zommersteinhof: (Default)
 Храм на Замарстинові, або як до Львова капуцини повернулися
Джерело: photo-lviv.in.ua

Цьогоріч минає 25 років із дня відновлення богослужінь у Церкві св.Йосафата. Розкішного храму, розташованого у північній частині Львова, на території колишнього села Замарстинів. І хоча побудований він не так давно, проте має свою цікаву історію.


І, найперше, пов’язана вона із подіями XVI ст., на початку якого, в Італії, від потужного католицького монашого ордену францисканців відгалужується нова спільнота прибічників особливо убогого життя. Через свій особливий стиль чернечої одежі згромадження отримує в народі прізвисько «капуцини», яке прижившись, невдовзі стає їхнім офіційним найменуванням.
 

Церква св. Йосафата у Львові, 2015 рік 
Читати далі... )

zommersteinhof: (Default)
Під час пожежі у Віденському "Ringtheater" 8 грудня 1881 року загинуло більш як 400 осіб. Ця трагедія виявила погану організацію швидкої першої допомоги при нещасних випадках.

У січні 1882 року австрійський військовий лікар і психіатр, організатор санітарних поїздів 
Яромир Мунди представив імператору Францу-Йосифу I проект створення Товариства добровольців-рятувальників. У квітні того ж року при фінансовій підтримці уряду та за підтримки своїх друзів графа Ганса Вільчека, графа Едуарда Лямезан-Салінс і хірурга Теодора Більрота Яромир Мунди створює "Віденське добровільне товариство порятунку" (Wiener Freiwillige Rettungsgesellschaft). А вже у травні 1883 року у Відні з’являється перша в Австро-Угорській імперії Рятувальна станція швидкої допомоги (при рятувальному товаристві).


Варто додати, що граф Едуарда Лямезан-Салінс (нар. у Львові) під час пожежі у Віденському театрі першим увірвався в охоплену вогнем будівлю і організував порятунок поранених і винесенняння загиблих. 


Наступні Рятувальні станції повстали у Празі (13.09.1890 р.), Брно (24.03.1891 р.), Кракові (5.06.1891 р.), Тріесті (16.06.1891 р.), Львові (20.03.1893 р.), Інсбруку (21.07.1893 р.), Abbazianer (10.01.1894 р.), Будапешті (9.05.1896 р.).

Дещо пізніше з’явились Добровольні рятувальні організації в містах Амстердам, Баден, Бельсько, Будейовіце, Бухарест, Чернівці, Франкфурт, Гельсінкі, Йоганнесбург, Київ, Клагенфурт, Копенгаген, Корнойбург, Любляна, Лінц, Одеса, Ліберець (Reichenberg), Зальцбург, Санкт-Петербург, Сао Паоло, Тепліце (Teplitz-Schönau), Опава, Варшава (1897), Лодзь (1899), Вільнюс (1902) та ін.
 
Отже на території Королівства Ґаліції і Льодомерії перші Рятувальні станції з’явились у Кракові і у Львові.

Ініціатором створення рятувальної станції у Львові був член ради міста д-р Едвард Стройновський, якого підтримав президент міста Едмунд Мохнацький. Для отримання професійної консультації до Львова був запрошений засновник Віденської Рятувальної станції барон Яромир Мунди. Саме він подарував львів’янам перші елементи обладнання. Новий заклад спочатку був розміщений у Ратуші, а з 1901 року в спеціально для цієї мети побудованому будинку Пожежної Охорони на збігу вул. Підвальної і площі Стрілецької.

  

В кінці 1920-х років місто закупило чотири спеціалізовані автомобілі, які надалі називались каретками, оскільки до цього швидка допомога використовувала карети, запряжені кіньми. На боках автомобілів було написано Львівське Добровільне Рятункове Товариство ("Lwowskie Ochotnicze Towarzystwo Ratunkowe").

P.S. Лікар Едвард Стройновський, член ради міста і засновник першої у Львові Швидкої допомоги був членом Комітету побудови Міського театру. Похований у каплиці Кисельків на Личаківському цвинтарі у Львові.

zommersteinhof: (Default)
Ludwik Grzymała Jabłonowski
"ZŁOTE CZASY I WYWCZASY"

"Późniejszy arcybiskup ormiański, Stefanowicz, gdy był kanonikiem, już wtedy siedmdziesiątletni starzec (żyl 105 lat) popadał chwilami w szały fanatyczne. Spowiednik wszystkich pań wielkiego świata, rozgorączkowywał je do śmieszności i dziwnemi okładał pokuty; tej zabraniał chodzić na teatr, tamtej chodzić na wieczory, jeszcze innej przyjmować wizyty, a niejedną obwlókł w włosiennicę lub zakonną kutę.

W wielkim poście zamieniał Lwów w pokutną celę, wesołe buduary obwlekały się kirem, z którego wyglądały trupie głowy, wytrzeszczające straszliwe zęby, pałały gromnice, a kobiety z rozpuszczonemi włosami, w szarych worach, obsypane popiołem, leżały krzyżem, zalewając się łzami, gotowe białe ciałka oddać pod hiszpańską pokutę (ulubioną zabawę Katarzyny Medycejskiej) byle uratować duszyczki. W końcu przebrało to wszystko miarę, na rozkaz ks. Samuela panie i myć i czesać się przestały, bladły, więdły i histeryczne miewały napady, więc ze strony bezbożnych mężczyzn czynna nastąpiła reakcja, niebogie kryć się z swemi szaleństwami musiały, ale chodziły z zapuchniętemi oczyma, cierpliwie znosząc srogie prześladowanie mężów, którym się małego paluszka nawet dotknąć nie pozwoliły, a gdyby Siemiradzki był wtedy odsłonił pochodnie Nerona, kto wie, czy która nie byłaby gromnicą podpaliła sama swojej sukni (oczywiście w przytomności męża), by żyjącą zapalać pochodnią.

Koniec tych histeryj był niespodziany a smutny. Pewna pani, chcąc swobodnie wypłakać łzy Magdaleny, kazała w Mikołajowie, w oberży urządzić pokutną celę, w której się z jakimś duchownym zamknęła na dłuższe rekolekcje. Na nieszczęście Ascherot czy Lucyfer, bo któż inny? szepnął o tem generałowi Wartensleben, ten gbur, roszczący sobie dziwne prawa do pani, wpadł niespodzianie, znieważył święte schronienie i zbyt po huzarsku zakończywszy rekolekcje, wyniósł rozpaczającą pokutnicę z katakomb, usłał na sankach i jednym galopem cudnej wilczatej, moskiewskiej czwórki odwiózł do Lwowa.

Podanie ludowe milczy jakim sposobem duchowny ojciec dostał się do domu. Takie bezbożne wystąpienie mniej lub więcej uprawnionych Dioklecjanów, złamało opór pań. Zimną wodą obmyły zapłakane oczęta, w ubieralniach zawoniał znowu Cooll-Crem i kolońska woda, szatany się uśmiechnęły i znowu wszystko iść zaczęło dawnym grzesznym torem. Sam ks. Stefanowicz był bogobojnym, spokojnym pastelem, a potem świątobliwym biskupem."


Zdjęcia z www.wiki.ormianie.pl/index.php/Samuel_Cyryl_Stefanowicz
zommersteinhof: (Default)
 Nigdy się nie zastanawiałem, kto sprojektował budynek
obserwatorium na górze
 Pop Iwan w Czarnohorze.



W wielu źródłach można przeczytać, że w roku 1935 Zarząd Główny Ligi Obrony Powietrznej i Przeciwgazowej ogłosił zamknięty konkurs architektoniczny na projekt gmachu Obserwatorium Astronomicznego im. Józefa Piłsudskiego. Jury konkursu najwyżej oceniło pracę inżynierów-architektów Kazimierza Marczewskiego i Jana Pohoskiego z Biura Planu Regionalnego Podhala i Huculszczyzny.

Kim że byli ci dwaj inżynierowie-projektanci na ów czas najwyżej położonego w Europie stale zamieszkałego objektu wysokogórskiego?
 
Kazimierz Marczewski (ur. 1903 r. w Gdańcówce (Ukraina), zm. 1977 r. w Warszawie) – polski architekt i urbanista.
Od roku 1945 był jednym z współtwórców Biura Odbudowy Stolicy. Był współautorem licznych planów zagospodarowania przestrzennego Warszawy (w tym planu generalnego) i Warszawskiego Zespołu Miejskiego, projektował obiekty użyteczności publicznej m.in. kino "Moskwa", Dom Słowa Polskiego i obiekty Bellony w Warszawie.
Z ramienia ONZ pracował jako ekspert przy odbudowie Skopje. W 1955 został odznaczony Krzyżem Kawalerskim Orderu Odrodzenia Polski.

Jan Pohoski (ur. 1889 r. w Dubnie, zm. 1940 r. w Palmirach) – polski działacz niepodległościowy, inżynier architekt, wiceprezydent Warszawy w latach 1934–1939, zamordowany przez Niemców w Palmirach na pn-zach. od Warszawy.

Nie "przeciągając kołdrę", chcę odnotować, że ci polscy architekci urodzili się na terenie obecnej Ukrainy, a więc, biorąc pod uwagę trwający proces odrodzenia obserwatorium, warto było by upamiętnić ich imiona chociażby na tabliczce na murze budynku na Pop Iwanie.

Szkoda, że w ukraińskiej Wikipedii nie ma o nich artykułów, a polska Wikipedia w biografiach obu architektów nie wspomina o ich zasługach w powstaniu tak oryginalnego objektu, jakim było i zostaje obserwatorium na Pop
 Iwanie.

Zródła:
1. І.Меліка: "Гуцульська піраміда на горі Піп Іван".
2. "O Pop Iwanie w "Powrotach w Czarnohorę"Karpaccy.pl
3. R.Gawlikowski "Obserwatorium Astronomiczne na górze Pop Iwan"

zommersteinhof: (Default)
Ніколи не задумувався, хто ж спроектував будинок обсерваторії на горі Піп Іван в Чорногорі.



Отож, на багатьох сайтах (див. Джерела п.1, 2, 3) можна прочитати, що
 у 1935 році Головна Рада Ліги протиповітряної і протигазової оборони (Liga Obrony Powietrznej i Przeciwgazowej) оголосила закритий конкурс на проектування будівлі астрономічної обсерваторії ім. Юзефа Пілсудського на горі Піп Іван в Чорногорі. Журі конкурсу найвище оцінило проект інженерів-архітекторів Казімєжа Марчевского і Яна Погоского з Бюро регіонального плану Подгаля і Гуцульщини.
Будинок був спроектований удуже популярному тоді стилі функціоналізму, який полягав на точному розрахунку фізичних характеристик матеріалів і функцій будівлі. 

Ким же були ці два інженери-проектанти другої (на той час) високогірної обсерваторії у Європі? 
 
Казімєж Марчевскі (нар. 1903 р. в Гданцівка (зараз частина Кривого Рогу, пом. 1977 р. у Варшаві) - польський архітектор і урбаніст. 
У 1945 році став одним із співавторів Бюро відбудови Варшави і генерального плану загосподарювання столиці Польщі. Проектував громадські об'єкти, зокрема, кінотеатр "Москва", Дім польського слова і об'єкти видавництва "Белльона" у Варшаві.
Від імені Організації Об'єднаних Націй Марчевскі працював в якості експерта при відбудові Скоп'є. У 1955 році він був нагороджений Лицарським Хрестом Ордена Відродження Польщі.

Ян Погоскі (нар. 1889 р. у м.Дубно, пом. 1940 р. біля с.Пальміри) - активіст польської незалежності, інженер, архітектор, віцепрезидент Варшави в 1934-1939 роках, вбитий німцями поблизу с.Пальміри на пн-зах. від Варшави.

Не "перетягуючи ковдру", зауважу, що обидва польські архітектори народились на території сучасної України, а тому, беручи під увагу процес відновлення обсерваторії, варто було б якось їх відзначити... хоча би табличкою на будинку обсерваторії.

Шкода, що в українській Вікіпедії немає статей про них, а польська Вікіпедія в біографіях цих архітекторів не згадує про їхню заслугу в збудуванні так оригінального об’єкту, яким була і залишається обсерваторія на Піп Івані.

Джерела:
1. І.Меліка: "Гуцульська піраміда на горі Піп Іван"
2. "O Pop Iwanie w "Powrotach w Czarnohorę", Karpaccy.pl
3. R.Gawlikowski "Obserwatorium Astronomiczne na górze Pop Iwan"

zommersteinhof: (Default)

Мистецтво буквиці в давньоруських рукописах було дуже розвинене.

Заголовні букви являли собою звірів, птахів, дивно переплетені узори...



Серед них бували навіть сюжети. Отож, один з найцікавіших сюжетів можна побачити в буквиці "М" з Фроловського Псалтиря (Великий Новгород, XIV ст.)

Над головою лівого рибалки написано: "Потяни корвинь с(и)нъ", а над головою правого: "самъ єси таковъ".



Ніби усе зрозуміло, але деяких дослідників, як завжди заносить! У звичайному виразі "курвий син" вони бачать інший глибокий сенс!

"Исследователь семантики новгородского тератологического орнамента Н.К. Голейзовский справедливо видит в диалоге рыбаков не "едкие замечания", а вторичную символику или зашифровку христианской символики, согласно которой корвинь сынъ – это теленок, но не просто теленок, а телец, символ искупительной крестной жертвы. Если вспомнить, что оба рыбака, впоследствии апостолы Петр и Андрей, были распяты, первый – в Риме в 67 г., а второй – в Патрах в том же году, становится ясной вторая часть диалога самъ еси таковъ. Диалог, сопровождающий инициал М в виде изображения двух рыбаков, тянущих сеть, носит характер предсказания земной судьбы – точнее, последнего мученического часа этих рыбаков» (Толстой Н.И. Язык и народная культура. Очерки по славянской мифологии и этнолингвистике. – М., 1995. – С. 240–241)."

zommersteinhof: (Default)
 В селі Осмолода біля річки знаходиться незвичний хрест, який селяни називають "польським".
We wsi Osmoloda w pobliżu rzeki znajduje się niezwykły krzyż, który mieszkańce wsi nazywają "polskim"



Через те, що табличку зроблено з нержавійки, напис на ній не дуже легко прочитати:
Ponieważ tabliczka jest wykonana ze stali nierdzewnej, napis na niej nie jest łatwy do odczytania:


...
В інтернеті про Збігнєва Завербного можна знайти "зачіпку" на генеалогічному сайті www.geni.com/people/
zommersteinhof: (Default)
Брюховичі вже не ті...
 
У фольдері з 1938 року читаємо, що Брюховичі - це "найбільший і найкраще устроєний курорт у північній Ґаліції, а передусім найславніша відпочинкова місцевість королівського столичного міста Львова".

  

Після Другої світової війни про "гірськолижність" Брюховичів забули, але як курортна місцина селище надалі було широко відоме, популярне і любиме.
Останнє двадцятиліття принесли значні зміни в селищі і в нашому уявленні про нього.
Усе рідше львів’яни їздять до Брюховичів з метою відпочинку, прогулянок по лісі...
Та й доступного лісу все менше...
Зникають останні старенькі будинки, вілли, санаторії  і дитячі табори...
Хоча дещо іще тішить око, як от будинок в санаторії "Львів":


 
До втрачених будинків, дерев, озер, лижного трампліну треба додати  "Парк Забав".

Цікаво, що створюючи у ХІХ столітті курорт, львівське староство застерегло, що для збереження лісу власники куплених парцель зможуть зрубати винятково стільки дерев, скільки займе площа планованої вілли. Крім того з південно-західної сторони мала лишитись 37-метрової ширини полоса охоронного лісу для затримки сильних вітрів, а устроєння стежок, прогулянкових доріжок, лавок і столів у парку має бути скромне, виключаючи усяку надмірність, щоби якнайкраще зберегти враження лісу, а не саду або вишуканого парку. (2)


Парк забав. Джерело: polona.pl

Про цей парк знаходиться згадка у часописі "Krynica /.../ 1887 (3):
 
 "Кліматичний курорт в Брюховичах.
Згідно рішення фінансової секції Міської ради, львівський магістрат вже розпочав підготовчі кроки, спрямовані на устроєння в Брюховичах кліматичного курорту. Будівництво двірця залізниці Львів-Белжець вже майже закінчено. До основної будівлі буде приєднано гарну веранду. Парк загальною площею близько 300 морґів землі організовує інспектор міських плантацій пан Рерінг (Röhring). Тому немає ніяких сумнівів в тому, що Брюховичі невдовзі  стануть улюбленим місцем львівської публіки".

На Ситуаційному плані Брюховичів можна розглянути цей парк, а GIF-ка допоможе краще уявити зміни, які відбулись з ним від 1914 року до наших часів:

  

Корисні посилання:
  1. Gazeta Lwowska. Dziennik dystryktu Galicyjskiego. 17 lipca 1944 r.
  2. Uzdrowisko leśne Brzuchowice koło Lwowa z planem sytuacyjnym. 1914 r.
  3. Krynica : pismo poświęcone sprawom polskich zdrojowisk. 1887, nr 2
  4. Історія Брюховичів. Старі фото
  5. Старі світлини Брюховичів (34 фото)
zommersteinhof: (Default)
 
Шимон Богушович "Битва при Клушино". Джерело: wikipedia

Розглядаючи деталі картини "Битва під Клушино", я звернув увагу на ось цю "компанію" з трьома цікавими корогвами.



Іронічним словом "компанія" я назвав їх тому, що усі вояки вбрані досить незвичайно для війська - надто кольорово, ще й під трьома різними корогвами. в той час, як інші полки виглядають, як регулярні військові одиниці під одним прапором. Ось до прикладу, дві військові групи, які знаходяться одразу за нашою "компанією":



Навіть відділ литовських татарів виглядає більш монолітно: однакове вбрання і одна корогва з гербом, бо їх командиром був Абрахам Ассанович гербу Аксак.



Науковці з Золочівського замку стверджують, що ця різношерстна команда - козаки, а символи на трьох корогвах - це "лис, блискавка і змія, бо козаки були хитрі, як лис, швидкі, як блискавка, і мудрі, як змія".

Польські дослідники Клушинської битви згадуть про козаків королівського ротмистра Мартина Казановського. Але це не зовсім ті козаки, про яких ми зазвичай думаємо. Нам одразу на думку приходять запорізькі козаки, але фактом було те, що у битві під Клушино козаки дійсно були, от тільки займали ліве крило польського війська, На жаль, козаки не дуже виразно намальовані на знаменитій картині.

Треба додати, що козаки може й були запорожцями, але конкретно цей відділ був сформований у замку міста Погребище Вінницької області (про що, думається, навмисне забули відмітити у Вікіпедії, акцентуючи увагу читачів на козацько-польських конфліктах і антагонізмах).

Передивившись тему запорізьких прапорів, я якось не зустрів на них "лиса, блискавку і змію"...

   
Десь тут знаходяться козаки "погребищани".                                       А так виглядають деякі козацькі корогви
 
Праве ж крило поляків було представлено полками Мартина Казановського (800 жовнірів) і Людвика Вейгера (700 жовнірів), якими керував Самуель Дуніковський. Ці троє польських шляхтичів мали герби, відповідно, Гржимала, власний герб Вейхерів і Абданк.

        
 Герби Гржимала, власний Вейхерів і Абданк. Джерело: Вікіпедія
 
При цьому військо Л.Вейгера гетьман Станіслав Жолкевський розташував на тилах, а військо Казановського було попереду. Серед чотирьох рот в полку Казановського була козацька хоругва Абрахама Жиліцького (200 коней) і Високінського (150 коней).
Може, це саме вони?



Питання наразі лишається відкритим...

Корисні посилання:
  1. "Kłuszyn 4.VII.1610" - www.kresy.pl/kresopedia,historia,rzeczpospolita
  2.  Козацькі прапори - ukraine/history_ukraine/kozactvo/341-kozacki-prapori.html
  3.  Na polach pod Kłuszynem - www.superkalejdoskop.com/
  4.  Битва під Клушино. Фрагменти картини з жовківського костелу - www.zhovkva-tour.info/index.php
  5.  Taktyka i Strategia. Forum (str. 3) Armia St.Żółkiewskiego pod Kłuszynem - www.taktykaistrategia.pl/forum/

zommersteinhof: (Default)
Аерофотознимки Львова часів Австро-Угорщини і Польщі тепер є суттєвим джерелом інформації про місто. Водночас, буває просто цікаво розглядати будинки, вулиці і парки міста, порівнюючи старий і сучасний Львів.



Читати далі... )

zommersteinhof: (Default)

Погром 1941 року - це не перший погром євреїв у Львові у ХХ столітті. Перший був після перемоги поляків у битві за Львів 1918 році.

Тоді загинуло 73 особи єврейської народності (згідно висновку варшавської комісії загинуло більш як 150 євреїв), поранено 372 особи, пограбовано 3729 єврейських помешкань, спалено понад 50 будинків і дві синагоги на вул. Божничій і Вугольній. В результаті розслідування покарано 44 особи польської національності (отримали 10-18 місяців тюрми), а трьох учасників погрому присуджено до кари смерті.
 

zommersteinhof: (Default)
Fragment z książki F. Jaworskiego
"Lwów stary i wczorajszy: szkice i opowiadania"


Pod wiedeńskim jednak błyszczącym pokostem dzisiejszych kawiarń znikły bez śladu dawne lwowskie typowe tego rodzaju przybytki. Ostatni zamknięty został w grudniu r. 1902.

Była to najstarsza we Lwowie kawiarnia J. Dobrowolskiego, zwana popularnie "Piekiełkiem", Tradycyjna to była dziura, dzień i noc otwarta, a zawsze gwarem i szumem rozwydrzonych gości
rozkołysana, zawsze pełna ruchu i typowych scen kawiarnianych, w które nocne życie wielkiego miasta tak bardzo obfituje.

Za jednem oknem starego typu, okolonem szyldowym napisem »Kawiarnia Dobrowolskiegoc, rozsiadły się dwa niewielkie pokoje, o starożytnem sklepieniu, a zawsze okopcone i dymem przesiąkłe.

Pierwsza sala, długa niby wydęta kiszka, stanowiła czytelnię, a przechodząc wąską szyją i po kilku schodkach w salę bufetową, nadawała całej kawiarni, wrażenie korytarza, którego głowę stanowił bufet najeżony butelkami, a ogon szeleścił czarnemi płachtami dzienników i jaskrawą ilustracją pierwszej stronicy pism humorystycznych. Wśród błękitnych warstw dymu, drgających promieńmi lamp i odbiciem ścian lakierowanych szumiało tu przez pół wieku życie gwarne i krzykliwe, bez granic niby i miary, szerokie, jak rozbawiona ludzka natura, a jednak... puste i głupie, że śmiech z takiego życia i z takich rozpasanych szałów, których szary ranek i twarda rzeczywistość jedyną nagrodą, zamglony wzrok pijanicy jedynem wspomieniem.
Czytaj dalej... )
zommersteinhof: (Default)

Вчені в цілому сходяться на думці, що овруцька околична шляхта — це боярство XIV ст. Київський князь Володимир Ольгердович (1363–1394) розселив її в одному місці, виділивши землі в Зауській волості Овруцького повіту. Зауські шляхтичі під час військових походів були зобов'язані ставити намети для київського воєводи.

У 1570 р. делегація зауських бояр, серед яких були й старшини сіл Сингаї, Пашини (нині один з районів Коростеня), Шатрище, Новаки, Купеч, Великий Ліс та Ходаки відбула до Варшави до короля Сигізмунда-Августа й добилася від нього грамоти про підтвердження своїх прав і вольностей, дарованих їм раніше, чим отримала для сельчан статус шляхти, які в подальшому не окріпачувались.

У 1838 р. волинський губернатор О. Маслов після ревізійної поїздки по Волинському краю написав російському царю про «зауську овруцьку шляхту», про існування якої в столиці Російської імперії майже нічого не знали. Він вказував, що на Волині (райони сучасної Житомирської області: Овруцький, Коростенський, Народицький, Малинський, Лугинський, Олевський) є багато бідних шляхтичів, котрі живуть цілими селами, які називаються околицями, і доповнює: «Сумно дивитися на цих людей, які не відрізняються від селян ні ментальністю, ні способом життя, не платять податків, не підлягають державній службі, користуючись дворянськими привілеями».


Фото з сайту volynnews.com

Після приходу до влади більшовиків бути дворянином стало небезпечно для життя. Представники околичної шляхти мусили надовго забути про своє шляхетне походження. У пам'яті людській залишилися лише легенди про сховані старійшинами родів від більшовиків грамоти на дворянство.

Поряд з тим, вільний статус селяни зберегли до 1931 року — періоду масової колективізації в радянській Україні.

Корисні посилання:

1. Сингаї на карті: www.google.com.ua/maps

2. Вікіпедія: uk.wikipedia.org/wiki/Сингаї

3. Тимошенко Василь "У лещатах двоглавого орла": archive.nndiuvi.org.ua

4. Василь БАЛУШОК "Нащадки шляхтичів не піддавалися русифікації...": gazeta.ua/articles/history-journal
5.

zommersteinhof: (Default)


У лещатах двоглавого орла.
Овруцька околична шляхта в XIX – на  початку ХХ ст.

Стаття присвячена історії шляхти-рицарів Овруцького повіту, яка протягом двох з половиною століть захищала православ’я, боролася проти окатоличення краю. Розкрито політику російського царату, спрямовану на декласацію шляхти Правобережної України.

Автор: Тимошенко Василь, кандидат історичних наук, директор школи (м. Малин Житомирської обл.)

5 грудня 1838 р. волинський губернатор О.Маслов після ревізійної поїздки по краю направив рапорт царю про шляхту, про існування якої в столиці Російської імперії майже нічого не знали: не про чиншову шляхту, яка сплачує податок землевласнику, а про околичну, яка живе з обробітку власного клаптика землі. Цар пише на полях: «Строго вивчити», – і відразу ж, 19 січня 1839 р., міністр внутрішніх справ О.Строганов вимагає пояснень від київського генерал-губернатора.
  О.Маслов доповідає, що на Волині є багато бідних шляхтичів, котрі, на відміну від інших, живуть цілими селами, які називаються околицями, і доповнює: «Сумно дивитися на цих людей, які не відрізняються від селян ні ментальністю, ні способом життя, не платять податків, не підлягають державній службі, користуючись дворянськими привілеями». За даними волинського губернатора, довкола Овруча жило 32 родини Білошицьких з села Білошиців, 38 родин Болсуновських – довкола Болсунів, 33 родини Бехів – у Бехах, 27 Васьковичів – у Васьковичах, 58 Кобилінських – у Кобилині. В одному з сіл, де нараховується понад тисячу душ, в усіх було однакове прізвище! Ці люди говорять по-малоросійськи, однак вони, незважаючи на бідність, живуть гідно й чисто, крім тих, що мешкають по лісах у «курных избах»  [2, 171–172].     

Читати далі... )

 

zommersteinhof: (Default)
Шишка Олександр
Констанція – дружина чи мачуха Лева?

Галицька брама. 2001. № 9-10 (81-82). С.17.

Навесні цього року польський часопис “Semper Fidelis" в числах 1-3 надрукував статтю Петра Стефаняка “Констанція з ролу Арпадів, галицька княжна, забута домініканка зі Львова”, в якій знову повернувся до давньої суперечки про питання: чиєю дружиною була княгиня - Лева чи Данила?

Автор стоїть на однозначній позиції - дружиною Данила і, відповідно, мачухою Лева. Як видно із опису життя та справ Констанції, автор користується публікацією американської черниці Jean М. Dorcy “St. Dominic's Family”. Washington. 1980.

Бажаючи обгрунтувати свою тезу, автор статті в шостому розділі наводить аналіз розбіжностей в літературних джерелах щодо шлюбу Констанції. Наведемо тут загальний зміст цього розділу в українському перекладі:

Опис життя Констанції з Арпадів був би неповним, якби оминути відомості, які часто собі протирічать, подані істориками.

Першим і одночасно ключовим розходженням с питання чоловіка Констанції. В "Житті св. Кінги" подано Констанція видана за руського князя Лева… Так само твердить Прушч: "була дружиною Лева, князя руського". Таку саму інформацію повторюють Нирушевич і Ярошевич. Версію цих авторів дублюють енциклопедії, головним чином у XIX cm. Ця невірна думка увійшла до історичної літератури.


Рисунок взято з "Zbiór pism różnych autorór, 1835, z. 1"

Інші історики вважають інакше Мєховіта твердить в третьому томі "Історії Польщі " під роком 1287. що "Констанція спадкоємиця руського короля Данила". Це ж повторює Садок Баронч. Мартин Кромер твердить: "Констанція жінка руського короля Данила". Так само Піранський вважає, що "благословенна Констанція, сестра св. Кінги, вдова по Данилові королю Гиличини. 3 сучасних істориків сестри J.M. Dorcy О. Р також вважає, що чоловіком Констанції був Данило.
Окрім того існує найголовніший доказ у виді пізньої копії диплому Лева, який про Констанцію говорить "наша любима мати".

Отже, звідки походять протилежні погляди? Вважаю, що певну роль міг відіграти вік як Данила, так і його сина Лева. Перший на момент одруження з Констанцією досягав п’ятидесяти. а другий мав неповних двадцять років. Це могло історикам помилково навіяти думку, що угорська королівна вийшла за молодшого, оскільки лише закінчила п'ятнадцять років життя. Додатковим аргументом на те, що Констанція вийшла заміж за Данила, який помер у 1266 р., є загальноприйняте твердження про її вдівство. Вжито щодо Констанції визначення однозначного – вдова. Якби вона була дружиною Лева, не могла ані стати вдовою, ані ще за життя Лева перебувати в Старому Сончі і стати черницею - вступити до регулярної домініканської спільноти терціярок. оскільки Лев помер лише в 1301 р.

Другим протиріччям, яке вносить певні сумніви, є встановлення дати смерті. Прушч, а за ним Баронч визначають смерть Констанції на 9 квітня 1276 р. Проте Dorcy датує час смерті 1288 роком.

Рік 1276 здасться передчасним. Існують докази, подані у "Житті св. Кінги", а також Мєховітою і Кромером, що Констанція жила ще у 1287 р. під час татарської навали на Польщу. Від Баронча дізнаємося про заснування нею спільноти терціярок домініканських після відступу татарів за її повторної появи у Львові. Рік 1288 здається більш відповідним. Що ж до дня - 9 квітня - то ця дата за доступними джерелами видається більш відповідною, хоча вона обмежувала би період перебування Констанції у львівській спільноті терціярок до одного місяця".

Аналізуючи зміст статті, слід відзначити, що автор досить недбало поводиться з посиланнями на джерела. Поруч з хронікерами XV-XVII ст. приводяться праці таких популяризаторів, як С. Кунасевич, С. Василевський та інших. Праці Піравського в оригіналі не збереглися і опубліковано лише їх пізнішу реконструйовану копію, також грамоти князя Лева викликають сумніви шодо їх автентичності.

Окрім того автор твердить, що поховання Констанції у львівському домініканському костелі Божого Тіла було місцем численного паломництва. Культ Констанції поступово заникає лише після 1740 року, коли померли дві останні сестри-терціярки.

Оскільки наведені в статті факти протирічать прийнятим в українській історіографії поглядам, а автор, як це характерно і для інших публікацій, що появляються у вроцлавському часописі “Semper Fidelis", повністю ігнорує доробок українських істориків, як давніх, так і сучасних, запрошуємо спеціалістів з історії середньовічного Львова до дискусії над цією проблемою.
zommersteinhof: (Default)
Це, мабуть найнеймовірніше фото з 1940-х років:
дружня розмова українського і польського партизана!

Виявляється, коли у 1945 році служби безпеки СРСР і Польщі (НКВД і UBN) розв'язали терор на звільнених від німців землях, в середовищах українських і польських підпільників (УПА і WiN) знайшлись люди, які зрозуміли, що протистояти червоному терору можна тільки разом.
Напевно, це було важким рішенням, адже по обидві сторони були бійці, в яких загинули цілі родини під час кривавого протистояння УПА і АК. Але це вдалось!


На другому фото - перемовини між представниками польського та українського підпільних рухів, 21.05.1945 р. в с. Руда Ружанецька.

Були досягнуті певні результати: до весни 1947 року було оголошено перемир'я на певних територіях. Були навіть спроби проведення спільних акцій: напад на станцію у Вербковицях (6.04.1946 р.) і на місто Грубешів 28.05.1946 р.) та ряд інших операцій.

В інтернеті є декілька цікавих досліджень цих подій.
Передусім варто прочитати статтю

- В. В'ятрович "Історія з грифом "Секретно": Колишні вороги. Грубешівська операція 1946 року"

Більше інформації можна знайти в наступних джерелах:

- І. Парнікоза "ГРУБЕШІВСЬКА АТАКА 1946 р. чи руйнування двобічного стереотипу"
- Krzysztof Jóźwiak "Razem na czerwonych"
- ЛІТОПИС - Форум дослідів історії УПА
- ŻOŁNIERZE WYKLĘCI. Zapomniani Bohaterowie: Por. Henryk Lewczuk "Młot"

Шкода, що це порозуміння, перемир'я і союз стались так пізно...
Шкода теж, що цю історію польсько-українських відносин від нас приховали на ціле пів-століття...


zommersteinhof: (Default)

Про сьогоднішній Бурштин усі знають, що, в першу чергу, це велика електростанція і водосховище, зване Бурштинським морем. Але по дорозі зі Львова ми спочатку проїжджаємо частину старого міста, яке було збудоване у першій половині ХІХ ст.

Перші письмові згадки про поселення Нове Село, що було попередником сучасного Бурштина, датуються 1439 роком.
У 1554 р. за часів Сенявських містечко отримало міські права і назву Бурштин.
Його історія, повторюючи долю навколишніх місцевостей, пов’язана з набігами татарів і козаків, пожежами та епідеміями.
У
XVIII ст. році новим дідичем стає варшавський каштелян Павел Бенуа гербу Тачала (Paweł Benoe). Він розбудовує Бурштин відповідно до магдебурзької системи. Через шлюб його єдиної дочки Маґдалени бурштинські та солотвинські маєтки переходять до Рафала Людвика Скарбка.

Його внук Іґнаци (1780-1842) виявився найкращим господарем міста. Ставши дідичем Бурштина у 1802 році він абсолютно змінив місто. Варто зауважити, що Ігнаци був старшим братом знаменитого мецената Станіслава Скарбка.

У 1809-1811 роках з Підкаменя до Бурштина переїхав Франц Ксавер Вольфганг Моцарт, прийнявши пропозицію імперіального шамбеляна (представника австрійського цісаря в містечку) фон Янішевського. Тут протягом двох наступних років він викладав музику його дочкам. Потім виїхав до Львова, де провів більш як 20 років свого життя.

Після смерті доньки Цецилії і дружини Людвики з Потоцьких у 1822 році граф Скарбек залишається наодинці з донькою Єлеонорою (1816-1870). Ігнацій Скарбек вирішує задля доньки змінити типово галицьке брудне містечко на романтичне родове гніздо.

Неймовірну зміну Бурштина можна помітити в двох картах: на карті Фон Міга (1779-1782рр.) і кадастрі ХІХ століття.

.

Читати далі... )

 Церква Воздвиження Чесного Хреста і записка Скарбка

Костел Пресвятої Трійці (1740-1755 р.р.)

Костел Пресв. Трійці був збудований у половині ХVIII ст. для монастиря Тринітаріїв. Цей орден займався викупом християн з турецької неволі. Павел Бенуа був послом Речі Посполитої в Турції, де і познайомився з діяльністю цих монахів. Розбудовуючи місто, він запросив Тринітаріїв до Бурштина і розпочав будівництво костелу.

Боротьба з опришками на деякий час відволікла увагу фундатора, а згодом він помер, так і не завершивши задуманого. Закінчувала будівництво святині його внучка Юлія Жевуська. Освячення храму відбулося аж у 1774 р. Але після Йозефінської касати орден тринітаріїв було ліквідовано, а костел передано римо-католицькій парафії. У 1800 р. над входом було прибудовано вежу і костел остаточно набув сучасного вигляду. У 1915 р. дуже сильно обгорів дах храму. Та найбільше постраждала споруда під час пожежі 12 квітня 1920 р.

У 1951 р. костел було закрито і перепрофільовано під бібліотеку і спортзал школи, а у 80-х роках місцева влада передала костьол рибтресту для використання під склад комбікормів.

1991 р. святиню повернено римо-католицькій громаді. Після ремонту і оновлення інтер'єру костьол став використовуватися за первісним призначенням. В інтер’єрі збереглись бароковий головний вівтар, декілька скульптур і частина стінопису ХVIII ст., на якому представлено викуп тринітаріями християн з татарської неволі (під час ремонту стінопис був міцно перемальований).

 
Костел Св. Трійці.

Хата-читальня «Просвіти» (1908 р.) - перший громадський культурний заклад міста, тепер Будинок культури ім. Т.Шевченка. Мешканці міста називають його Білим Домом.


Білий дім. Фото з сайту ukrainaincognita

Синагогу після ІІ світової війни було замінено на шкірно-венеричний диспансер (вул.. Герцена, 6). Бет-мідраш, який знаходиться поруч, перетворюється в повну руїну. Неподалік – занедбаний кіркут.


Синагога


Кіркут Фото Jason Francisco

Каплиця Св. Хреста (1813 р.)

По дорозі зі Львова останньою пам’яткою старого Бурштина є каплиця Скарбків-Яблоновських на римо-католицькому цвинтарі. У квадратній вежі каплички уміщено виконаний з алебастру у 1922 році нагробок у вигляді п’єдесталу, на якому стоїть Христос і написом: "Ігнаци Скарбек Людвіці з Потоцьких найдорожчій дружині і Целестині - улюбленій дочці положив 1822". Ймовірно ця скульптурна композиція є роботою відомого львівського скульптора Антонія Шимзера.

У 2014 році, після реставрації каплиці, відбулось її поновне освячення.

  
Каплиця Скарбків-Яблоновських. Світлина з сайту rvisnuk.ucoz.ua

Видатні постаті:

-          Франц Ксавер Моцарт — син композитора В.А.Моцарта жив у Бурштині у 1809-1811 рр.;

-          Фінкель Людвіг — польський історик;

-          Міка Ньютон — українська естрадна співачка та акторка, народилася у Бурштині.

Корисні посилання:
-
Zommersteinhof - альбом "Бурштин" (старі і нові світлини, схеми, мапи...)
Rzecz-pospolita.com/bursztyn
Wikipedia Бурштин
-
Zaxid.net/Архітектурний простір м. Бурштин у ХІХ ст.
-
forum.zamki-kreposti.com.ua/
Burshtyn.br.if.ua/History - сайт міста (дуже повний інформативно)
Galiciabukovina.net/Фотогалерея - Синагога

zommersteinhof: (Default)

Оригінал статті взято звідси: mykolaiv.info

У всіх дослідженнях з історії Першої світової війни особливо виділяються описи найбільш нарпужених боїв Галич-Львівської битви кінця серпня – початку вересня 1914 р., в якій вирішувалася доля всієї Галіційської кампанії. Серед цих описів незмінно присутні епізоди, пов’язані з фортецею Миколаїв. Залишки цієї фортеці, яка мала 23 польові укріплення та 8 батарей і гарнізон якої налічував 10 тисяч, ще добре збережені років сорок тому, сьогодні практично зруйновані кар’єрами, будівництвом та іншими видами діяльності, так що вже деякі археологи приймають їх за печерні храми дохристиянського періоду. Скоро не залишиться зовсім нічого, що нагадувало би про ці події, як не залишилося нічого від казарм січових стрільців. А між тим фортеця Миколаїв була останнім словом фортифікації початку ХХ ст. При її будівництві були застосовані останні досягнення інженерної та артилерійської техніки. Сьогодні ці укріплення цікавлять хіба що окремих ентузіастів в Росії та Австрії. В Миколаєві, з відходом покоління, яке приймало участь в її будівництві і пам’ятало події 1914 р., про фортецю не згадує ніхто.
Для чого будувалася фортеця саме тут? Як вона виглядала? Чи виконала своє завдання у війні? Чим збагатила військове мистецтво? І, зрештою, чи вартує зберегти її залишки і використати у розвитку туристичного бізнесу, враховуючи сприятливу інфраструктуру і зацікавленість цією пам’яткою в Росії та Австрії?

Читати далі... )
 
zommersteinhof: (Default)

Чомусь усі схильні повірити в те, що миколаївські печери збудували у VIII-IX століттях, а австрійці їх просто адаптували. І нікого не дивує, що, збудовані 1000 років тому, ці печери повністю відповідають фортифікаційним нормам ХІХ-ХХ століть.

Є досить цікава стаття історика Леонтія Войтовича "Загадки фортеці Миколаїв", в якій автор описує і загально-політичну ситуацію напередодні Першої світової війни, і причини будівництва миколаївського плацдарму, і перебіг подій під час війни. Приведу уривок з цієї статті:
"Залишки цієї фортеці, яка мала 23 польові укріплення та 8 батарей, ще добре збережені років сорок тому, сьогодні практично зруйновані кар’єрами, будівництвом та іншими видами діяльності, так що вже деякі археологи приймають їх за печерні храми дохристиянського періоду."

Австрійське військове командування, чудово розуміючи стратегічне значення переправ через р. Дністер, задовго до вибуху Першої світової війни приступило до інженерної підготовки даного району для відбиття ворожого нападу зі сходу.


У Австрійському державному архіві (Österreichisches Staatsarchiv) є плани і схеми по облаштуванню лінії оборони Перемишль - Заліщики на випадок війни з Росією. Особливе місце в ній приділялось опорним пунктам в Сивка, Марлінів (біля Галича) і Розвадів, де вже у 1850-х роках почались роботи по створенню плацдармів для забезпечення оборони переправи військ через Дністер. Пізніше інші фортифікатори проголосували за створення оборонних пунктів в Ярославі і Галичі.

У 1855 році в межах сучасного міста Миколаєва розпочалося планування плацдарму (фр. Tête de pont, нім. Brückenkopf)
– фортифікаційного комплексу, який мав складатись з низки наземних і підземних, довготривалих бетонованих і дерево-земляних оборонних споруд.

 


---

zommersteinhof: (Default)
Про пам'ятник Міцкевичу у Станіславові від ідеї його встановлення до сучасності можна прочитати в  stanislawow.net/historia/pomnik:

Читати статтю повністю... )

Зверну увагу на те, що в статті сказано про укриття пам'ятника під час німецької окупації десь під землею. Ось, що пише про це невтомний дослідник Івано-Франківська (раніше Станіславова) пан Тадеуш Ольшанський в статті "Losy pomnika Adama Mickiewicza w Stanisławowie" на сторінці Kurier_Galicyjski_6-2007:

"Kiedy za Niemców codziennie tędy przechodziłem, nie był to już ten sam plac, co przed wybuchem wojny. Na wysokim cokole nie było już pięknego pomnika Adama Mickiewicza. Sowieci nie zrobili mu wprawdzie krzywdy i nasz wieszcz spokojnie przetrzymał czas radzieckiej władzy, ale, kiedy latem 1941 roku miasto z rąk Węgrów przejęli Niemcy i pojawiło się gestapo, odlana w brązie postać naszego poety tajemniczo zniknęła. I, na szczęście, nie zniszczyli jej okupanci, lecz ukryli Polacy. W ciągu jednej nocy pomnik zdemontowano, zdjęto z cokołu, wywieziono za miasto i zakopano w ziemi! Po latach dopiero okazało się, że pomnik uratował pan Kazimierz Tatar. Do dziś nie mam pojęcia, jak tego dokonał, bo odlany z brązu posąg miał prawie 3 metry wysokości i ważył dobre kilka ton. Po wojnie odkopano pomnik, postawiono nieco bliżej teatru, aczkolwiek na niższym postumencie i plac nadal nosi nazwę Mickiewicza, za co Ukraińcom chwała."

 
Але версії Т. Ольшанського про те, що пам'ятник було закопано в землю десь поза містом, суперечить кінохроніка 1944 року про вступ радянських військ в Івано-Франківськ!


Після перегляду фільму у мене виникло запитання: чому, попри історію про укриття пам'ятника в часи німецької окупації під землею, у 1944 році він знаходиться на складі металобрухту "Старе залізо. Сировина"?

Від того часу я ніде більше не знаходив жодної інформації про долю пам'ятника під час німецької окупації міста Станіслава. Щоправда, зсилаючись на Т. Ольшанського, пан Л. Стомма пише: "Казимир Татара, працівник гарбарні, котрий викрав і врятував викинутий німцями на металобрухт багатотонний пам'ятник Міцкевичу" (читати тут).

Щоправда, є іще одна книжка Т.Ольшанського, якої я поки що не читав - "Станіславів однак живе". Ось що пишуть про неї в анотації:

"Tu dopełniona zostaje, między innymi, opowieść o zdjęciu po kryjomu z cokołu i ukryciu - zakopaniu - kilkutonowego pomnika Mickiewicza, a stało się to w czasie wkraczania do miasta żołnierzy niemieckich. Autor musiał czekać sześćdziesiąt lat na rozwikłanie zagadki, jak taka operacja, dokonana przez niepozornego Kazimierza Tatarę, była możliwa."

 Продовженням теми про пам'ятник Міцкевичу в Івано-Франківську став лист від друзів з Польщі, які вислали мені фото сторінок з книжки T.Olszański "Jak pan Tatara uratował Mickiewicza"

Фото сторінок клікабельні



Але все одно не дуже зрозумілим лишається, чому пам'ятник вирішили викопати з землі або в останні дні німецької окупації, або в перші ж дні приходу радянських військ. Червона Армія увійшла в Станіслав 27.06.1944, а фільм зроблено 28.06.1944.

Ось кадри з цього фільму (фото клікабельні):



Нещодавно в інтернеті я наштовхнувся на статтю на сайті franyk.com/fullnews/197345, де автор А. Сторощук пробує проаналізувати версію з "металобрухтом" і навіть вказує, де саме перебігає шов від післявоєнного зварювання частин пам'ятника:



Тому я вважаю питання порятунку пам'ятника А.Міцкевичу відкритим.
Скоріш за все розповідь Казімежа Татара про закопування скульптури є... гммм... перебільшенням.

Profile

zommersteinhof: (Default)
zommersteinhof

July 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Aug. 18th, 2017 01:13 am
Powered by Dreamwidth Studios