звели мурований храм.
13. с. Кліщівна , Рогатинський р-н Ів.-Фр. обл. Церква святого Миколая , 1709 р. У 2007 р. була розібрана з надання реконструкції. У 2014 р. розпорядженням Івано-Франківської ОДА церкву внесено до "Об'єктів департаменту будівництва, житлово-комунального господарства, містобудування та архітектури облдержадміністрації, які підлягають ліквідації, списанню чи витрати, за якими підлягають передачі балансоутримувачам".
14. с. Підгороднє , Тернопільський р-н Тернопільська обл. Церква Різдва Пресвятої Богородиці (1908 р., побудована з матеріалу розібраної дерев'яної церкви с. Петриків). У 1995 році після побудови нового храму розібрана. Джерело: Церкви-“мандрівниці” Тернопільщини

15. c. Костилівка , Рахівський р-н, Закарпатська обл. - церква Вознесіння Господнього (1776). У 1991 році довкола старої церкви вимурували нову цегляну, а дерев'яну, розібравши й порізавши на частини, винесли і спалили. [10]
16. с. Кобилецька Поляна , Рахівський р-н, Закарпатська обл. - церква Вознесіння Господнього (XVIII ст.). У 1994 р. селяни розібрали, дерево поскидали до купи і... спалили! Довкола ходив священник і молився за упокій церкви. Так само розібрали і спалили дзвіницю.
17. с. Майдан-Гологірський , Золочівський р-н Львівська обл.- Церква св. Онуфрія (1727 р.). Біля 2010 року стара церква була розібрана, і зведений новий храм на тому ж місці. (Світлини до і після тут )
18. с. Домашин , Великоберезнянський р-н Закарпатської обл. - У 2007 р. громада збудувати нову муровану церкву над старою дерев'яною (збуд. 1907 р.). Після освячення новобудови у 2011 році стару церкву розібрали і винесли на сміття. Світлини обох церков і стаття (рос. мова) тут .
19. с. Водиця Рахівський р-н, Закарпатська обл. У 1992 р. стару дерев'яну церкву (збуд. у 1803 р.) оббудували новою мурованою, а стару розібрали.Світлина старої церкви є тут .

20. с. Білин , Рахівський р-н, Закарпатська обл. Церква святого архангела Михаїла і дзвіниця, 1870 рік. У 2001–2007 рр. довкола дерев'яної церкви вимурували нову цегляну. 1 серпня 2007 року назовні винесли розпиляні шматки 155-річної пам'ятки. Світлина старої церкви є тут у ФБ-групі "Втрачені церкви Закарпаття" .

21. с. Свобода-Бадов Берегівського р-ну Закарпатської обл. Церква 1947 р. Розібрана у 1991 р. [ 10 ]

22. с. Прислоп Міжгірського р-ну Закарпатської обл. Церква 1929 р. Розібрана у 1991 р. [ 10 ]

23. с. Вільховатий Рахівський р-н Закарпатської обл. Церква 1938 р. Розібрана у 1991 р. [ 10 ]

24. с. Дубрівка Іршавського р-ну Закарпатської обл. Церква 1926 р. Розібрана у 1992 р. [ 10 ]

25. с. Іза Хустський р-н Закарпатської обл. Церква 1921 р. Розібрана у 1992 р. [ 10 ]

26. с. Свалявка Перечинського р-ну Закарпатської обл. Каплиця 1910-11 рр., побудована в стилі маленької церкви. Розібрана на початку 1990-х рр. [ 10 ]
27. с. Ганичі Тячівського р-ну Закарпатської обл. Церква 1925 р. і дзвіниця 1810 р. Розібрані у 1993 р. [ 10 ]

28. с. Новоселиця Тячівський р-н Закарпатської обл. Церква 1925 р. Розібрана у 1993 р. [ 10 ]

29. с. Дубове-Вітерна Тячівського р-ну Закарпатської обл. Церква 1925 р. і дзвіниця 1930 р. Дзвіницю розібрано в 1993 р., церкву в кінці 1990-х рр. [ 10 ]
30. с. Колодне Тячівський р-н Закарпатської обл. Церква 1924 р. Розібрана у 1990-х рр. [ 10 ]

31. с. Лази Тячівський р-н Закарпатської обл. Церква 1922 р. Розібрана у 1990-х рр. [ 10 ]

32. с. Гандеровиці Мукачівського району Закарпатської обл. Церква 1935 р. Розібрана у 1990-х рр. [ 10 ]

33. с. Ільниця Іршавського р-ну Закарпатської обл. Церква 1928 р. і стара дзвіниця. Розібрані у 1990-х рр. [ 10 ]

34. с. Угля Тячівський р-н Закарпатської обл. Монастирська церква 1947 р. Розібрана у 1990-х рр. [ 10 ]

35. с. Поляна Хустський р-н Закарпатської обл. Церква 1952 р. Розібрана у 1990-х рр. [ 10 ]
36. с. Гукліве Воловецького р-ну Закарпатської обл. Церква 1938 р. Розібрана у 1998 р. [ 10 ]
39. с. Підплеша Тячівський р-н Закарпатської обл. Церква 1925 р. Розібрана у 1999 р. [ 10 ]

40. с. Нересниця Тячівський р-н Закарпатської обл. Церква 1923 р. Розібрана у 2000 р. [ 10 ]

41. с. Залом Хустський р-н Закарпатської обл. Церква 1928 р. Розібрана у 2000 р. [ 10 ]

42. с. Боронява Хустський р-н Закарпатської обл. Церква 1774 р. Розібрана на початку 2000-х рр. [ 10 ]
43. с. Пузняківці Мукачівського р-ну Закарпатської обл. Церква 1943 р. Розібрана у 2002 р. [ 10 ]
44. с. Луг Рахівський р-н Закарпатської обл. Церква 1947 р. Розібрана і спалена у 2008 р. [ 10 ]
45. с. Крива Хустський р-н Закарпатської обл. Церква Покрови Пресвятої Богородиці, 1927 р. Вже з 1960-х рр. почала руйнуватись. Залишки розібрана у 1996 р. Світлина церкви тут .
46. с. Забороль Рівненська обл. Церква Святого Івана Хрестителя 1762 р. Розібрана у 2025 р. (Джерело)
47. с. Новотроїцьке Донецька обл. Свято-Вознесенська церква ХІХ ст. Зруйнована у 2025 р. - ВІЙНА (Джерело)

comments

Геометричний центр старого Львова

Sat, 01 Oct 2022 07:34:21 GMT

У Львові кожен знає, де є центр міста, а чи хтось задумувався, де знаходиться центр центру, а конкретніше - центр старого міста?

Для визначення цього слід взяти одну з найточніших старих мап Львова - карту Франца де Ертеля 1780 року і почати вимірювання.

Крок 1: Встановлюємо крайні пункти на неіснуючі в наш час бастеї і північний бастіон. Бернардинський монастир ігноруємо, оскільки ані він, ані його мури були, по суті, поза містом. Зелені лінії, що поєднують крайні пункти, дають нам пункт E.

Крок 2: Малюємо два кола, які охоплюють відповідно пункти А-В і С-D. Їхні центри дають нам пункти G і F. Таким чином отримуємо трикутник EFG.

Крок 3: Накладаємо на карту д'Ертеля сучасну мапу (світлий фрагмент навколо площі Ринок). Тут прийдеться трошки повозитись, тому що стара карта все ж має деякі вади - вона не надто точна у відстанях і дещо зміщена від осі північ-південь.

Крок 4: Виключаємо старовинну мапу і залишаємо тільки сучасну. Далі знаходимо геометричний центр трикутника (червоний кружечок) і визначаємо його географічні координати (49°50'32.4"N 24°01'55.5"E). Робимо це тільки тому, що на сучасних мапах символи (пам'ятник, фонтан, готель тощо) наносяться досить умовно (наприклад, ліжка прямо на площі).

Крок 5: Відкриваємо Google.Maps, вставляємо у пошук ці координати і бачимо, що центром старовинної частини міста Львова є фонтан Адоніс.

Крок 6: Йдемо у центр і робимо фотографію цього місця! :)

А оскільки зараз тривожний час і пам'ятник сховано до перемоги, то прийдеться милуватись старими світлинами Львова.

Фрагмент фото фонтану 1938 року (повне фото тут)

P. S. Звичайно, усі ці вимірювання є просто забавою. Вони не витримають найменшої критики зі сторони геодезистів, але чи це аж так важливо? Ми ж не збираємось встановлювати пам'ятний знак геодезичного центру Львова. Просто ми хочемо побувати у центрі Центру, а потім піти на каву до найближчої кав'ярні...

comments

Мечислав Орлович про початки туризму у Львові

Thu, 22 Sep 2022 10:50:42 GMT

Вступне слово

Мечислав Орлович (пол. Mieczysław Orłowicz; нар. 1881, Комарно — пом. 1959, Варшава) — польський доктор права, пристрасний мандрівник і популяризатор активного туризму. Засновник Академічного туристичного клубу у Львові, що діяв серед студентської молоді та науковців у 1906-1933 рр. М. Орлович був активним туристом до останніх років свого життя. За своє життя він пройшов пішки відстань, яка в три рази перевищує екватор. Протягом багатьох років він прищеплював тисячам туристів, яких він водив у свої подорожі, ідеї активного туризму, поєднані з пристрастю до краєзнавства, охорони природи та пам'яток мистецтва.

Мечислав Еміль Орлович

М. Орлович написав більше сотні туристичних путівників, а після його смерті у 1970 р. вийшла друком об'ємна книга «Мої туристичні спогади», розділ з якої пропонується шановним читачам. Перед цим фрагментом М. Орлович досить живо і барвно описує товариське життя у Львові на зламі XIX-ХХ століть, приділяючи особливу увагу вбранню львів’ян, але зі значною долею іронії. Справа в тому, що «захворівши» туризмом ще у шкільному віці, під час навчання в університеті він спробував привнести ці ідеї на львівський ґрунт, але зіштовхнувся з величезними проблемами і незрозумінням. По-перше, львів’яни за будь-якої потреби старались пересуватись по місту фіакрами, фаетонами, каретами і трамваями, вважаючи, що пішки ходять тільки бідняки і селяни. По-друге, тогочасна консервативна мода у нашому місті аж ніяк не сприяла фізичним навантаженням!

Чоловіки носили маринарки [1], галстуки (або метелики) і сорочки з твердо накрохмаленими комірцями, на голові – циліндри або крислаті капелюхи. Жінки носили довгі сукні та плаття зі шлейфами і все ще туго стягували живіт і грудну клітку корсетами, що значно утруднювало дихання. На ногах чоловіки носили лакерки [2], які страшно пекли ноги, а жінки мали шнуровані черевички на високих каблуках. Їх можна побачити на старій львівській рекламі.

Старовинна реклама взуття на вул. Театральній

На перешкоді планам Орловича була теж консервативна мораль львів’ян – незаміжні дівчата могли прогулюватись і подорожувати тільки у супроводі дорослої особи. Тож якщо у студентських мандрівках бували панянки, то тільки у супроводі строгих матрон, для яких треба було замовляти якийсь транспорт – в околицях Львова щось типу фаетону, а от, наприклад, для подорожі на Скелі Довбуша в Бубнище – сільські підводи, викладений сіном.

Мечислав Орлович. Початки спорту і туризму у Львові

(Переклад з польської мови - Zommersteinhof. Світлини підібрано відповідно описуваному часу).

«Оскільки я вже говорив про культурні розваги протягом перших двох років мого навчання на праві, я перейду до теми, яка мені набагато ближча, а саме до прогулянок і подорожей, які я організовував тоді в дуже скромному обсязі, деколи у ближчі, деколи у дальші околиці Львова. Добрих намірів мені не бракувало, але бракувало двох інших елементів, які, на мій погляд, були необхідні для подорожей. У мене було лише багато часу та багато добрих намірів, але не було грошей і компанії. А самотні подорожі не були тоді і не належать сьогодні до моїх уподобань. Мої кошти, які надсилав батько на утримання, були дуже скромними. Мій батько надіслав гроші безпосередньо пані Пешковській за винаймання кімнати, холостяцької з усім утриманням, що коштувало близько 50 гульденів. Крім того, батько покривав вартість одягу, білизни і взуття...

На мої розважальні потреби у Львові я отримував лише 5 флоріанів на місяць, і оскільки я нічого не заробляв, ці 5 флоріанів були всім моїм капіталом для розваг усіх видів, включаючи театр і концерти. Ця сума була невеликою, щоб заощадити на поїздки, враховуючи, що австрійські залізниці тоді були відносно дуже дорогими порівняно з цінами не лише продуктів, але й одягу, білизни тощо. Саме тому, вважаючи будь-які дальші подорожі "кислим виноградом" з відомої байки [3], я навіть ними не цікавився. Поїздки в Карпати, які мене найбільше приваблювали, я міг замінити прогулянками по околицях Львова. І дійсно, я досяг того, що протягом двох років побував хоча би по одному разу, і то тільки у літній сезон, в найпопулярніших місцевостях для святкового відпочинкового руху.

Поштівки ХІХ-ХХ століть з Брюховичів, Зимної Води, Янова і Винників

А були ними: Брюховичі біля Львова, що лежать на лінії Львів-Жовква, Зимна Вода, розташована найближче до Львова (10 км) по дорозі на Перемишль і Краків, Янів [від 1946 року це місто тимчасово носить назву Івано-Франкове], який серед усіх тих місцевостей мені найбільше подобався через став з площею понад кілометр і човнами напрокат, і, нарешті, Винники на шосе до Перемишлян, яке бігло на схід від Львова через мальовничі горбисті і лісисті околиці, що належали до масиву Львівсько-Люблінського Розточчя, північна частина якого відома лише як Люблінське Розточчя. Ця місцевість була найгарнішою, але найбільш важкодоступною, оскільки залізниця тут була побудована набагато пізніше. Від личаківської рогатки [4] треба було починати піший марш, а місцеві гостинці [5], посипані вапняковим камінням, були найбільш запорошеними з усіх доріг навколо Львова. Дорожній пил був дрібним і білим, як борошно, дуже нездоровим для легень, ще й бруднив одяг. Тому ми уникали ходити по шосе в спекотну погоду, так само як і в сезон дощів, коли біле вапнякове болото нищило наше взуття.

Личаківська рогатка. Світлина кінця ХІХ ст. Джерело: photo-lviv.in.ua

Дуже характерно, що якби серед невеликої групи колег з університету чи гімназії я знайшов хоча б одного товариша піших подорожей, то з радістю проводив би з ним цілі неділі в проходах по околицях Львова, не користуючись залізницею. На жаль, я не зміг знайти такого товариша, хоча намовляв до подорожей приблизно 60 осіб. До того ж у цій пропаганді я обмежувався лише чоловіками. Я навіть не намагався залучати дівчат. Я знав, що мені відразу дадуть відповідь, що жінки для походів надто слабкі – як стверджували тодішні медичні авторитети, – до того ж їм не годиться ходити у походи в чоловічій компанії з огляду на громадську думку. На жаль, тодішня громадська думка була в цій сфері невблаганна. Молоді панни і віднедавна заміжні жінки могли брати участь у змішаних поїздках лише під опікою матерів, тіток, старших сестер, якщо ці сестри були заміжні, та їхніх чоловіків. Це призводило до значного збільшення витрат на залізницю та фурманки. Тісні чобітки і ще більш тісні черевички зі шнурками сковували свободу рухів наших пань, надзвичайно утруднюючи їм пересування.

Жінки в Татрах. Кольорові світлини Ст. Криговського (1910-1912 рр.) Джерело: Dawne Tatry w kolorze

Оскільки атракцією подорожей були флірт, забава і фуршетні смаколики, то з собою бралося музикантів і навіть оркестрові ансамблі з кількох осіб, які грали до танців за досить високу плату і яким відшкодовувалось вартість залізничних квитків і доїзди фурманками в обидві сторони. Крім того, їхали бочки з пивом (26 л) та відповідна кількість бутербродів, що складалися переважно з булочок, шинки, ковбас та різнорідної вудженини. Горілки та вина уникалось, бо досвід минулих років навчав, що між хмільною молоддю виникають різноманітні конфлікти, які псують цілу забаву.

Організовані виїзди влаштовувала Братня допомога студентів Політехніки [6] або Академічна читальня [7]. Організатори розраховували радше на танцювальну забаву на свіжому повітрі, ніж на прибуток, оскільки витрати завжди були чималі. Але й від прибутку не відмовлялися, особливо якщо поїздку організовувало котресь з академічних кіл Товариства народних шкіл, яке спрямовувало отримані кошти на освітні акції на селі. Натомість неорганізованими були зазвичай недільні поїздки до Брюховичів, Янова чи Зимної Води як найпоширеніших напрямків недільного приміського туризму. Тоді організаторами виїздів були менші товариські групи близьких між собою людей, т. зв. група людей, які «бувають» в певному домі. «Бування» певної групи чоловічої молоді, переважно зі студентських сфер, відбувалося в період, коли в даному домі були, як тоді казали, панни на виданні. Після видання таких панянок заміж ініціатива забав і товариських посиденьок даного дому, а отже батька родини і мами, звичайно припинялась. Припинялись теж і мішані поїздки, але їх знову розпочинали інші групи. Проте це аж ніяк не були мандрівки в нинішньому розумінні цього слова. Сьогодні, наприклад, у неділю ви <...> проводите цілий день під час довгих, деколи 30-кілометрових мандрівок лісовими дорогами. Тоді мандрівки не були такими довгими.

Загалом від вокзалу ніхто не віддалявся далі, ніж на один кілометр. Ці два кілометри становили всю туристичну частину подорожі. Іноді в місцевості з озером чи ставом, наприклад у Янові, після прибуття на станцію подорожуючі пересідали одразу на човни, на яких разом взятих було не більше 50 місць.

Лазєнки (тобто купальні, купальний павільйон), Поштівки 1899 і 1911 років.

Півсотні щасливчиків доривалось до цих човнів, вартість винаймання котрих покривали всі учасники подорожі; веслувалося 2-3 години. Звільнені човни одразу ж займали наступні аматори веслування, які чекали у хвості черги. Хочу додати, що вітрильників на ставі в Янові я тоді не бачив, а про байдарки не тільки не чули, але навіть назва ця не була нікому відома. Напрокат були тільки веслувальні човни, при чому веслувало 2 або 4 особи. Задоволення від веслування було великим, але це не був спорт, веслувалося переважно для флірту.

Катання на човнах. Тематична світлина 1900 року

У місцях, де не було води, наприклад у Брюховичах, для мандрівників залишався тільки ліс. У цьому лісі за кілометр від вокзалу був ресторан (другий ресторан, менший, був прямо на вокзалі), де після подолання цього кілометру люди сідали до підвечірку і танцювали під звуки оркестру, привезеного зі Львова. Хто міг собі дозволити, замовляв сосиски з великим пивом, як улюблену страву на такого роду виправах.

Ресторан Адольфа Коске у Брюховичах. Напис на рекламі: «Ресторан - Бар – Дансінг. А. Коске в Брюховичах - один з найстаріших гастрономічних закладів у Брюховичах, пам’ятаючи про свою почесну традицію, також і цього сезону докладає зусиль, щоб зробити перебування відпочивальникам приємним. Досконала кухня (обід із 3-х страв 1 злотий 40 грошів) та чудовий салонний оркестр є достатнім стимулом для відпочивальників, які бажають добре провести час.»

Ресторан на вокзалі у Брюховичах. Фрагмент поштівки 1899 р.

Економні люди не їли сосиски в ресторані,.. а розкладалися під найближчими до вокзалу деревами (в цьому випадку туризм обмежувався подоланням 100 метрів туди-сюди) і протягом 2 чи 3 годин споживали там привезені припаси. У цих імпрезах першу роль відігравали матері дочок на виданні, бо ж вони попередньо протягом цілої доби повинні були готувати провіант: печених курчат, а то й цілих курей, або качок чи гусей, а також м'ясну нарізку, гірчицю, масло, хліб, булки, як виняток, тістечка, пряники або різного роду сухарики.

Пікнік на природі. Світлина кінця ХІХ ст. Джерело: gallery-veloena

Після споживання цього всього починались танці у залізничному або подорожньому ресторані, що тривали до заходу сонця. Потім кілька сотень людей, які протягом дня приїжджали різними потягами, скупчувалися в одному зворотному потязі, що створювало неймовірну тисняву. Весь цей натовп, стиснутий, як оселедець у бочці, з настанням темряви повертався до міста і розбрідався по будинках. Відвідування кав'ярень для додаткових бесід після повернення тоді ще не було прийнято, в кожному разі не у мішаному товаристві. Часом пані йшли додому, кавалери заходили до кав’ярні не стільки випити кави, скільки почитати газети, які львівські кав’ярні, слідом за віденськими, мали на той час у величезній кількості. Ті та інші грали в кав'ярні у більярд, карти чи шахи. Найбільшою популярністю користувався більярд. Так закінчувалася недільна подорож. Подібні мандрівки насправді не були подорожами в туристичному розумінні цього слова, оскільки вони не давали ані руху на свіжому повітрі, ані не розширювали ваших краєзнавчих знань. Якби кількість кілометрів від цих поїздок скласти разом, загальна сума за рік не перевищила би більше як в середньому 15 км. Не було це багато.

Кілька років по тому я пройшов туристичний вишкіл настільки, що дивився на подорожі того часу з жалем, тим не менш, мушу ствердити, що вони були початками пішого туризму, і, як і всі починання, вони були організаційно важкими і ще дуже далекими від того, що практикувало вже моє покоління у 1905-1910 роках.

Подорож АКТ на Чортові Скелі, 1906 рік. Світлина з книги М. Орловича

У наступні роки робота з розвитку туризму йшла вже як по маслу, ворота були відкриті, популярність туризму та інтерес до нього зростали з року на рік при моїй досить видатній співучасті. Протягом тих років з повного пігмея, який навіть не був пішаком у туризмі, я став одним із діячів, які керували туризмом і робили свій потужний внесок у його розвиток.»

Примітки і джерела:

Марина́рка (діал.) – піджак, жакет.
Лаке́рки (діал.) - класичне взуття, лаковані напівчеревики.
У психології: механізм «кислого винограду» - це захисний механізм людини, який полягає в знеціненні вартості недосяжних (з її точки зору) цілей. Назва походить з байки Езопа «Лисиця і виноград».
Міські рогатки Львова
Гости́нець (діал.) – головна дорога.
Товариство Братньої допомоги студентів Політехніки - найбільше і найчисельніше об'єднання студентів львівської Політехніки, засноване насамперед заради підтримки незаможних студентів.
Академічна читальня - польська організація студентського самоврядування, що діяла у 1867-1939 рр..

comments