Königsfeld або Усть-Чорна

[zommersteinhof]

Трагедія німців Закарпаття

Скорочена версія статті: автор Малець О.О.

У листопаді Закарпатська обласна рада прийняла рішення, яким визнала жертвами політичних репресій закарпатців, котрих без вироку суду було репресовано восени 1944 року. Більшість з них були представниками угорської та німецької національності, які здавна проживали на Закарпатті.


Фото - з haidamac.org.ua

Включення Закарпаття у радянську державно-політичну систему по-різно­му позначилось на становищі національних меншин. Щойно на Закарпаття ввійшли радянські війсь­ка, почались репресії проти місцевих угорців і німців, яких віднесли до ворожих націй. Уже в листопаді-грудні 1944 р. на підставі постанови Вій­сь­кової Ради 4-го Українського фронту було розпочато чистку угор­сь­кого і німецького призовного чоловічого населення. Всі вони були при­рівняні до військовополонених і направлені до різних таборів.

На ХVІІІ – початок ХІХ ст. припадає пе­ріод німецької колонізації, в результаті якої склалися практично всі ні­мецькі поселення краю. Матеріали переписів та інші офіційні документи за­­свідчують, що в межах нинішнього Закарпаття проживало німців:

у 1910 р. – 12914,
у 1920 р. – 10674,
у 1930 р. – 12713,
у 1946 р. – 2338,
у 1959 р. – 3504,
у 1970 р. – 4230,
у 1979 р. – 3746,
у 1989 р. – 3478 чоловік. 

 

Як свідчать наведені дані, впродовж ХХ ст. на Закарпатті відбувалося постійне ско­ро­чен­ня кількості німецького населення. Зменшення їх чисельності в 1914–1920 роках пов’язане з першою світовою війною, різке падіння їх кількості впро­­довж 1944-1950 рр. обумовлене репресіями і депортаціями німців ра­дянсь­кими властями, а поступове скорочення їх чисельності впродовж 1970–1990 років спричинене еміграцією на історичну батьківщину.

Для німців Закарпаття радянська доба позначена трагічною долею. Уже з 13 грудня 1944 р. вийшла постанова про відправку до таборів військовополонених всіх німців-чоловіків віком від 18 до 55 років. Лише впродовж 13‑14 грудня 1944 р. військами НКВС було затримано 292 чоловіків-німців у Свалявському, Виноградівському, Хустському, Рахівському, Мукачівському округах. Їх відправили до Свалявського і Старосамбірського таборів військовополонених.


З січня 1945 р. почався новий етап переслідування німців. Зі Свалявського табору репресованих німців холодними вагонами відправили для примусових робіт на Новогорлівський коксохімічний завод. А вже 15 січня 1946 р. було видано розпорядження НКВС Радянського Союзу, на основі якого у східні області, переважно в Тюменську, було виселено з сім’ями 2 тисячі закарпатських німців, які «скомпроментували себе в період німецько-угорської окупації, а по­тім повернулись на місця попереднього проживання».

Довгі роки виснажливої праці в лісах, голод і холод, хвороби стали причиною масових смертей серед німецьких спецпереселенців. А у 1949 р. було прийнято указ Верховної Ради Радянського Союзу, який проголошував: “… німці, калмики, інгуші, чеченці, фіни, латиші та інші переселенці в дані райони навічно і … виїзд їх з місць поселення без особливого дозволу МВС карається каторжними роботами до 20 років”.

Лише у1955 р. вийшла постанова Президії Верховної Ради Радянського Союзу “Про зняття обмежень в правовому становищі німців і членів сімей, що знаходяться на спецпоселенні”. Але при цьому у постанові наголошувалось: “Встановити, що зняття з німців обмежень по спецпоселенню не тягне за собою повернення майна, конфіскованого при виселенні, що вони не мають права повертатись в місця, звідки вони були виселені”.

Незважаючи на заборону, німці почали повертатись у місця свого колишнього проживання.  Більша частина тих, що повернулись – особи, які були виселенні на спецпоселення неповнолітніми, ті, що народилися в місцях спецпоселення і повернулись в Закарпатську область разом з батьками, особи похилого віку. Будинки, що раніше були їхньою власністю, були конфісковані і передані в користування переселенцям із сусідніх сіл. З середини 50−х років ХХ ст. влада почала дозволяти викуповувати поверненцям свої власні будинки. Навіть була встановлена мінімальна ціна в 1 тис. крб. Упродовж 1950−х років до с. Усть-Чорної прибуло 500 колишніх німецьких спецпоселенців. Більшість з них раніше проживала в Руській Мокрій і Німецькій Мокрій.

Виселені із Закарпаття радянською владою німці прагнули повернутись на Закарпаття, не дивлячись на офіційні заборони. Органи міліції штрафували поверненців за порушення ними паспортного режиму, заохочували до виїздів за межі області. Але люди відмовлялись виїздити. Становище ускладнилося циркуляром МВС Радянського Союзу, в якому зазначалося, що колишні спецпереселенці, які незаконно повернулися в рідні місця, повинні бути виселені за межі області в адміністративному порядку.

Станом на 17 вересня 1959 р. у Закарпатській області незаконно проживало 294 нім­ців-спецпереселенців. Зважаючи на численні протести і скарги колишніх німецьких спецпереселенців, Закарпатська обласна рада 17 вересня 1959 р. дозволила прописуватись в області тим німецьким поверненцям, котрі мали житло. Офіційний дозвіл на повернення німцям Радянського Союзу було надано лише в 1974 р.

Репресивна політика щодо німців супроводжувалась широкою антифашистською, по суті антинімецькою, пропагандою засобами радіо, преси, кіно, літератури, шкільним і вузівським вихованням тощо. Німці всюди почували себе ізгоями, представниками ворожої нації. Тому значна їх частина при отриманні паспорта записувалась українцями, словаками, навіть угорцями. У 1945–1950 рр. зросла у німців кількість національно змішаних шлюбів. Керуючись кон’юнктурою і практичними міркуваннями, німці одружувались з росіянками та українками. Вони розмовляли німецькою мовою лише вдома, навіть власним іменам надавали слов’янського звучання.

Партійні й урядові чиновники однозначно прийняли сталінський підхід до німців як до “поплічників фашистських окупантів”. В умовах тотальних переслідувань етнічна замкнутість німців стала майже абсолютною. Лише в період 1945–1950 рр., рятуючись від переслідувань, німецька молодь одружувалась з представниками інших етносів. А з 50−х рр. ХХ ст. німці перестали родичатися не лише з українцями й угорцями, але навіть з одноплемінниками із сусідніх сіл. Так антинімецька радянська ідеологія, пропа­ганда і політична практика зробила становище німців безвихідним. Єдиний вихід зі складного становища вони почали вбачати в еміграції до Німеччини. Емігрувати німці із Закарпаття почали наприкінці другої світової війни. Особливо швидко емігрантські настрої зростали з кінця 1950−х рр., після повернення значного числа репресованих до рідного краю.

За роки радянської влади у німців Закарпаття було знищено всі традиції їхнього національно-культурного життя. У 1935/36 н.р. в краї працювали 26 німецьких шкіл, в 44 класах яких навчалось понад 2157 учнів, працювало 29 німецьких бібліотек-читалень, 9 драматичних гуртків, 17 музичних інструментальних оркестрів тощо.

Послаблення в середині 70−х рр. ХХ ст. в Радянському Союзі тиску на німців супроводжувались спробами заохотити їх до здобуття середньої і вищої освіти, залучити до членства в КПРС, до роботи в громадських і масово-політичних організаціях, висунути на керівні господарські посади. Лібералізація в ставленні офіційної влади до німців стала приводом до появи в обласній і районній пресі ряду публікацій про трудові успіхи робітників-німців. Але цим важко було спинити еміграційні настрої серед за­карпатських німців. Упродовж 1979–1992 рр. із Закарпаття емігрувало 887 німців. В 1944 р. в Руській Мокрій проживало 588 німців, а тепер всього 6.

У роки перебудови дещо покращились умови національно-культурного життя німців Закарпаття. Вони почали створювати свої культурно-спортивні центри, повертати відібрані колись храми (кірхи), проводити фолькльорні свята рідною мовою, повертати собі національність у записах до паспортів, організували передачі німецькою мовою на обласному радіо і телебаченні, а 9 липня 1990 р. створили культурно-просвітницьке товариство закарпатських німців “Відродження” у складі Спілки радянських німців.

Нині, не дивлячись на значне поліпшення національно-культурного життя закарпатських німців у незалежній Україні, вони теж виїжджають до ФРН. Старожили німецьких сіл заявляють, що незабаром “…молодих тут не буде, мабуть виїдуть…”.