Історія “Лицаря в зброї” (тобто в обладунках) почалась у 1915 році зі встановлення у Відні дерев’яної скульптури для забивання в неї цвяхів. Кожен охочий в залежності від внесеної суми міг забити залізний чи срібний цвях у фігуру і через деякий час дерев'яна скульптура стала залізним пам'ятником. Отримані кошти йшли на підтримку сиріт та вдів воїнів, полеглих на фронтах Першої світової війни. [1]

   Згодом подібні фігури почали встановлювати в інших містах Австро-Угорщини і Німеччини на честь визволення від російської окупації. Деколи це були не скульптури воїна в обладунках, а які-небудь інші дерев’яні предмети, як от щит у м. Стрий [12] або імператорський герб у м. Чернівці. І навіть, якщо  отримані кошти могли бути незначними, масштабна пропагандистська акція створювала відчуття патріотизму, піднімала бойовий дух і зміцнювала відчуття єдності. 

  Перший галицький лицар постав у Львові. Урочистості відбулись в неділю 2 квітня 1916 року на Гетьманських Валах (тепер пр. Свободи). Ось як це описували в краківській газеті “Ілюстровані новини”:

   “Минулої неділі у Львові відбулося урочисте відкриття «Лицаря в обладунках» роботи скульптора пана Нальборчика. На церемонії були присутні представники духовенства всіх обрядів, депутати військової, державної та автономної влади, німецький та аргентинський консули, корпорації та натовпи громадськості.
   Імператора репрезентував комендант міста Львова генерал-майор Рімль від імені хворого губернатора генерала Колярда. Під час його прибуття музика заспівала народний гімн, а урядовий комісар староста Ґрабовський виступив із промовою, в якій просив місто Львів висловити вдячність за делегування намісника цісаря. Після промови генерала Рімля опустилася завіса і почалося забивання цвяхів. Перший цвях від імені цісаря забив генерал Рімль. Під час церемонії над головами присутніх кружляли три літаки.” [2]

Комендант м. Львова ген. Рімль (на підвищенні) під час промови на урочистостях відкриття “лицаря в зброї”. Фот. М. Мюнц, Львів

Військовий оркестр грає Гімн народний (Volkshymne) на відкритті “залізного лицаря”

Ген. Рімль та члени Комітету перед фігурою «лицаря в зброї» під час дефіляди. Фот. М. Мюнц, Львів

   Кожен бажаючий купити і забити цвях отримував пам'ятковий листок (т. зв. “цеглинку”) з текстом, написаним польською, німецькою і українською мовами:

"Зелїзний лицар міста Львова
   Сей воєнний памятник 1914-1916 виставлений в р. 1916, під повним слави панованєм Єго Цїсарського і Королївського Величества Франца Йосифа І.
   Властитель сего памяткового листка брав участь в здвигненю памятника через вбитє гвоздя.
   Кожен гвіздь до сего лицаря коштує 50 сотиків, а усмиряє недолю вдів і сиріт по тих героях, котрі лягли на полї слави за Бога, Цїсаря, Короля і Вітчину.
   Прихід впливає до ц. к. австр. військового фонду вдів і сиріт для цїлої оружної силиб в котрій містять ся також Легіони.
   За комітет:
   Павлїна ф. Колярд Почесна президентка
   Ген. Майор Рімль Президент"

Пам'ятковий листок

   Крім встановлення фігури на Гетьманських Валах, у тому ж році почався випуск поштових листівок, значків і зменшених копій "Лицаря в зброї", які досі можна купити на інтернет-аукціонах.

Пам’ятні поштівки, значок і бронзова фігурка “Залізного лицаря”

   До речі, серед експонатів Львівського історичного музею можна теж побачити цю мініатюрну копію, але не тільки -  у холі "Чорної кам'яниці" можна детально оглянути оригінальну скульптуру "Львівського лицаря", котра потрапили до музею після закінчення Першої світової війни.

Історична скульптура львівського Лицаря в зброї. Фото Zommersteinhof

   Вслід за столицею Галичини естафету встановлення залізного лицаря підхопив Дрогобич - нафтова столиця нашого краю. На постаменті скульптури було вирізьблено напис “Pro Patria”("За Вітчизну") і дата 14 травня 1916 р., а на щиті красувався герб міста. У перший же день було зібрано астрономічну суму в 400 000 австрійських крон. При цьому дохід не мав вирішального значення, важливішим був пропагандистський ефект, оскільки залізні воїни апелювали до народного патріотизму.

Дрогобицький залізний лицар. Джерело: “Дрогобич і Дрогобицька земля”

  Патріотична ініціатива столітньої давності знайшла своє продовження в наші часи. У Львові та Івано-Франківську були встановлені своєрідні “залізні лицарі”, а у Дрогобичі справа викликала значний резонанс у суспільстві, але так і не дійшла до реалізації... 

   Львів.

   30 липня 2014 року у Львові біля входу до Ратуші було встановлено фігуру св. Юрія Змієборця, котру символічно була названо “Львівським лицарем” [6]. Кожен міг задонатити суму від 100 гривень і прибити на щит святого Юрія металеву пластинку із зображенням тризуба. За перші два місяці акції українці пожертвували близько 1 500 000 гривень. Зібрані кошти були направлені на закупівлю ноктовізорів, далекомірів, тепловізорів, прицілів, біноклів тощо. Вже у жовтні того ж року “залізний” святий воїн переїхав у палац Сапєгів на вул. Коперника, 40а [7]. Наразі фігура святого недоступна, оскільки потребує ремонту, але волонтерська акція "Львівський лицар" триває надалі.

Львівський “залізний лицар”. Фото взято з photo-lviv.in.ua

   Івано-Франківськ.

   У 2015 році громадські діячі міста Івано-Франківська ініціювали встановлення залізного лицаря на т. зв. “стометрівці” (вул. Незалежності, 18). Кошти, які збиралися з забивання цвяхів, передавалися на оздоровлення поранених військовослужбовців ЗСУ в АТО. Але ініціатива не набула великої популярності і за 6 років лицар так і не став залізним. У 2021 р. лицаря перевезли до Галицького замку, де він спокійно стоїть у куточку, а туристи, що роблять фотосесію, навіть не здогадуються, якою була первинна ідея створення цієї скульптури.

Лицар, встановлений у Івано-Франківську, а потім перенесений у Галич. Джерела фото: report.if.ua і davniyhalych.com.ua

   Дрогобич.

   У 2016 році у Дрогобичі теж з'явилась ініціатива відбудови “Лицаря в зброї”, що викликало неабияке зацікавлення. Серед істориків, краєзнавців та простих містян і жителів району спалахнули навіть суперечки через різні оцінки такої акції. Якщо комусь цікаво почути ці думки, можна переглянути відео «Лицар в збруї». Чи потрібний він Дрогобичу? Зрештою схоже, що більшість авторитетних голосів була проти цієї ідеї, тому вона так і не дійшла до втілення.

   Чому ж ці патріотичні ініціативи не прижилась в сучасній Галичині? Здається, справа тут не в різних історично-політичних оцінках автрійського “Kriegsnagelungen”, а в тому, що на відміну від періоду Першої світової війни у нас з’явились радикально інші та набагато швидші способи збору та переказу коштів і цілком зрозуміло, що забивання цвяхів не може порівнятись зі зборами благодійних внесків через соцмережі, миттєвим переведенням платежів і т. д. Світ змінився, тільки ворог лишився той самий...

Корисні посилання:

1. Wikipedia. Kriegsnagelungen (Військове забивання цвяхів)
2. Nowości ilustrowane, 1916, nr. 15. Odsłonięcie "Rycerza w zbroi" we Lwowie
3. Nowości ilustrowane, 1916, nr. 16. "Żelazny rycerz" we Lwowie
4. Інтерактивний Львів. Імперська пропаганда та національні протиріччя (1916)
5. Енциклопедія сучасної України. Ян Нальборчик
6. Львівський Лицар – це добра історія 1916 року...
7. Львівський лицар переїхав в палац Сапєгів
8. Легенди Станиславова. Залізний лицар
9. Дерев’яний лицар, який не став залізним
10. Залізний вояк
11. Б. Лазорак, Б. Скварек, Т. Лазорак. Дрогобич і дрогобицька земля у 1914-1919 pp. Дослідження історії міста та регіону
12. Нотатки стриєзнавця. Микола Закусов. У пошуках «Лицарського щита»

    Маловідомий для українців святий Ян Непомуцький (Іван Непомук) є найпопулярнішим святим у Чехії і не тільки - сотні церков і каплиць, присвячених йому, тисячі його скульптурних та іконографічних зображень можна побачити не тільки в Європі, але й за океаном – у Південній Америці, Африці і навіть Азії.
    Католицька церква вшановує його пам'ять 16 травня. Тож вшануймо і ми цього святого, котрий колись був одним з покровителів нашого міста Львова!

Святий Ян Непомуцький. Фото Zommersteinhof

   Зазвичай святого зображують у священичому облаченні: сутані, роккетто і з біретою на голові. Атрибутами св. Яна Непомуцького є хрест у руці (найчастіше з розп’яттям - символом віри), пальмова гілка (символ мучеництва і перемоги), іноді палець на устах (символ збереженої таємниці сповіді), деколи книга, а також п'ять зірок на німбі навколо голови, що значно вирізняє його з-поміж інших святих, адже з зоряним німбом, головним чином, буває зображена іще тільки Діва Марія. Загалом у Європі налічуються десятки тисяч його зображень, а у світі близько 66 тисяч [1, 2].

   В Україні римо-католицька церква нараховує десять діючих святинь, присвячених св. Яну Непомуцькому – сім костелів і три каплиці [3]. Існує також дуже багато розсіяних по містах і селах скульптур, більшість з яких перебуває у вкрай незадовільному стані. З багатьох збережених, відновлених або відреставрованих скульптурних зображень святого мученика (а є їх щонайменше близько сотні) приведу приклад тільки шести: мистецьки виконані скульптури у с. Щирець на Львівщині, м. Ужгород, м. Бучач, а також зроблені народними майстрами фігури у селах Красів і Суходіл на Львівщині та с. Красне на Тернопільщині.

Скульптури св. Непомука у с. Щирець (фото Zommersteinhof), м. Ужгород [7], м. Бучач [8], с. Красів (фото Zommersteinhof), с. Суходіл [9], с. Красне [10]. 

   У Львові не було храму, присвяченого св. Яну Непомуцькому, але при костелі св. Анни з 1750-х рр.  діяло Братство св. Яна Непомуцена. У 1810 р. братчики встановили перед святинею кам’яну поліхромовану фігуру святого, яку можна помітити на старих світлинах. Більше знаний як захисник від повеней, св. Непомук є також покровителем подорожуючих, особливо паломників, тому його фігури часто зустрічаються на перехрестях і розвилках доріг. Очевидно, саме за цією логікою Братство встановило фігуру святого на роздоріжжі вулиць Городоцької та Янівської.


Літографія Йозефа Свободи 1865 р.

   На Кадастровій карті Львова 1849-1853 рр. автор дуже виразно зобразив фігуру св. Непомука з хрестом у лівій руці.


Кадастрова мапа Львова 1849-1853 рр.

   Цікаво, що на цю статую звернули увагу навіть автори «Географічного словника Польського королівства та інших слов’янських країв» [4], хоча, прямо скажемо, згадка про скульптури - рідкість на його сторінках. На жаль, після Другої світової війни скульптура зникла, тож представлена нижче світлина 1940-х років, можливо, була для неї останньою.
 

Поштівка 1941-1944 рр.

    Згідно легенд, святий Ян Непомуцький є покровителем мостів і вод та захисником від повеней. Тому в Чехії, починаючи від першої у світі скульптури святого на Карловому мості [5], більшість таких фігур стоять поблизу річок. Очевидно, саме тому один зі львівських Непомуків стояв спочатку на мості перед готелем «De Russie» (пізніший готель «Жорж»), а у 1830-х роках був перенесений і встановлений на мості св. Яна (Непомука) [6] біля устя потоку Сорока до річки Полтви (в кінці сучасного пр. Шевченка). На Кадастровій карті бачимо фігурку святого з хрестом у руці, зображену прямо на "жовтоколірному" мості.


Кадастрова мапа Львова 1849-1853 рр.

   На наступній світлині виразно видно кам'яний міст над Полтвою і скульптуру святого покровителя мостів і вод на високому п'єдесталі. 

Фігура св. Яна на мості над Полтвою. Фрагмент фото Юзефа Едера, 1870 р. (повне фото тут)

       У 1871 році площа св. Яна отримала нову назву – Академічна, а через 8 років річку було сховано під землю і святий Непомук залишився «не при справах»… Ще пізніше - у 1897 р. - домінантою цього місця став пам’ятник польському комедіографу Александрові Фредрі і деякий час обидві скульптури стояли по різні боки площі. Святий покровитель вод з сумом дивився на замуровану річку, а граф у задумі споглядав у сторону свого вже не існуючого палацу.

Фігура св. Яна і пам’ятник А. Фредрі на площі Академічній

   Очевидно, під час впорядкування площі у 1920-х роках  фігуру святого знову було перенесено, тим разом не надто далеко – на терасу перед костелом св. Миколая (тепер церква Покрови) [6]. Після ІІ світової війни ця скульптура, як і попередня, зникла безслідно.

Святий Ян Непомуцький перед костелом. Фото Марека Мюнца, 1910 рік

   Щодо іще однієї фігури через слабку якість світлини складно сказати напевно, чи це св. Ян. Але характеристично похилений силует скульптури і місце, де поблизу колись був міст через Полтву, дозволяє припустити, що це теж був святий Непомук з хрестом у правій руці.

Засклепіння Полтви біля театру Скарбека. Фото до 1890 р.

   Іще одна скульптура святого Яна Непомуцького стояла перед костелом Марії Магдалини. Вона височіла на прямокутному стовпі в’їзної брами до парафіального саду, поряд зі знаменитою капличкою Сикстів. На кадастровій мапі 1853 р. позначено обидві фігури, але не надто виразно. В радянські часи капличку було розбито, а фігура святого зникла. У 2020 р. капличку Сикстів було відреставровано, разом з огородженням, але стовп, на якому стояв св. Непомук, так і залишився порожнім…

Капличка Сикстів і св. Непомук у 1920-х рр. і у 2024 р. Фото Zommersteinhof

    Перед костелом св. Мартина (тепер церква Християн Віри Євангельської «Віфанія») св. Ян Непомуцький стояв обличчям до входу, вітаючи усіх вірних християн, що приходили помолитись і сповідатися. Цікаво, що ця скульптура теж позначена на Кадастровій карті 1853 року (обведена жовтим колом), хоч і не настільки виразно, як у попередніх прикладах. 


Кадастрова мапа Львова 1849-1853 рр.

   Після ІІ світової війни комуністична влада нищила скульптури святих в різних публічних місцях міста, а тут і поготів – на території монастиря було розташовано радянську військову частину.

Св. Ян Непомуцький перед костелом св. Мартина. Фото А. Ленкевича (поштівка 1938 р.)

   Крім фігури перед костелом, було іще скульптурне зображення у головному вівтарі. Відомо, що Йоган Ґеорґ Пінзель та Іоанн Ґертнер виконали для львівського костелу Святої Трійці (тепер Преображенська церква) бічні вівтарі. Крім того Пінзель у 1757 році додатково зробив для цих вітарів невеликі статуї святих Яна Непомука та Якима [11]. Дослідники припускають, що після закриття монастирів і храмів внаслідок реформи 1781 р. ці скульптури потрапили до костелу св. Мартина [12], а у 1789 р. були перевезені до костелу у Новому Милятині. 


Св. Ян Непомуцький з головного вівтаря костелу св. Мартина. Фото А. Бохнака, 1927 рік [13]

    Усі вищезгадані скульптури можна віднести до теми «Львів, якого не повернеш», але не все пропало – у місті збереглося кілька скульптурних зображень святого Яна Непомуцького!

    Одне з них знаходиться у правій ніші фасаду церкви Святого Архистратига Михаїла на вул. Винниченка.

Святий Ян на фасаді церкви св. Михаїла. Фото Людмили Мігаль, 2020 рік

   Два скульптурних зображення св. Яна Непомуцького знаходяться у церкві св. Андрія на площі Соборній. Обидва були виконані Томасом Гуттером спільно із Конрадом Кутшенрайтером у 1736—1737 рр.

   Одна скульптура стоїть на вівтарі у бічній правій наві. Святий традиційно представлений у священичому вбранні - сутані, роккетто і біретою, а також з хрестом у правій руці.

Святий Ян у бічній правій наві. Фото Zommersteinhof

    Друга скульптура знаходиться у верхній частині вівтаря св. Антонія Падуанського, в оточенні ангелів, херувимів і путті. У правій руці святий тримає хрест з розп’яттям, а у лівій – пальмову гілку.

Святий Ян на бічному вівтарі. Фото Zommersteinhof

    Іще одна скульптура знаходиться на Личаківському цвинтарі (поле №12). Це досить незвичне розташування для опікуна потопаючих, подорожуючих, паломників, покровителя мостів і вод, захисника від повеней, першомученика таємниці сповіді і т. д. Можливо, саме таємниця сповіді стала причиною встановлення фігури над могилою Йоанни Каванни (Joanna Cavanna), що померла у 1874 році. Але в такому разі ця загадка навіки залишиться таїною таїн.

Скульптура св. Непомука на Личаківському цвинтарі. Фото Zommersteinhof

Джерела і примітки:

1. Svatý Jan Nepomucký
2. Radio.cz/nepomuk (Фотогалерея: 61 скульптура св. Непомука з різних країн світу, в т.ч. з України)
3. Римо-католицька церква в Україні. Згідно даних 2024 р. РКЦ в Україні має 9 діючих костелів, присвячених св. Яну Непомуцькому: у м. Дубно на Рівненщині, у м. Рахів на Закарпатті, у м. Бояни на Чернівеччині, у селах Завалійки і Заміхів на Хмельниччині, у с. Збручанське на Тернопільщині, у селах Куна і Махнівка на Винничині, у с. Пулини на Житомирщині, а також 3 каплиці: у с. Переходи на Тернопільщині, у селах Мальовниче і Тарасівка на Вінниччині.
4. "Słownik geograficznego Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich" (1884 рік, том V, стор. 517)
5. Wikipedia. Дерев'яна статуя Яна Непомуцького, ймовірно, стояла на Карловому мосту ще в 1657 р. Сьогоднішня статуя була встановлена ​​на мосту майже за півстоліття до його офіційної канонізації у 1729 році.
6. Fryderyk Papée "Historia miasta Lwowa w zarysie". 1924 r.
    "Біля устя Залізної Води до 30-х років стояв т. зв «мурований міст», а біля устя Пасіки — міст Св. Яна (Непомуцена), з якого згодом фігуру поставили перед костелом Св. Миколая. Верхня течія Полтви аж до устя Пасіки раніше називалося Сорока)"

7. Статуя Яну Непомуцькому в Ужгороді. Автор фото: СЕРП75ДНІПРО, CC-BY-SA-4.0, через Вікісховище
10. Село Красне: останнє відлуння бароко та народне сакральне мистецтво
11. Костел Пресвятої Трійці і монастир Тринітаріїв (Львів)
12. Jurij Smirnow. Kościół pw. Trójcy Przenajświętszej ojców Trynitarzy we Lwowie
   "Відсутність документів та описів унеможливлює визначення долі цінних скульптур та вівтарів. Тому такою інтригуючою виявилась нова інтерпретація походження комплексу пізньобарокових скульптур головного вівтаря костелу св. Мартина у Львові. Доведено, що чотири великі фігури святих (св. Петро, ​​св. Павло, св. Варвара та невстановлена ​​свята) і дві трохи менші (св. Йоаким та св. Ян Непомуцький) походять із тринітарської церкви і є твором Йогана Ґеорґа Пінзеля та Яна Єжи Ґертнера. Нині чотири з цих фігур знаходяться у музеї Й. Ґ. Пінзеля у Львові..."
13. Adam Bochnak. Naświetlanie rzeźby lwowskiej. Wydawnictwo: Instytut Sztuki PAN, 2008, str. 138
14. Kresowe Nepomuki: Litwa, Ukraina, Ruś Biała, Inflanty
.

   Мова піде про вже неіснуючий ставок/басейн/фонтан на території також вже неіснуючого заводу "Кінескоп".    

   Достеменно невідомо, коли саме постав басейн з фонтаном, але два ставки можемо побачити на мапах ХVIII-XIX століть. Для зрозуміння приведеного нижче фрагменту мапи 1853 р.: в лівій частині від "рожевої" вул. Городоцької на південь тягнеться вул. Кульпарківська (з відгалуженням Любінської), а від обведеного червоним колом ставка на північний схід біжить вул. Пільна (пізніше Lwowskich Dzieci, тепер вул. Героїв УПА).


Фрагмент Кадастрової мапи 1853 р.

   Ті самі контури двох ставків можна побачити на карті  1917 року (синій колір додано штучно).


Фрагмент карти рельєфу м. Львова 1917 року

   На німецьких мапах 1940-х рр. позначено вже тільки один ставок, але важливо те, що він усе ще має природний контур. Навряд чи під кінець Другої світової війни або зразу після неї він став прямокутним. Тож помиляються ті, що пишуть про створення басейну радянською владою ще у 1939 році.


Фрагмент карти м. Львова 1943 року

   Ймовірно, що "геометричним" басейном він став у 1950-х роках, коли опинився на території новопосталого заводу "Кінескоп". У Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г. С. Пшеничного (ЦДКФФА) серед світлин підприємства 1954 року [1] є фотографія ставка. 


Корисні посилання:

1. 60 лет назад во Львове умели делать телевизоры. Gazeta.ua
2. Д. С. Гурлев, Справочник по электронным приборам, Киев, 1962, стр. 351.
3. "Кінескоп". Енциклопедія сучасної України
4. Кинескопы для телевизоров. Электроламповый завод. Москва. Киножурнал Новости дня, №3, 1956 г. 
5. Перші масові телевізори в СРСР (розміри кінескопів)

    Про рекорди вулиць Львова – найдовша, найкоротша, найвужча тощо - можна з легкістю знайти інформацію. Я ж пропоную подивитись під іншим кутом на наші вулиці і особливо їхні назви.

   Вулиця без жодної адреси, але з багатьма назвами

   Вулиця Архівна дуже відома і безумовно є туристичною родзинкою міста, але почнемо огляд саме з неї, позаяк вона має багацько назв. Фактично вулиця не має жодного будинку, оскільки вона утворена бічними фасадами кам'яниць, що належать до вулиць Валова та Братів Рогатинців. Давніше називалась Бернардинською, в радянські часи – Архівною. Тепер на ній немає таблички з властивою назвою, зате є багато інших табличок.

 

Світлина з часів, коли на вулиці була одна табличка. Джерело: Wikimapia, автор Severyn

   Річ у тім, що у Львові раз на рік проводились фестивалі незалежного кіно «КіноЛев». Кожного разу організатори обирали патрона фестивалю і вулицю Архівну умовно називали на честь цього режисера. Нині на двох наріжних кам’яницях прикріплено по сім табличок з прізвищами відомих кінорежисерів. Веб-камери і мегафон з’явились дещо пізніше, але не тільки не зіпсували вид, а навпаки - додали кінематографічного антуражу.

 

Таблички на вул. Архівній

   Вулиці С. Параджанова

   У 2012 року на вул. Архівній додали табличку з назвою «вул. С. Параджанова», але цього шанувальникам режисера здалося мало і вони запропонували назвати прохід за вірменською церквою провулком Параджанова. Міська влада на запитання зацікавлених осіб дала офіційну відповідь, що у Львові з 1993 р. є тільки одна вул. Параджанова – на Левандівці, а згідно правових засад у місті не може бути однакових найменувань декількох вулиць. Аргумент не дуже переконливий, адже у Львові є дві вулиці Лісні (на Сихові і на Личакові), а також є вулиця і проспект Шевченка, але про це якось іншим разом. В результаті ідея офіційно назвати безіменний дворик ім’ям режисера не пройшла, але табличка залишилась.

 

«Альтернативний» провулок Параджанова і існуюча вулиця його імені. Фото провулка з 3pulse.com

   Історична плутанина

   Сучасна вул. Гетьмана Мазепи з’явилась на мапі міста десь у середині 1970-х рр. і до 1981 р. називалась Топольною, потім вул. Імені міста Печ і нарешті з 1990 р. отримала сучасну назву. Але мало хто знає, що у 1930-40-х рр. вулицею Мазепи називалась сучасна вул. Топольна. І через це виникла плутанина. Тепер, усі хто описує історію вулиці Мазепи, якої взагалі не існувало до кінця 1970-х рр., починають з 1936 р., коли вона отримала «гетьманську назву», потім розповідають, що її двічі перейменовували і ніби то саме їй було відновлено історичну назву. Але це зовсім різні вулиці!

    Пропоную поглянути на фрагменти трьох архівних карт. На мапі 1936 р. (мапа тут), якщо придивитись, можна прочитати «ul. Hetmana Mazepy», а на мапі 1944 р. (мапа тут) – «Mazepystr». На мапі 1947 р. (мапа тут) видно, що одразу після війни радянська влада дала вулиці Мазепи нове ім’я – вул. На Збоїща. На усіх картах червоним кольором додатково позначено перебіг сучасної вул. Мазепи.

 

Фрагменти мап 1930-40-х років

   Крім того, я не розумію, звідки взялось слово «топольна», якого немає не тільки в українській мові, але й у мовах наших сусідів (укр. тополе́вий, біл. тапóлевы, рос. тóполевый, пол. topolówy). Також не розумію, яким чином новісінька вулиця Топольна, яка постала посеред полів і пасовищ між Голоско і Збоїщами у середині 1970-х років і вже у 1981 р. була перейменована на вул. Імені міста Печ, дала цілому мікрорайону неофіційну назву, що досі живе серед львів’ян. Припускаю, що пересічні містяни навіть не знають, що Топольна – це невеличка вуличка на Голоско, на яку останнім часом агресивно наступає «нове місто».

 

Вул. Топольна станом на лютий 2024 року

   Невірні переклади з польської мови

   Вул. Сміла з 1930 до 1944 року називалась Śmiała. Очевидно якийсь російський урядник зробив кальку з польської мови та й так  вже залишилось. Але вірний переклад на українську мову дає нам слово смілива, а не сміла.

   Вул. Ліська була названа у 1933 р. на честь видатного львівського історика Ф. К. Ліске, (пол. F. K. Liske) ректора Львівського університету, похованого на Личаківському цвинтарі. У 1950 році радянська влада перейменувала її на Ліську і тепер можна припустити, що вона походить хіба що від польського міста Лісько (пол. Lesko), адже слова ліська відсутнє в українській мові.

   Вул. Мирна у 1930-х роках називалась Mierna, тобто Мірна (від міра, міряти). Радянська влада спочатку добре переклала назву (на мапі 1947 р. – вул. Мірна), а потім невідомо коли змінила її на Мирну.

   Так само вул. Селянська мала би називатись Сільська, якщо правильно перекласти її стару польську назву Wiejska (Вєйска).

 

Українська і стара польська таблички на вул. Селянській

   Спритні перейменування

   Спритними можна назвати такі перейменування, коли заміна однієї або двох букв повністю змінює назву вулиці, хоча це й не дуже помітно. Ось найбільш красномовні приклади таких змін назв:
 

1.       Коцко В. – Коцко А.

   Вшановуючи своїх героїв, радянська влада назвала вулицю іменем Коцка Василя - діяча комуністичного руху в Західній Україні. Після розпаду СРСР у 1992 р. вулиці дали ім’я Коцка Адама - борця за український університет у Львові. Але тільки на двох будинках видніються артистично зроблені Таблички «А. Коцка», решті мешканців, як і владі міста байдуже, то на їх будинках так і залишились радянські таблички «В. Коцка».

 

Таблички на вул. А. Коцка
 

2.       Карпінський Ф. – Карпінський О.

   Майже усі львів’яни були переконані, що вулицю Карпінського названо на честь польського поета і драматурга Францішка Карпінського, як вона незмінно називалась з 1871 до 1941 року. Після війни хитрі совіти змінили у назві одну букву і перейменували її на честь російського геолога, президента Академії наук СРСР, академіка Олександра Карпінського.  1 лютого 2024 р. Львівська міська рада прийняла рішення повернути вулиці історичну назву (детальніше тут). Зараз на вулиці є таблички тільки з прізвищем – на усіх будинках «Львівської Політехніки» (з гербом університету) і одна на початку вулиці (з гербом міста), але усі без ініціалів (мудро!). На решті радянських табличок запобігливо замальовано навіть прізвище.
   UPD. У липні 2024 року вулицю таки перейменували, але не так сталось, як гадалось... Тепер вона називається вулиця Старосольських.

 

Нові таблички
 

3.       Ґловацький Б. – Головацький Я.

   Бартош Ґловацький був учасником антиросійського повстання 1794 р., напевно саме тому вулицю у 1950 р. перейменували. Нового героя вибрали по принципу і вашим і нашим: український мовознавець, етнограф, фольклорист, історик, священник УГКЦ Яків Головацький, у старшому віці перейшов на москвофільські позиції, змінив віру на російське православ’я, виступав проти вживання української мови в літературі й науці і т. д. Це робило його в очах совітів «своїм»… А от в наші часи невідомо, хто з них більше свій…

4.       Менжинський В. – Менцинський М.

   У 1950 р. вулицю назвали на честь Менжинського В. - радянського партійного діяча, чекіста, наступника Ф. Е. Дзержинського на чолі ОДПУ. У 1991 р. вона отримала назву вул. Менцинського М. - українського оперного співака.

5.       Тарновський Я. – Тарнавський М.

   У 1907 р. вулиця була названа іменем Великого коронного гетьмана Яна Тарновського. У 1944 р. її перейменовано на честь російського полководця Кутузова М., а у 1992 р. - на честь генерала Тарнавського Мирона, головнокомандувача військами УГА.

   Вулиця художників

   Невелика вулиця Смольського Г., яка з 1892 р. до 1945 р. мала назву Ґроттґера А., потім зовсім недовго – протягом трьох місяців – Васильківського С. і знову Ґроттґера до 1950 р., коли радянська влада раптом передумала і назвала її на честь росіянина Васнецова В. У 1993 р. вулиця отримала сучасну назву - Смольського Г. В усьому цьому найцікавіше те, що усі вищеназвані особи – видатні живописці!

 

Художники на тлі будинку на вул. Смольського. До ІІ св. війни в цьому будинку був пансіонат «Ґроттґер»

   Емоційно-піднесені назви

   Таких приємних назв вулиць у Львові досить багато: Весела, Радість, Затишна, Приязна, Мила, Втіха, Розкіш. Серед них найцікавішими є дві останні.

   Сучасна назва вулиці Втіха зустрічається тільки на саморобних табличках, натомість назва Утіха була дослівним перекладом назви з польських часів – Uciecha. Немає в цьому жодного гріха, бо обидва слова - і втіха, і утіха - вживаються в українській мові, але, як то кажуть, порядок мусить бути!

 

Таблички на вул. Втіха

   Вулиця Розкіш виявилась дещо цікавішою: по лівій стороні – назва Розкіш, по правій – назва Роскіш (з 13 будинків тільки на двох зустрічається правильна назва, але тільки тому, що люди самі зробили таблички). Як виняток - подвійна назва вулиці на одному з будинків. Складно зрозуміти, як слово «роскіш» вийшло з польської назви вулиці «Rozkosz».

 

Таблички на вул. Розкіш

    Вулиці з назвами місяців

    Таких у Львові небагато. Зазвичай ці назви пов’язані з якимись подіями, а оскільки усі вони з’явились у радянські часи, то підпадають під декомунізацію – деякі вже перейменовано, деякі іще чекають змін.

1. Вул. Січнева (названа у 1958 р., можливо, на честь Січневого повстання 1918 р.).

2. Вул. Лютнева (названа у 1946 р., можливо, на честь Лютневої революції 1917 р.).

3. Березнева (колишня, у 1991 р. повернуто історичну назву – Караїмська). Невідомо, з якої рації з’явилась ця назва, але аж ніяк від свята 8 березня, бо така назва у Львові була: у 1945 р. так назвали сучасну вул. Курбаса, а потім чомусь «викинули» її з центру і до 1993 р. так називалась сучасна вул. Кузневича.

4. Вул. Квітнева (названа у 1950 р., можливо, на честь Квітневих подій 1936 р., більше тут: zbruc.eu).

5. Пл. Липнева (названа у 1944 р., можливо, на честь 27 липня 1944 року — дати вступу радянських військ до Львова). З ХІХ ст. до 1943 р. площа мала назву Берестейської Унії.

6. Жовтнева (колишня, перейменована у 1992 р. на вул. П. Дорошенка, радянська назва була дана на честь Жовтневої революції).

7. Листопадна (названа у 1950 р.). Дивна назва, бо слово листопадний стосується до процесу опадання листя (листопадна рослина, листопадна пора тощо, але не може бути листопадної вулиці). А до календарного місяця стосується слово листопадовий (Листопадовий чин, листопадова пора тощо). Вулиці Листопадові можемо знайти у Тернополі, Добромилі і т. д., проте у Києві та Дніпрі є вулиці Листопадні.

   Геометричні назви

   Зупинюсь тільки на шістьох, які свідчать, що і серед «наукових» назв не завжди усе відповідає суті. Вул. Кутова цілком логічно названа так через те, що має прямий кут рівно посередині, вул. Ламана теж творить відповідну лінію. Вулиці Проста і Рівна мають здавалось би однакові по-суті назви, але оскільки вони існують з 1928 року, то маємо звернутись до польської мови: слово prosta означає пряма (лінія), слово równa означає рівна (поверхня). А от вул. Півколо (Półkole), яка з’явилась у 1930-х роках, ані тоді, ані тепер не відповідає своїй геометричній назві (див. на мапі вставку „Lwów 1941”). Вул. Кругова має абсолютно невідповідну назву, а вул. Кругла взагалі являє собою незрозумілу криволінійну фігуру з відгалуженнями.

 

«Геометричні» вулиці на мапі Львова

 Сторони світу

  Тут усе не гаразд! На півдні від центру міста була вулиця Південна, утворена у 1946 р. Чомусь у 1972 р. її перейменували на честь радянського письменника М. Островського, а у 1991 р. її декомунізували і тепер це вул. Стуса.

   Вулиця Північна від 1933 р. була на Замарстинові і відповідно назві знаходилась на північ від центру міста, але у 1950-х рр. її перепланували і змінили назву, а вул. Північна чомусь з’явилась на заході міста між Білогорщею і Холодновідкою. 

  Вулиця Східна з 1931 р. всупереч логіці пролягає між Замарстиновом і Підзамче, тобто на півночі Львова.

Сторони світу «по-львівськи»

    Нелогічна назва

    Насправді нелогічних назв є дуже багато, наприклад, ті, що походять від назв міст, але до них не ведуть, як от Київська, Варшавська, Уманська та інші. Але я пропоную звернути увагу тільки на одну нелогічну назву. Вул. Сходова називається так з 1871 року, тому що в давні часи там були сходи від вул. Ужгородської до Замкової і  саме це слово було в основі і польської назви (Schodowa), і німецької (Treppengasse).



Вид на вул. Замкову з вул. Сходової на старому фото

   У наш час це просто покритий травою схил з протоптаною стежкою. Може варто було би зробити там якісь сходи - вони б не зашкодили, тай назва вулиці набула би сенсу.

 

Вид на вул. Сходову з вул. Замкової

   Дивна назва

   Вул. Шполянська названа так у 1950 р. Назва здається незрозумілою, а виявляється вона походить від м. Шпола на Черкащині (недаремно поряд є вул. Уманська). Щоправда, все одно незрозуміло, бо якщо від слова школа утворюється прикметник шкільна, то від Шпола вулиця мала би бути «Шпільна». Але виявляється так вже є у м. Шпола – у них усе шполянське: міськрада, ліцей, лікарня, майонез тощо!

 

Шполянська вулиця у Львові і майонез з м. Шпола

Найдивніша назва

   Ніхто з мешканців цієї вулиці не знає, чому її перейменували на вул. Чугайстра. Табличка з попередньою назвою вулиці – Змінна - усе ще висить на початку вулиці.

   Чугайстер — міфологічна істота Карпатських гір. Його уявляли як здоровенного діда, від двох до семи метрів у висоту. У нього очі мов сині блюдця, довге волосся та біла борода, тіло його поросло шерстю так, що впізнати у ньому людину дуже важко. За легендами чугайстер не загрожує людині, а навпаки, полює на небезпечних для людей жіночих духів - мавок та поїдає їх.   Завдяки повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” чугайстер набув чималої популярності серед народу.

   Треба сказати, що всупереч тому, що сучасна назва присвячена потойбічному створінню, ця малопомітна невеличка вуличка є цілком симпатичною і там живуть дуже приємні люди. Особлива подяка господареві, котрий дозволив сфотографувати його власну табличку «Чугайстра 4».

 

Ілюстрації О. Кульчицької і К. Штанко, приватна табличка та вид на вул. Чугайстра з вул. Т. Шевченка

 Вулиця Вернадського на Google Street View

       Юзеф Пєньонжек (Józef Pieniążek, 1888-1953 рр.) є незаслужено забутим в наші часи, але досить відомим у першій половині ХХ ст. польським графіком і художником. Він ніколи не гнався за славою, не піддавався модним течіям в мистецтві. У своїй творчості він цікавився народною культурою, документував регіональні костюми, зникаючі професії, портрети людей, пам’ятки дерев’яної архітектури, церковно-народного мистецтва тощо.

    Свою кар'єру Пєньонжек розпочав учителем малювання у краківській гімназії (1912—1915). Потім викладав у гімназії в Самборі (1915-1923). Нарешті у 1923 році він переїхав до Львова і до 1941 року викладав у VIII Державній гімназії імені короля Казимира Великого (під час радянської окупації гімназія стала реальною школою № 14). У 1941-1946 роках працював вчителем малюнку у Львівській художньо-промисловій школі (під час німецької окупації - Kunstgewerbeschule). Влітку 1946 року Пєньонжек виїхав зі Львова до Кракова, де продовжив викладацьку і творчу діяльність.

Самбірські краєвиди

    Створені у 1920-30-х роках так звані «міські» портфоліо - кременецьке (повна назва «Кременець. Рідне місто Юліуша Словацького») [2], сандомирське і бидґоське привернули увагу мистецьких кіл і преси до творчості художника. У 1937 р. він видав у Львові портфоліо з 40 барвистих композицій, що показують костюми та образи горян, пам’ятки сакрального будівництва Підгаля, Орави, Спіша, Живця, П’єнін і Сондецької землі. Через це частина його художнього спадку є досі дуже цінна для етнографів і дослідників культурного ландшафту.

Декілька картин з етнографічного портфоліо

    Попри те, що Пєньонжек багато років прожив у нашому місті, львівського портфоліо він так і не створив. Тож пропоную подивитись на деякі його роботи, розпорошені по музеях, аукціонах і приватних колекціях, які могли б стати частиною нествореного львівського портфоліо.

Підпис: Вид на Волоську церкву і вежу Корнякта. 1930-ті роки. Джерело: onebid.pl

    Деколи мистецтвознавці звинувачували художника у «консервативному дилетантизмі», вказуючи на більшу користь фотографії, але він вперто і старанно вимальовував деталі знайомих усім об'єктів, як от популярний вид на каплицю Боїмів.

Підпис: Каплиця Боїмів. 1928 р. Джерело: Galeria Żak

     Натомість вид на церкву Покрови Святої Богородиці аж ніяк не можна назвати «консервативно- дилетантським», тому що художник зумів вкласти в цю роботу чарівну нотку романтизму. 

Підпис: Костел Матері Божої Остробрамської. 1936 р. Джерело: facebook

    Звичайно Юзеф Пєньонжек робив спочатку ескізи, які потім перетворював в акварельні картини. Але деякі ескізи були досконалими самі в собі. Таким є вид зі сторони площі Данила Галицького на львівські дахи і купол церкви Пресвятої Євхаристії.

Підпис: Львівські дахи і купол Домініканів. 1941 р. Джерело: ochronazabytkow.pl

     На картині «Світанок у Львові» художник не тільки показав один з найгарніших краєвидів Львова, але вхопив фрагмент життя львів’ян, які десь собі їдуть на конях, запряжених в сани. А на передньому плані – вже не існуюча старенька і бідна хатина на схилах Замкової гори.     

Підпис: Світанок у Львові. 1942 р. Національний музей у Вроцлаві

     Каплиця трьох Святителів в реальності є темною, майже чорною, але автор постарався висвітлити її завдяки м’яким пастельним тонам.

Підпис: Каплиця Трьох Святителів при Волоській церкві. 1942 р. Джерело: artinfo.pl

     Так само в ніжно-молочних пастельних кольорах Пєньонжек намалював знамениту «сплячу красуню» на Личаківському цвинтарі. Натомість з історичної точки зору варто звернути увагу на те, що постамент пам’ятника у 1943 році чомусь був розбитий.

Підпис: Скульптура сплячої жінки. 1943 р. Джерело: onebid.pl

    Польський історик Р. Марцінек написав статтю про Юзефа Пєньонжка, назвавши художника «співцем рідного пейзажу» [3]. І дійсно краєвиди Львова, «виспівані» художником, не залишать байдужим жодного львів’янина. Погляньте, якою гарною була Погулянка з видом на Личаківський цвинтар і Польський військовий меморіал. Тепер таким пейзажем можуть потішитись тільки мешканці верхніх поверхів новобудов.

Підпис: Пейзаж. Джерело: onebid.pl

     Деякі праці автора буквально карбували історію, документуючи те, що зникало назавжди прямо на очах львів’ян. Так у 1945 році виглядала єврейська дільниця з залишками сакральних будинків. 

Підпис: Руїни львівської синагоги. 1945 р. Джерело: Galeria Żak

    Виліт вулиці Личаківської належить до одного з популярних видів Львова, тим більше, що протягом останніх двох століть він постійно змінювався – від пожежної ремізи, будинок якої прикривав руїни бернардинського муру, до сучасного стану, коли відреставровані мури і Глинянська брама є безумовно однією з візитівок міста.

Підпис: Виліт вулиці Личаківської. 1945 р. Джерело: ochronazabytkow.pl

    Однією з останніх львівських робіт Пєньонжка є графічна панорама міста, якому він присвятив багато років свого життя, викладацької і мистецької діяльності. Можливо колись його графіки, рисунки і акварелі на знак вдячності знайдуть собі виставкове приміщення у нашому місті.

Підпис: Панорама Львова. 1946 р. Джерело: facebook

Корисні посилання:

1. Юзеф Пєньонжек. Вікіпедія
2. Т. Яцечко-Блаженко. "Місто Кременець на ретро картинах"
3. R. Marcinek. "Józef Pieniążek. Piewca rodzimego krajobrazu"
4. Львів очима Юзефа Пєньонжека. Фейсбук

 Вступне слово

    Мечислав Орлович (пол. Mieczysław Orłowicz; нар. 1881, Комарно — пом. 1959, Варшава) — польський доктор права, пристрасний мандрівник і популяризатор активного туризму. Засновник Академічного туристичного клубу у Львові, що діяв серед студентської молоді та науковців у 1906-1933 рр. М. Орлович був активним туристом до останніх років свого життя. За своє життя він пройшов пішки відстань, яка в три рази перевищує екватор. Протягом багатьох років він прищеплював тисячам туристів, яких він водив у свої подорожі, ідеї активного туризму, поєднані з пристрастю до краєзнавства, охорони природи та пам'яток мистецтва.

Мечислав Еміль Орлович

   М. Орлович написав більше сотні туристичних путівників, а після його смерті у 1970 р. вийшла друком об'ємна книга «Мої туристичні спогади», розділ з якої пропонується шановним читачам. Перед цим фрагментом М. Орлович досить живо і барвно описує товариське життя у Львові на зламі XIX-ХХ століть, приділяючи особливу увагу вбранню львів’ян, але зі значною долею іронії. Справа в тому, що «захворівши» туризмом ще у шкільному віці, під час навчання в університеті він спробував привнести ці ідеї на львівський ґрунт, але зіштовхнувся з величезними проблемами і незрозумінням. По-перше, львів’яни за будь-якої потреби старались пересуватись по місту фіакрами, фаетонами, каретами і трамваями, вважаючи, що пішки ходять тільки бідняки і селяни. По-друге, тогочасна консервативна мода у нашому місті аж ніяк не сприяла фізичним навантаженням!

Мода на зламі століть. Джерело: © © Adolphe Disderi

     Чоловіки носили маринарки [1], галстуки (або метелики) і сорочки з твердо накрохмаленими комірцями, на голові – циліндри або крислаті капелюхи. Жінки носили довгі сукні та плаття зі шлейфами і все ще туго стягували живіт і грудну клітку корсетами, що значно утруднювало дихання. На ногах чоловіки носили лакерки [2], які страшно пекли ноги, а жінки мали шнуровані черевички на високих каблуках. Їх можна побачити на старій львівській рекламі.

Старовинна реклама взуття на вул. Театральній

    На перешкоді планам Орловича була теж консервативна мораль львів’ян – незаміжні дівчата могли прогулюватись і подорожувати тільки у супроводі дорослої особи. Тож якщо у студентських мандрівках бували панянки, то тільки у супроводі строгих матрон, для яких треба було замовляти якийсь транспорт – в околицях Львова щось типу фаетону, а от, наприклад, для подорожі на Скелі Довбуша в Бубнище – сільські підводи, викладений сіном.

   Мечислав Орлович. Початки спорту і туризму у Львові

(Переклад з польської мови - Zommersteinhof. Світлини підібрано відповідно описуваному часу).

    «Оскільки я вже говорив про культурні розваги протягом перших двох років мого навчання на праві, я перейду до теми, яка мені набагато ближча, а саме до прогулянок і подорожей, які я організовував тоді в дуже скромному обсязі, деколи у ближчі, деколи у дальші околиці Львова. Добрих намірів мені не бракувало, але бракувало двох інших елементів, які, на мій погляд, були необхідні для подорожей. У мене було лише багато часу та багато добрих намірів, але не було грошей і компанії. А самотні подорожі не були тоді і не належать сьогодні до моїх уподобань. Мої кошти, які надсилав батько на утримання, були дуже скромними. Мій батько надіслав гроші безпосередньо пані Пешковській за винаймання кімнати, холостяцької з усім утриманням, що коштувало близько 50 гульденів. Крім того, батько покривав вартість одягу, білизни і взуття...

   На мої розважальні потреби у Львові я отримував лише 5 флоріанів на місяць, і оскільки я нічого не заробляв, ці 5 флоріанів були всім моїм капіталом для розваг усіх видів, включаючи театр і концерти. Ця сума була невеликою, щоб заощадити на поїздки, враховуючи, що австрійські залізниці тоді були відносно дуже дорогими порівняно з цінами не лише продуктів, але й одягу, білизни тощо. Саме тому, вважаючи будь-які дальші подорожі "кислим виноградом" з відомої байки [3], я навіть ними не цікавився. Поїздки в Карпати, які мене найбільше приваблювали, я міг замінити прогулянками по околицях Львова. І дійсно, я досяг того, що протягом двох років побував хоча би по одному разу, і то тільки у літній сезон, в найпопулярніших місцевостях для святкового відпочинкового руху.


Поштівки ХІХ-ХХ століть з Брюховичів, Зимної Води, Янова і Винників

   А були ними: Брюховичі біля Львова, що лежать на лінії Львів-Жовква, Зимна Вода, розташована найближче до Львова (10 км) по дорозі на Перемишль і Краків, Янів [від 1946 року це місто тимчасово носить назву Івано-Франкове], який серед усіх тих місцевостей мені найбільше подобався через став з площею понад кілометр і човнами напрокат, і, нарешті, Винники на шосе до Перемишлян, яке бігло на схід від Львова через мальовничі горбисті і лісисті околиці, що належали до масиву Львівсько-Люблінського Розточчя, північна частина якого відома лише як Люблінське Розточчя. Ця місцевість була найгарнішою, але найбільш важкодоступною, оскільки залізниця тут була побудована набагато пізніше. Від личаківської рогатки [4] треба було починати піший марш, а місцеві гостинці [5], посипані вапняковим камінням, були найбільш запорошеними з усіх доріг навколо Львова. Дорожній пил був дрібним і білим, як борошно, дуже нездоровим для легень, ще й бруднив одяг. Тому ми уникали ходити по шосе в спекотну погоду, так само як і в сезон дощів, коли біле вапнякове болото нищило наше взуття.

Личаківська рогатка. Світлина кінця ХІХ ст. Джерело: photo-lviv.in.ua

   Дуже характерно, що якби серед невеликої групи колег з університету чи гімназії я знайшов хоча б одного товариша піших подорожей, то з радістю проводив би з ним цілі неділі в проходах по околицях Львова, не користуючись залізницею. На жаль, я не зміг знайти такого товариша, хоча намовляв до подорожей приблизно 60 осіб. До того ж у цій пропаганді я обмежувався лише чоловіками. Я навіть не намагався залучати дівчат. Я знав, що мені відразу дадуть відповідь, що жінки для походів надто слабкі – як стверджували тодішні медичні авторитети, – до того ж їм не годиться ходити у походи в чоловічій компанії з огляду на громадську думку. На жаль, тодішня громадська думка була в цій сфері невблаганна. Молоді панни і віднедавна заміжні жінки могли брати участь у змішаних поїздках лише під опікою матерів, тіток, старших сестер, якщо ці сестри були заміжні, та їхніх чоловіків. Це призводило до значного збільшення витрат на залізницю та фурманки. Тісні чобітки і ще більш тісні черевички зі шнурками сковували свободу рухів наших пань, надзвичайно утруднюючи їм пересування.


Жінки в Татрах. Кольорові світлини Ст. Криговського (1910-1912 рр.) Джерело: Dawne Tatry w kolorze

   Оскільки атракцією подорожей були флірт, забава і фуршетні смаколики, то з собою бралося музикантів і навіть оркестрові ансамблі з кількох осіб, які грали до танців за досить високу плату і яким відшкодовувалось вартість залізничних квитків і доїзди фурманками в обидві сторони. Крім того, їхали бочки з пивом (26 л) та відповідна кількість бутербродів, що складалися переважно з булочок, шинки, ковбас та різнорідної вудженини. Горілки та вина уникалось, бо досвід минулих років навчав, що між хмільною молоддю виникають різноманітні конфлікти, які псують цілу забаву.

   Організовані виїзди влаштовувала Братня допомога студентів Політехніки [6] або Академічна читальня [7]. Організатори розраховували радше на танцювальну забаву на свіжому повітрі, ніж на прибуток, оскільки витрати завжди були чималі. Але й від прибутку не відмовлялися, особливо якщо поїздку організовувало котресь з академічних кіл Товариства народних шкіл, яке спрямовувало отримані кошти на освітні акції на селі. Натомість неорганізованими були зазвичай недільні поїздки до Брюховичів, Янова чи Зимної Води як найпоширеніших напрямків недільного приміського туризму. Тоді організаторами виїздів були менші товариські групи близьких між собою людей, т. зв. група людей, які «бувають» в певному домі. «Бування» певної групи чоловічої молоді, переважно зі студентських сфер, відбувалося в період, коли в даному домі були, як тоді казали, панни на виданні. Після видання таких панянок заміж ініціатива забав і товариських посиденьок даного дому, а отже батька родини і мами, звичайно припинялась. Припинялись теж і мішані поїздки, але їх знову розпочинали інші групи. Проте це аж ніяк не були мандрівки в нинішньому розумінні цього слова. Сьогодні, наприклад, у неділю ви <...> проводите цілий день під час довгих, деколи 30-кілометрових мандрівок лісовими дорогами. Тоді мандрівки не були такими довгими.

   Загалом від вокзалу ніхто не віддалявся далі, ніж на один кілометр. Ці два кілометри становили всю туристичну частину подорожі. Іноді в місцевості з озером чи ставом, наприклад у Янові, після прибуття на станцію подорожуючі пересідали одразу на човни, на яких разом взятих було не більше 50 місць.

Лазєнки (тобто купальні, купальний павільйон), Поштівки 1899 і 1911 років.

    Півсотні щасливчиків доривалось до цих човнів, вартість винаймання котрих покривали всі учасники подорожі; веслувалося 2-3 години. Звільнені човни одразу ж займали наступні аматори веслування, які чекали у хвості черги. Хочу додати, що вітрильників на ставі в Янові я тоді не бачив, а про байдарки не тільки не чули, але навіть назва ця не була нікому відома. Напрокат були тільки веслувальні човни, при чому веслувало 2 або 4 особи. Задоволення від веслування було великим, але це не був спорт, веслувалося переважно для флірту.

Катання на човнах. Тематична світлина 1900 року

   У місцях, де не було води, наприклад у Брюховичах, для мандрівників залишався тільки ліс. У цьому лісі за кілометр від вокзалу був ресторан (другий ресторан, менший, був прямо на вокзалі), де після подолання цього кілометру люди сідали до підвечірку і танцювали під звуки оркестру, привезеного зі Львова. Хто міг собі дозволити, замовляв сосиски з великим пивом, як улюблену страву на такого роду виправах.

Ресторан Адольфа Коске у Брюховичах. Напис на рекламі: «Ресторан - Бар – Дансінг. А. Коске в Брюховичах - один з найстаріших гастрономічних закладів у Брюховичах, пам’ятаючи про свою почесну традицію, також і цього сезону докладає зусиль, щоб зробити перебування відпочивальникам приємним. Досконала кухня (обід із 3-х страв 1 злотий 40 грошів) та чудовий салонний оркестр є достатнім стимулом для відпочивальників, які бажають добре провести час.»


Ресторан на вокзалі у Брюховичах. Фрагмент поштівки 1899 р.

    Економні люди не їли сосиски в ресторані,.. а розкладалися під найближчими до вокзалу деревами (в цьому випадку туризм обмежувався подоланням 100 метрів туди-сюди) і протягом 2 чи 3 годин споживали там привезені припаси. У цих імпрезах першу роль відігравали матері дочок на виданні, бо ж вони попередньо протягом цілої доби повинні були готувати провіант: печених курчат, а то й цілих курей, або качок чи гусей, а також м'ясну нарізку, гірчицю, масло, хліб, булки, як виняток, тістечка, пряники або різного роду сухарики.

Пікнік на природі. Світлина кінця ХІХ ст. Джерело: gallery-veloena

    Після споживання цього всього починались танці у залізничному або подорожньому ресторані, що тривали до заходу сонця. Потім кілька сотень людей, які протягом дня приїжджали різними потягами, скупчувалися в одному зворотному потязі, що створювало неймовірну тисняву. Весь цей натовп, стиснутий, як оселедець у бочці, з настанням темряви повертався до міста і розбрідався по будинках. Відвідування кав'ярень для додаткових бесід після повернення тоді ще не було прийнято, в кожному разі не у мішаному товаристві. Часом пані йшли додому, кавалери заходили до кав’ярні не стільки випити кави, скільки почитати газети, які львівські кав’ярні, слідом за віденськими, мали на той час у величезній кількості. Ті та інші грали в кав'ярні у більярд, карти чи шахи. Найбільшою популярністю користувався більярд. Так закінчувалася недільна подорож. Подібні мандрівки насправді не були подорожами в туристичному розумінні цього слова, оскільки вони не давали ані руху на свіжому повітрі, ані не розширювали ваших краєзнавчих знань. Якби кількість кілометрів від цих поїздок скласти разом, загальна сума за рік не перевищила би більше як в середньому 15 км. Не було це багато.

   Кілька років по тому я пройшов туристичний вишкіл настільки, що дивився на подорожі того часу з жалем, тим не менш, мушу ствердити, що вони були початками пішого туризму, і, як і всі починання, вони були організаційно важкими і ще дуже далекими від того, що практикувало вже моє покоління у 1905-1910 роках.


Подорож АКТ на Чортові Скелі, 1906 рік. Світлина з книги М. Орловича

   У наступні роки робота з розвитку туризму йшла вже як по маслу, ворота були відкриті, популярність туризму та інтерес до нього зростали з року на рік при моїй досить видатній співучасті. Протягом тих років з повного пігмея, який навіть не був пішаком у туризмі, я став одним із діячів, які керували туризмом і робили свій потужний внесок у його розвиток.»

   Примітки і джерела:

1. Марина́рка (діал.) – піджак, жакет.
2. Лаке́рки (діал.) - класичне взуття, лаковані напівчеревики.
3. У психології: механізм «кислого винограду» - це захисний механізм людини, який полягає в знеціненні вартості недосяжних (з її точки зору) цілей. Назва походить з байки Езопа «Лисиця і виноград».
4. Міські рогатки Львова
5. Гости́нець (діал.) – головна дорога.
6. Товариство Братньої допомоги студентів Політехніки - найбільше і найчисельніше об'єднання студентів львівської Політехніки, засноване насамперед заради підтримки незаможних студентів.
7. Академічна читальня - польська організація студентського самоврядування, що діяла у 1867-1939 рр..
   

    Напевно щось пішло не так і з впровадженням в обіг російських рублів, тому що вже на початку окупації у львівських друку почали давати бони. Цікаво, що вони випускались з дозволу російського військового губернатора, але як відповідники австрійських грошей, ще й на польській мові. Це було явно поразкою процесу русифікації Галичини, принаймні у фінансовій сфері. Львівський бон вартістю 1 австро-угорської корони     Крім бонів випускалися також т. зв. касові асіґнати (англ. Cash voucher) - документи, що підтверджували здійснення господарської операції, пов'язаної з одержанням або видачею готівки в касі.








  Далі у росіян усе пішло так погано, що вже наступного року львів’яни замовили у Відні медаль на честь визволення Львова 22 червня 1915 року, а також була випущена медаль на знак шани для оборони та опікуна Львова президента Тадеуша Рутовського. До речі, у нас була про його гарна стаття: "Львів'янин, що не злякався російських військ" . Медалі, пов'язані з визволенням Львова від російської окупації





    Але закінчення Великої війни призвело до розпаду Австро-Угорщини і процесу утворення нової держави. Відродження Польщі і утворення Західно-Української Народної Республіки стали крахом фінансової системи. І поляки і українці зіштовхнулися з проблемою швидкого знецінення усе ще діється австро-угорської валюти та катастрофічним недоліком її в галицьких банківських установах. Отримувати з Відня необхідну кількість готовок було практично неможливо. Львову знову прийшло друкувати бони для містян, а польське військо відкрило "магазини для своїх" і почало карбувати монети для військових - майже як у часи короля Казимира. Польські бони і "облогові монети"






   ЗУНР деякий час використовував австро-угорські гроші, але військово-політична ситуація змусила уряд уже в січні 1919 р. запровадити в обіг грошові знаки УНР з позначенням номінальної вартості у карбованцях та гривнях. Зі зрозумілих причин у Львові не вдалося випустити хоч які-небудьгроші або цінні папери, але місцеві органи влади у Бродах, Збаражі, Тернополі, Сокалі та Золочеві розпочали виготовлення місцевих бон різних номіналів. Золочівський бон - т.зв. касова посвідка - на 5 гривень. Джерело:  «Як гроші «ходили» в ЗУНР»     1920-30-ті роки відзначилися наступним випуском медалей, з яких я привів чотири найцікавіші:





Приклади медалей міжвоєнного періоду

   В міжвоєнний період Львову не знайшлося місця на польських банкнотах і монетах. Протест у 1941 році в Кракові була випущена банкнота з чудовим видом на вежі Львова. Справа в тому, що після вибуху Другої світової війни у ​​1939 р. у Кракові був створений "Емісійний банк у Польщі". Цей банк запровадив на території Генерал-губернаторства окупаційну валюту під традиційною назвою злотого. Після нападу Німеччини на СРСР, прилучення Галичини до Генерал-губернаторства і перенесення столиці до Львова нічого дивного в появі такої банкноти немає. Банкнота Емісійного банку 1941 року.




    В період Радянського Союзу наше місто не потрапило ані на банкноти, ані на монети. І лише опосередковано можна привести приклад металевого рубля з «русским первопечатником», адже саме у Львові руський першодрукар Іван Федоров у 1574 р. надрукував перший східнослов’янський посібник «Буквар» з граматикою та цього ж року здійснив друге видання «Апостола», ну, а в 1583 році першодрукар помер і був похований у нашому місці.


Радянський рубль з Іваном Федоровим

   Натомість у часі незалежності на новісіньких 20-гривневих банкнотах було розміщено львівський Оперний театр і портрет Івана Франка. Емісії цієї банкноти відбулися в 1992, 2000 і 2003 роках, тож додавались системи захисту, змінювалися написи, додавались кольори та узори, видозмінювався портрет Каменяра і ракурс зйомки театру, але головна концепція залишилася незмінною.


20-гривневі банкноти часів незалежної Укаїни.

    Щодо монет, то і тут серед інших львівських тем Оперний театр виявився лідером - у 2000-му році його було викарбувано на 5-гривневій монеті. Перша українська монета зі львівською тематикою.




    Тепер Національний банк України випустив так багато монет з львівською тематикою - по два-три на рік - що за всіма і не прослідкуєш. Тож на закінчення привела приклад не зовсім звичайних монет.

   Монета "День ощадності" номіналом 5 доларів. Основним елементом дизайну монети є зображення королеви Єлизавети ІІ і скульптурної групи «Ощадність», що прикрашає купол будинку у Львові, де містилася Галицька державна каса.
   Цю монету виготовлено на Островах Кука на замовлення Ощадбанку України у 2010 р. 5-доларова монета, випущена до Дня Банкіру. Детальніше про монету тут:  zakon.rada.gov.ua





    Доповнення 2023 року.

    Виявляється, росіяни не перший раз розміщують Львів на монетах. Перший раз це сталось у 1939 році, коли СРСР окупував частину Польщі, називаючи це "визволенням від польських панів", а потім «возз’єднанням Західної України з Українською РСР».

    Польські злоті іще декілька місяців були в обігу. Очевидно, нова влада старалась їх «заклеймити», карбуючи на монетах напис «Возз'єднання з Україною, 1939, Львів». Так тривало недовго, оскільки вже під кінець грудня 1939 р. радянська влада провела у Західній Україні грошову реформу, запровадивши рубль як єдину валюту та остаточно припинивши обіг злотого.

Монета 1932 р. номіналом 10 польських злотих з написом, вибитим українською мовою "Возз'єднання з Україною, 1939, Львів".

    У книзі С. Ніцєї "Цвинтар Личаківський у Львові" написано, що цей "пам'ятник, напевно найкрасивіший, сплячої молодої жінки поставлено на гробівці Людвика Марковського, судового адьюнкта та його дружини Катерини". В інтернет-статтях вже не згадують Людвика Марковського, а тільки "сплячу красуню", яку найчастіше називають Регіною (у Вікіпедії - Юзефою). Але ніде ні слова про Кароля Лайбшанґ де Шартенбурґ (Karol Leibschang de Schartenburg), про якого написано на одній зі сторін постументу (місце, обведене червоним), а дещо нижче - "Prosi o pozdrowienie anielskie" Дуже мало інформації можна знайти не тільки про пана Кароля, але й взагалі про родину Лайбшанґ де Шартенбурґ. Часопис Gazeta Lwowska (№238 від 19 жовтня 1918 року) пише про цісарсько-королівського радника вищого краєвого суду Кароля Лайбшанґ де Шартенбурґ. Часопис Dziennik Polski (№89 від 19 квітня 1882) згадує про почтмайстера Антонія Лайбшанґ де Шартенбурґ з Коломиї. Austro-Hungarian army подає список офіцерів штабу 7 корпусу Австро-Угорської армії, в якому згадується полковник Heinrich Mündel von Schartenburg. На сайті Nieobecni.com.pl перераховано могили на римо-католицькому цвинтарі в Коломиї, серед них названі усі члени родини, які поховані в родинному гробівці Лайбшанґів: Leibschang von Schartenburg Heinrich (1768 - 1830) Leibschang Christine (1778 - 1835) Leibschang Joseph (... - ...) Leibschang von Schartenburg Anton (1793 - 1882) Leibschang Maria (1802 - 1884) Leibschang von Schartenburg Heinrich (1820.Х.28 - 1903.Х.03) Цей гробівець недавно відреставрували силами "Towarzystwa Miłośników Kultury Kresowej". Час покаже, може в нових виданнях про Личаківський цвинтар не тільки вкажуть правильне ім'я Катерини-Регіни-Юзефи, але теж і згадають про родину Лайбшанґів з Шартенбурґа...

Сколько я не "лопатил" инет ,как на наших,так и польских сайтах,к сожалению,почти никакой информации об этой личности не нашел.Пришлось мне собрать все когда-то найденные розрозненные данные и попробовать написать биографию этой актрисы,несколько приукрашенную и.естественно,с толикой вымысла.Поэтому точнее это эссе определить как легенду.
Итак,начнем.
Катажина Марковская-оперная дива театра графа Скарбка.Ее муж Людвик-помошник судьи ( адъюнкт).Автор памятника Юлиан Марковский-не родственник,а однофамилец.
 
Скульптура Ангела Боли,стоящая у ее изголовья была повреждена во время бури упавшим на нее деревом в 1958 г.Местные совет. городские власти посчитали не целесообразным восстановление скульптуры на польской могиле,поэтому остатки ее были разобраны и сегодня надгробие экспонируется в таком виде без Ангела.
Карьера молодой Катажины началась в театре,когда Скарбеку наконец-то удалось на аудиенции у Императора в Вене получить добро на открытие сцены для оперы и оперетты в своем драмтеатре.Это случилось в 1872 г.В результате Львов получил Оперную сцену, как единственный город в Галиции,т.к. в то время Краков ею еще не располагал.Это была победа графа.Репертуар театра теперь обогатился оперными постановками наряду с драмой.Марковская обладала редким сопрано.Директор театра Ян Добржанский явно симпатизировал молодой диве.Он ее явно выделял из оперной труппы.Добржанский был галицким самородком.Родившись в семье лесничего,он сумел сделать головокружительную карьеру,занимаясь журналистикой,политикой и будучи рьяным патриотом Польши,принимая непосредственное участие как в галицком восстании 1846 г,так и в 1863 гг.
Между тем в театре не все шло гладко.Пока шел набор оперных певцов и их прослушивание,формировался репертуар,искали композиторов,страдала касса и соответственно задерживалось жалованье артистам.Эта ситуация привела к 2-х недельной забастовке артистов театра в 1875 г.Но затем все успешно разрешилось.Добржанский в 1877 г решает впервые в Галиции поставить Оперу Вагнера Лоэнгрин.
  
На главную партию Эльзы-возлюбленной Лоэнгрина была приглашена Марковская-обладательница сопрано.Опера прошла с триумфом,но это потребовало от Катажины максимального напряжения всех сил.Из театра она вернулась разбитой и вдруг почувствовала сердце.Врач констатировал приступ и посоветовал ей поберечь себя,т.к. сердце может не выдержать таких нагрузок.Муж Катажины окружил ее заботой и они выехали отдохнуть вначале в Баден-Баден,а затем в Венецию.
Сердечные приступы Катажина почувствовала давно.Счастливый ее брак с Людвиком был омрачен трагедией:в 1874 г от внезапной пневмонии сканчался на ее руках их первенец Андрей в возрасте 1.5 лет.Марковская тогда едва оправилась после долгого лечения у профессора-кардиолога в Вене.Супруги уже потеряли надежду на сюрпризы судьбы как вдруг в 1878 г после триумфальной премьеры Лоэнгрина в театре Катажина почувствовала,что она в положении.Их с мужем радости не было границ,они взывали к Богу и Марии.В Кафедральном Соборе была заказана месса за Здравие ребенка.На семейном совете было решено назвать его Витольдом в честь знаменитого литвина,победившего вместе с Ягайло рыцарей Тевтонского Ордена при Грюнвальде.Марковская втайне надеялась,что это германское имя принесет ему счастье,как и ее карьере исполнение германского эпоса о Рыцаре Грааля-Лоэнгрине.Все было спокойно до 1885 г.У мальчика была обнаружена редкая болезнь.Родители метались по частным клиникам Европы,но все было напрасно.7-летний Витаутас лег в семейную гробницу Марковских вместе со своим малолетним братом на Лычакове.
... В 1885 г. во всех европейских театрах отмечался юбилей 35 лет первой постановки Лоэнгрина лично Вагнером на сцене Веймарского театра.Ян Добжанский деликатно послал делегацию из актеров в дом Марковской уговорить ее исполнить главную роль.И она,помедля,дала согласие.Убитая горем мать в трауре по безвременно ушедшему сыну мужественно вышла на сцену.Как же ее любимый Людвик не уговаривал не делать этого.Первые 2 акта Катажина еще держалась.но в 3-м голос стал дрожать,ее душили слезы.Очертания партера и галерки стали расплываться.После сцены ухода Лоэнгрина силы покинули ее и она вместе с героиней Эльзой упала прямо на сцене без чувств.Публика повскакивала с мест.Всюду неслось "Браво!" и "Бис!".Актриса умерла не приходя в себя.
Людвик заказал знаменитому скульптору Юлиану Марковскому фигуру женщины на смертном одре поверх родовой усыпальницы.И он этот заказ с честью выполнил.Львовское кладбище и сегодня украшает самое романтическое надгробие "спящей красавицы".Какие сны посещают Катажину?Может быть она наконец-то нашла свой счастливой покой там наверху в Раю и вместе со своими любимыми сыновьями пришла к Богу.Все может быть...
А через год в 1886 г скончался и ее покровитель-директор Театра Ян Добжанский.На Лычакове ему возведен великолепный памятник.

Во Львове,между тем,жизнь шла своим чередом...

   Довідка: Бестіарії - книги на кшталт сучасної енциклопедії, які називалися латиною Bestiarum vocabulum (Слово про тварин). Часто, окрім відомостей про реальних тварин, бестіарії включали описи містичних істот (бестій), місця їх проживання та неймовірні властивості цих створінь.

Напевно найстарішими скульптурними зображеннями дракона в Україні є барельєфи ХІІ століття в Успенській церкві села Крилос на Прикарпатті і в Борисоглібському соборі Чернігова. Останній недавно навіть став символом міста. Для чого наші пращури розмістили драконів у церкві і яке вони мали значення для релігії – достеменно не знає ніхто. Сучасні дослідження часом нагадують суперечки середньовічних вчених про кажанів: одні вважали їх мишами, інші – птахами, а прості люди – вампірами (в кінці є декілька посилань для допитливих).

Рельєф з драконом в Крилосі. Джерело: ukrartstory.com.ua

Так званий «Чернігівський звір» з Борисоглібського собору. Джерело: m.gorod.cn.ua

Головні елементи цих драконів: змієподібне тіло, крила, дві лапи. Цікаво, що навіть у XVII ст. люди, очевидно, усе ще вірили в існування драконів, що підтверджують монументальні праці італійського науковця Уліссе Альдрованді (1522 - 1605) «Історія змій і драконів» і «Історія чудовиськ», в яких можна знайти описи і малюнки дуже цих фантастичних створінь.

 

Дракон з книги А. Паре (1509-1590) «Чудовиська і чудеса» на основі гравюр У. Альдрованді.

        Так само виглядає дракон на картині Рафаеля "Святий Юрій вбиває дракона"

Дракон на картині Рафаеля

                У Львові найдавнішими являються зображення драконів у сцені, яка у церковній літературі отримала назву «Чудо Юрія (Георгія) про Змія». Мова про барельєфи початку XVII ст. на Успенській церкві і каплиці Боїмів. Але наші дракони відрізняються від попередніх наявністю чотирьох лап.

«Чудо Юрія про Змія» на фризі Успенської церкви. Автор світлини Людмила Мігаль

«Чудо Юрія про Змія» на каплиці Боїмів. Автор світлини Zommersteinhof

На церкві Юра в композиції «Чудо Юрія про Змія» автор скульптури Йоган Ґеорґ Пінзель також зобразив чотирилапого дракона.

Автор світлини: Ольга Ляхович. Джерело: Давні реліквії Собору святого Юра у Львові

Знизу неможливо роздивитись деталі скульптурної композиції. Але тут стане в нагоді невелика модель св. Юрія Змієборця, виконана славетним Іваном Георгом Пінзелем як ескіз майбутньої скульптури на церкві. Ця модель зберігається у Національному музеї ім. Митрополита Шептицького. Можна теж подивитись на неї у 3D-графіці на сторінці pinsel-ar.com.

До речі, у Львова є своя легенда про Змія, який жив у печері під горою і якого вбив князь Лев. Після перемоги князь одразу ж наказав збудувати на горі церкву, присвятивши її Юрію Змієборцю. Цю легенду записав у кінці XVI століття гданський купець Мартин Ґруневеґ. Невідомо, чи він особисто повірив у правдивість цієї легенди, але цілком можливо, що для львів’ян вона була «святою правдою», тож купець вирішив додати її до свого ретельного опису Львова.

Автор світлини: Ольга Ляхович. Джерело: Давні реліквії Собору святого Юра у Львові

Так само – з чотирма лапами – зображено дракона на готелі «Жорж». Відступом від канону тут є меч в руках вершника, адже вважається, що святий Юрій вбив дракона списом або бойовим прапором.

Святий Юрій на готелі «Жорж». Джерело: Вікіпедія

Щоби закінчити розгляд композицій «Чудо святого Юрія», треба згадати сучасний пам’ятник на площі Григоренка. От тільки тут св. Юрій (Георгій) вбиває звіра, в якого відсутні ноги і крила, тобто просто величезну змію, а не дракона. Не заглиблюючись у теологічні дослідження, зверну увагу на те, що святого Юрія називають Змієборцем, а не Драконоборцем. А усе це тому, що немає жодної інформації, яка б пояснила, якого саме звіра вбив святий великомученик. Тому в людській уяві Змій міг мати дуже різний вигляд – від велетенського Змія, якого наділено усіма рисами дракона – лапами, крилами і полум’ям з пащі, до великої змії.

Святий Георгій на площі Григоренка. Автор світлини Zommersteinhof

Але не варто звертати увагу на канонічність того чи іншого зображення дракона, оскільки на зламі ХІХ-ХХ століть Львів заполонили так різноманітні створіння, що їх не створила б навіть бурхлива фантазія стародавніх греків. Дракони теж змінились - набули додаткових елементів або позбулись зайвих.

Серед них найцікавішим є дракон на вул. Д. Дудаєва. На горельєфі можна визначити стать звіра – дракон має жіночі груди. Решта елементів – крім дракона - являються емблемою польського Політехнічного товариства, яке тут діяло в цьому будинку у 1906-1939 рр. (TPL - Towarzystwo Politechniczne we Lwowie).

Горельєф на вул. Дудаєва, 9. Автор світлини Zommersteinhof

                На фасаді будинку №3 на вулиці Пекарській можна побачити чотири подвійних барельєфа з драконами. Кам’яницю збудовано у 1912 році, а скульптурне оздоблення виконав Францішек Томаш Бєрнат. Через те, що драконів наділено собачими головами, складається враження, що це два пси, які перебріхуються між собою. Але зміїні хвости і крила підтверджують їх приналежність до нашого бестіарію.

Дракони з собачими головами на вул. Пекарській. 3. Джерело: Вікіпедія

Симпатичні і добрі дракони знаходяться нагорі будинку №48 на вул. Івана Франка. В даному випадку їх голови більше схожі на кінські.

  

Дракони на вул. Івана Франка, 48. Автори світлин Zommersteinhof і Сергій Леонов

Зовсім неподалік, на будинку № 50 можна побачити двох грізних драконів авторства скульптора Івана Севери (1911 р.), які ніби приготувались відбити атаку ворога з повітря.

  

Дракони на вул. Івана Франка, 50. Автори світлин Zommersteinhof і Сергій Леонов

                Несподіваним пластичним зображенням дракона є дерев’яне крісло ХІХ ст. у Львівському історичному музеї. Різб’яр талановито використав хижу позу дракона, який ніби причаївся перед атакою, для цілком зручного сидіння.

Крісло-дракон. Автори світлин: Marta Tokarska-Pazdej i Jennifer Boyer

Окремою темою можна було б розкрити оздоблення львівських балконів, де теж можна знайти драконів. Вони або ховаються у мереживі решіток, або тримають на собі тягар балконної конструкції. Часто їх плутають з грифонами, але у тих не буває зміїної шиї. Щоби переконатись у цьому, достатньо поглянути на грифонів на вул. Братів Рогатинців, 7 і переконатись, що грифонам притаманні голова і шия орла, ну і, звичайно, крила та тіло лева.

Дракон на балконі на пл. Соборній, 10. Автор фото Zommersteinhof

Дракон-консоль на вул. Стародубській, 1. Автор світлини Сергій Леонов

        Фасад будинку на вул. Котляревського, 15 (збудований у 1913 р.) прикрашає чудернацьке створіння, яке не можна зарахувати до драконів, але все ж воно повинно бути додане до львівського «бестіарію». Скоріш за все, це василіск - міфічна тварина, яка мала голову півня, хвіст змії (дракона) та тулуб жаби, а от крила могли бути, а могли ні.

Василіск на вул. Котляревського, 15. Автор світлини Сергій Леонов

Великі ящури та малі ящірки на будинку Шпрехера (пл. Міцкевича, 8) не належать до міфічних істот, але скульптор З. Курчинський так неймовірно попереплітав їх тіла в якомусь лютому двобої, що було би прикро не занести їх до списку львівських бестій.

Ящури на будинку Шпрехера. Автор світлини Zommersteinhof

                Іще два дракона, як і належить цим створінням, ховаються у печерах, а точніше у львівських пивницях. Один з них, як стверджують власники підземелля, «заточений у камінь через ненаситність свою безкінечну».

Дракон, закутий в камінь. Світлина зі сторінки «П’яте підземелля»

                Натомість другий – грізний і непереможений, але дозволяє посидіти поряд. Тож будете у місті, пройдіться по підземеллях і пошукайте цю бестію, щоби випити з ним палаючу каву.

Світлина зі сторінки «П’яте підземелля»

Продовження тут: "Дракони львівського бестіарію (продовження)"
 
  Корисні посилання:

• Дракон Успенського собору в Галичі з польської дослідницької перспективи
• Скульптурне оздоблення церкви Успіння у Крилосі
• Символом Чернігова обрали дракона-семаргла
• «Чернігівський звір» між християнським образом і язичницьким богом
• The Dragons of The Eastern Slavs  (Дракони східних слов'ян)